Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софіське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Владислав Бойко, вірянин ПЦУ, студент
«Чи потрібна мені автокефалія, якщо я просто хочу молитися?» Це примітивне питання перебуває на одному щаблі з поширеними фразами «у храм йдемо не до священника, а до Бога», «головне – бути добрими людьми» чи «Бог у мене в душі». Автокефалія — слово з лексикону канонічного, однак воно тут не так важливе. Для відповіді потрібно заглибитися у те, чим для нас є церква.
Про молитву Господь сказав ясно і конкретно: «Ти ж, коли молишся, увійди до кімнати твоєї і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Який у таїні». Тут ні слова про храм, спільноту, священника чи якісь норми: лиш спілкування з Творцем, лиш поклоніння у дусі й істині. Особиста молитва непідвладна нікому і жодні канонічні норми її обмежити не можуть. Християни моляться Богу будь-де: вдома, у храмі, у дорозі чи навіть у мечеті.
Але Церква є чимось більшим, ніж місцем молитви, хай навіть і спільної. Ми — спільнота вірних у Христі, народ вибраний. Ми не просто молимося, коли є потреба чи привід, ми покликані жити у молитві, у постійному богоспілкуванні, у творенні діл любові. Приналежність до Церкви подібна до шлюбного статусу чи усиновлення: це назавжди. Відмовитися від цього практично неможливо.
І кожному християнину рано чи пізно випадає шукати свою спільноту, свою місцеву церкву. В усіх храмах визнають одного Христа, співають один Символ Віри, але не всюди людина почувається своєю. Є багато факторів, які впливають на це, однак важливою є і національна ідентичність. У Європі чи США саме тому існують парафії різних помісних церков, а роль Вірменської Апостольської церкви чи Української автокефальної православної церкви серед діаспори їхніх народів, коли Батьківщина була під безбожницькою окупацією, є вельми значною.
Національна самобутність не так важлива на фоні спільності у Христі, однак її не можна відкидати. Хоча б з цього приводу мати українську церкву — це потреба українців як вдома, так і, особливо, за кордоном. Без цього важко будувати однодумність, без церкви свого народу людина почуватиме себе незатишно і рано чи пізно асимілюється у іншій помісній церкві вже під впливом іншого народу. Хочемо ми чи ні, але національне завжди було і буде пов’язане з церковним, адже і народ Церкви, і народ держави – це одні й ті самі люди.
І тому кожному народу потрібна своя помісна церква. Не для того, щоб розділятися з іншими, а щоб бути один з одним у розумінні, аби прославляти розіп’ятого й воскреслого Христа єдиним серцем і устами.
На додачу, в історії України питання незалежної церкви має і абсолютно зрозумілі усім безпекові фактори. Церква була і є ласим полем для пропаганди й гібридної війни. Опиратися їм набагато легше, коли предстоятель та інші керівні органи перебувають на твоїй землі, спілкуються твоєю мовою та мають такі ж проблеми, як і ти.