Софійське Братство – громадська організація
Розмова про духовний шлях Православної Церкви України, як на мене, ставить перед нами значно ширше питання. Йдеться не лише про те, які церковні практики варто зберегти, від яких перекосів відмовитися і досвід яких Помісних Церков перейняти.
Публічний подкаст, проведений архієпископом Сильвестром Стойчевим та о.Романом Макаром у Вінниці 15 серпня, безсумнівно, став інформаційною бомбою не тільки місяця, але й цього року.
Фраза ректора КДА, преосвященного архієпископа Сильвестра Стойчева про «фактичну автокефалію УПЦ», яка прозвучала в подкасті у Вінниці, збурила ледь не весь ortho-сегмент українського інтернету.
Нещодавно, в ефірі телеканалу «Еспресо» відомий релігієзнавець Андрій Ковальов озвучив питання можливості створення в Україні Екзархату Вселенського патріархату в Україні.
Видання «Главком» днями опублікувало інтерв’ю з депутаткою ВР України Юлією Сірко – однією з активних лобісток якнайшвидшого впровадження в дію Закону України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» (більш відомого, як Закон про заборону УПЦ), ухваленого Верховною Радою в серпні минулого року.
У вирі церковних протистоянь, гучних заяв і політичних маневрів є один голос, який, здається, губиться найлегше – голос звичайного парафіянина.
Я з рідкісної парафії, де трирічна катехізація є частиною церковного життя. У певному сенсі членів нашої спільноти можна назвати «жертвами» катехізації.Я з рідкісної парафії, де трирічна катехізація є частиною церковного життя. У певному сенсі членів нашої спільноти можна назвати «жертвами» катехізації.
У бурхливому морі сучасного українського православ’я, де релігійні течії схрещуються з геополітичними штормами, питання «що є вірою?» постає з особливою гостротою
Наше життя часом нагадує той самий знайомий усім сюжет про лицаря в блискучих обладунках, який протистоїть всесвітньому злу, сподіваючись лише на гостре лезо меча, міцний кований щит та непохитну віру в перемогу.
Наше село налічує трохи більше тисячі мешканців. Кожен знає кожного, кожна сім’я пов’язана з іншими нитками родинних відносин, спільної історії, спільних радощів і горя.
У кожній релігійній традиції існує своя особлива термінологія, яка для «своїх» є цілком зрозумілою, але для стороннього спостерігача може здаватися абстрактною або навіть суперечливою.
Як на мене, зараз існує дві реалістичні схеми по об’єднанню більшості православних в Україні.
Мене звати Микола і я є українцем православного віросповідання. Представляю себе саме так, оскільки з певного часу не прив’язую себе до якоїсь із двох основних юрисдикцій України, визнаючи обидві та беручи участь у Таїнствах обидвох.
У світі, який щохвилини змінюється, де потоки інформації нескінченні, а виклики стоять гостріше, ніж будь-коли, від Церкви часто очікують не лише духовного окормлення, а й чіткої, пророчої позиції.
«Ми відповідальні за тих, кого приручили», – писав Екзюпері в своєму безсмертному «Маленькому принці».
Сором. Сором перед дітьми, батьками, рідними, близькими та і усім адекватним православним світом. Саме така емоція зараз гніздиться в моїй душі.
Я починаю свій день зі слів «Господи, дай пережити цей день, не відступивши від заповідей Твоїх, не образивши ближнього свого».
Сучасна Україна — це не лише поле бою за територіальну цілісність, а й арена конкуренції внутрішніх духовних ідентичностей. На тлі безпрецедентних викликів, коли кожен день приносить нові випробування, від релігійних інституцій суспільство очікує єдності, підтримки та морального лідерства.
У цьому дописі викладаю своє бачення сьогоднішньої проблеми в нашій УПЦ МП. Почну з прохання згадати усіх про своє духовне зростання. Про його початок. Свідомий початок.
Я парафіянка Української Православної Церкви, яка донедавна визнавала духовну єдність із Московським патріархатом. Проте я — громадянка України, мама, волонтерка, християнка.
Колись я пішла… Втекла, як останній боягуз, не попрощавшись, нічого не пояснивши.
Чи може в принципі бути соромно за Церкву? Звичайно що ні, адже ми знаємо, що Церква є святою і тому, відповідно, безгрішною. Ми можемо лише пишатися і радіти від того, що знаємо її і маємо можливість вільно в ній перебувати.
«Чи потрібна мені автокефалія, якщо я просто хочу молитися?» Це примітивне питання перебуває на одному щаблі з поширеними фразами «у храм йдемо не до священника, а до Бога», «головне – бути добрими людьми» чи «Бог у мене в душі».
«Мені важлива Церква, яка читає не тільки Євангеліє, а й новини». Ознайомившись із вищезазначеною темою для роздумів, я почав підбирати в своїй уяві необхідні аргументи, але дуже швидко спіймав себе на думці, що мене без будь-яких «не тільки» цілком влаштовує «Церква, яка читає Євангеліє».
Останні п’ять років виявились дуже важкими для православ’я в Україні. Ці роки показали, наскільки в нас є глибокою криза.
У сучасних умовах війни та боротьби за свободу Україна переживає не лише політичне чи воєнне оновлення, але й духовне переродження. Особливо це стосується Православної Церкви, яка дедалі більше усвідомлює свою місію — бути поруч із народом, служити правді й єдності.
Софійське братство відкриває нову рубрику – #думки_вголос, в якій буде публікувати короткі роздуми членів та друзів Братства на болючі та актуальні теми українського православ’я.