1. Шість шарів одного конфлікту
Попередня стаття була про те, якою може бути єдність без примусу й поглинання. Але щоб говорити про шлях до неї, потрібно спершу точно побачити саму проблему.
Українське православ’я не розділене однією лінією. Формула «ПЦУ та УПЦ» називає головний видимий поділ, але не пояснює, чому один конфлікт може роками тривати в суді, перейти у суперечку за храм, розділити родину або перетворитися на публічну суперечку про війну та державну незалежність.
Для цієї статті зручно розрізняти шість пов’язаних шарів: юрисдикцію, канонічність, право і процедуру, майно, символічну ідентичність та довіру. Це не остаточна класифікація всіх церковних проблем. Але вона допомагає не змішувати питання, які потребують різних відповідей 1.
Юрисдикційний шар — це питання, до якої церковної структури належить громада, монастир або священник. Він визначає, з яким єпископом пов’язана парафія, у якому церковному устрої вона живе, хто здійснює над нею пастирський і адміністративний нагляд. Зміна юрисдикції тому не зводиться до нової назви на табличці. Вона змінює систему відносин громади з єпархією, духовенством, іншими парафіями та церковним центром.
Канонічний шар стосується церковної легітимності: автокефалії, хіротоній, церковних меж, соборних рішень, права ієрархії діяти від імені Церкви. Для людини, яка не займається богослов’ям професійно, ці теми можуть здаватися далекими. Але на практиці вони впливають на найпростішу річ: чи визнає людина священника іншої юрисдикції, чи готова молитися поруч із ним, чи вважає можливим будь-який формат церковного спілкування.
Цей шар не можна просто звести до політики. Але його також не можна відокремити від політичного й історичного контексту, у якому українські церковні суперечки існують сьогодні. Саме тому канонічні аргументи часто звучать не як внутрішня богословська дискусія, а як твердження про належність, спадкоємність і право представляти українське православ’я.
Правовий і процедурний шар виникає там, де громада має ухвалити конкретне рішення: змінити підлеглість, затвердити статут, обрати керівні органи, зареєструвати зміни або оскаржити їх. Закон України визнає право релігійної громади вільно змінювати свою підлеглість, але не здатен автоматично прибрати всі питання, що виникають у конкретній ситуації: хто є членом громади, хто має право голосу, як скликаються збори, чи дотримано кворуму, що відбувається з тими, хто не погодився 2.
Саме тут церковна суперечка часто переходить у судовий конфлікт. Одна сторона може бачити в рішенні зборів законне волевиявлення громади. Інша — порушення статуту, тиск або підміну самої громади. Суд здатен перевірити юридичні наслідки та процедуру, але не може сам по собі відповісти на всі питання, які люди вкладають у слово «справедливість».
Майновий шар охоплює питання права власності та користування храмами, землею, приміщеннями й рухомим церковним майном, а також спори довкола великих монастирських і лаврських комплексів. Тут особливо важливо не змішувати право власності, право користування, фактичний доступ до богослужіння й канонічну належність. Ці чотири аспекти можуть збігатися, але не обов’язково.
Для громади храм є не лише об’єктом права власності або користування, а простором її щоденного релігійного життя. Тому суперечка про ключі чи доступ до храму швидко виходить за межі суто майнового спору.
Символічно-ідентифікаційний шар стосується мови богослужіння, історичної пам’яті, ставлення до російського церковного впливу, образу української державності та досвіду війни. Після 2014 року, а особливо після 2022-го, ці речі стали значно гострішими. Назва церковної структури, згадування певного центру, публічна позиція священника або спосіб говорити про історію можуть сприйматися не лише як елемент традиції, а й як моральний та суспільний знак.
Нарешті, є морально-довірчий шар. Він найменше помітний у документах, але часто вирішальний у реальному житті. Коли люди не вірять, що інша сторона здатна діяти чесно, будь-яка процедура сприймається як маніпуляція, будь-яке рішення — як насильство, а будь-яке слово — як прихована загроза.
Саме тому конфлікт не можна зрозуміти, запитуючи лише: хто має рацію в одному конкретному спорі. Потрібно бачити, як шари накладаються один на одного. Юрисдикційна незгода переходить у спір про членство громади. Спір про членство — у боротьбу за храм. Боротьба за храм — у конфлікт довкола пам’яті, мови й війни. А потім усе це закріплюється недовірою між людьми, які ще недавно жили поруч.
2. Після 2014 року: конфлікт загострився, але не став однаковим усюди
Церковне розділення не почалося у 2014 році. До цього вже існували паралельні юрисдикції, суперечки про канонічну спадкоємність, конфлікти довкола храмів і різні уявлення про майбутнє українського православ’я 3. Але російська агресія змінила контекст, у якому всі ці проблеми сприймаються.
Після 2014 року питання церковної належності дедалі важче було відділити від питання політичної та культурної самостійності України. Після повномасштабного вторгнення 2022 року ця зміна стала ще глибшою. Для великої частини суспільства зв’язок із російським церковним центром перестав виглядати як внутрішня справа церковного устрою. Він почав сприйматися через досвід війни, загиблих, окупації, пропаганди та необхідності захищати державу.
Це не означає, що всі церковні питання відтоді стали лише політичними. Канонічні аргументи, богослужбова традиція, внутрішня дисципліна, особиста довіра до священника й релігійний досвід нікуди не зникли. Але вони опинилися в новому середовищі, де суспільство значно гостріше оцінює будь-яку неоднозначність щодо Росії, Московського патріархату або церковної мови про війну.
Саме тому після 2014 року змінилася не тільки кількість конфліктів, а й їхній зміст. Суперечка про статут громади або підпорядкування парафії дедалі частіше сприймається як суперечка про те, чиї символи, пам’ять і політичні орієнтири матимуть місце в українському суспільстві. Для одних зміна юрисдикції означає звільнення від церковної залежності, пов’язаної з Росією. Для інших вона може означати втрату знайомого церковного порядку, священника, громади або способу молитви, з яким пов’язане життя родини.
Тут важливо не підміняти пояснення моральним вироком. Різні місцеві ситуації не можна автоматично пояснити ані «проросійськістю», ані «неосвіченістю», ані небажанням людей бачити реальність війни. У конкретній громаді одночасно можуть діяти кілька мотивів: переконання, звичка, довіра до настоятеля, страх перед юридичною невизначеністю, побоювання за майно, небажання розривати стосунки з сусідами або, навпаки, відчуття, що подальше збереження старого статусу є морально неможливим.
Тому загальнонаціональний зсув не можна механічно переносити на кожну парафію. Соціологія фіксує помітне посилення ідентифікації з ПЦУ. Водночас ті самі дослідження показують, що міжцерковна напруга розподілена нерівномірно: гострі конфлікти концентруються в окремих місцях і навколо конкретних питань, а не визначають повсякденне життя кожної громади 4.
Це розрізнення має практичне значення. Коли церковну проблему описують так, ніби вся країна вже поділена на два непримиренні табори, локальний компроміс починає виглядати як зрада. Але коли конфлікт подають лише як кілька ізольованих інцидентів, зникає розуміння його системних причин: війни, історичної пам’яті, суперечок про право, майно та інституційну належність.
Правильніше говорити так: конфлікт став системним, бо його причини виходять за межі окремої парафії; але він не став однаковим, бо кожна громада має власну історію, свій баланс сил, різний рівень довіри і різні можливості для мирного врегулювання.
3. Хто вирішує долю громади: громада, ієрархія чи держава?
У більшості церковних конфліктів найгостріше питання звучить просто: хто має право вирішити долю конкретної громади?
Одна сторона відповідає: сама громада. Інша наголошує: громада не існує поза єпархією, церковним статутом і владою єпископа. Третя сподівається, що остаточну ясність має встановити держава. Але ці три відповіді належать до різних площин. Конфлікт загострюється саме тоді, коли їх намагаються замінити одна одною.
Релігійна громада ухвалює рішення про зміну своєї канонічної та організаційної підлеглості, яке надалі набуває юридичного оформлення. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» визнає за релігійною громадою право вільно змінювати підлеглість у канонічних та організаційних питаннях. Таке рішення ухвалюють загальні збори, а для нього потрібна не менш як дві третини голосів членів громади, необхідних для повноважності зборів відповідно до її статуту. Ті, хто не погоджується з рішенням, можуть утворити окрему релігійну громаду й вирішувати питання користування майном у встановленому законом порядку 2.
Це означає, що священник, єпископ, орган місцевого самоврядування чи державний реєстратор не можуть одноосібно підмінити волевиявлення громади при зміні її підлеглості. Але закон не робить процедуру автоматично безспірною. Він не створює наперед універсальний список членів кожної парафії й не може замінити собою зрозумілий внутрішній порядок.
Саме тут виникає головна практична проблема. У багатьох громадах люди роками беруть участь у богослужіннях, жертвують на храм і допомагають у його житті, але не мають формального документа, який беззаперечно фіксує їхнє членство. За відсутності фіксованого членства суд може перевіряти статут, порядок скликання зборів і зовнішні, перевірювані ознаки зв’язку людини з громадою. Водночас він не повинен з’ясовувати щирість віри, оцінювати духовний стан людини чи вирішувати, наскільки «належно» вона бере участь у Таїнствах. Отже, практичне питання полягає не в перевірці «правильності» віри, а в тому, чи були правила членства і порядок участі в голосуванні заздалегідь визначені, зрозумілі й однаково застосовані до всіх 5.
Ієрарх не втрачає церковної ролі, але не має юридичного права вето. Для церковної структури громада не є ізольованим об’єднанням людей. Вона живе в межах єпархії, має настоятеля, дотримується статуту й визнає певний порядок церковної дисципліни. Єпископська влада в цьому сенсі не є зовнішньою деталлю: вона належить до самого устрою православної церковної традиції.
Але з погляду українського права згода ієрарха не може бути умовою, без якої громада взагалі не здатна скористатися правом на зміну підлеглості. Інакше право вийти з однієї структури залежало б від дозволу тієї структури, яку громада вирішила залишити.
Саме такий висновок сформулювала Велика Палата Верховного Суду 3 квітня 2024 року у справі № 906/1330/21, пов’язаній із громадою в Калинівці. Суд наголосив: зміна канонічної підлеглості релігійної громади не залежить від схвалення ієрарха тієї Церкви, з-під підлеглості якої громада має намір вийти 5.
Цей висновок не є судовою оцінкою канонічної правоти тієї чи іншої юрисдикції. Суд не визначав, яка церковна позиція є богословськи правильною і не замінював собою церковний собор. Він вирішував інше питання: чи може релігійна громада реалізувати право, яке прямо передбачене законом.
Держава не визначає канони, але відповідає за правила та порядок. Її роль полягає не в тому, щоб встановити, чиї Таїнства дійсні, яка ієрархія має більше духовної легітимності або яким має бути православний церковний устрій. Ці питання не належать до компетенції державного органу або цивільного суду.
Натомість держава має забезпечити інше: право громади на свободу совісті, законність реєстраційних процедур, судовий захист, охорону майна та громадський порядок. Якщо збори оскаржуються, суд перевіряє не богословський зміст віри учасників, а юридично значущі обставини: статут, спосіб скликання, кворум, протокол, повноваження органів громади та наслідки ухваленого рішення.
Тут важливо розвести три різні питання, які в публічній полеміці часто зливаються в одне:
канонічна належність — як сама Церква оцінює зв’язок громади з єпархією та іншими церковними структурами;
право громади змінити підлеглість — що передбачає український закон для релігійної юридичної особи;
право власності або користування майном — кому належить храм, земля чи інше майно і хто може ним користуватися.
Вони пов’язані, але не тотожні. Громада може ухвалити юридично чинне рішення про зміну підлеглості, а майновий спір може тривати далі. Священник може не погоджуватися з рішенням більшості, але його незгода сама по собі не скасовує результат зборів. Суд може підтвердити законність процедури, але не повертає людям довіру і не примушує їх сприймати рішення як справедливе.
Звідси випливає обережний, але важливий висновок. У церковному конфлікті не існує одного суб’єкта, який має право вирішити все. Громада вирішує свою підлеглість у межах закону. Ієрархія визначає внутрішню церковну дисципліну й канонічну оцінку. Держава встановлює правові межі, гарантує свободу совісті та розглядає спори, коли домовленість зруйнована.
Проблема починається тоді, коли кожен із цих рівнів претендує на повноту влади. Коли ієрархія намагається скасувати юридичне право громади. Коли державний орган поводиться так, ніби може остаточно вирішити богословське питання. Або коли більшість громади вважає, що її рішення звільняє від обов’язку діяти за процедурою та враховувати законні права меншості.
4. Храм, майно і доступ до богослужіння
Після спору про те, хто має право ухвалити рішення від імені громади, майже відразу постає інше питання: що саме буде з храмом, землею, церковним майном і можливістю далі молитися у звичному місці?
Саме тут церковний конфлікт стає особливо відчутним. Юридичні документи можуть говорити про статут, договір, балансоутримувача або право користування. Але для людей храм не є нейтральним об’єктом. Це місце хрещень, похоронів і недільних богослужінь, спільної праці та пам’яті про тих, хто будував храм і підтримував громаду раніше.
Тому важливо від самого початку розрізняти чотири речі: канонічну належність громади, право власності на будівлю, право користування нею та фактичний доступ до богослужіння. Вони часто пов’язані, але не є одним і тим самим.
Громада може ухвалити рішення про зміну канонічної та організаційної підлеглості, але майновий спір після цього ще може тривати. Будівля може належати не громаді, а державі чи територіальній громаді й передаватися релігійній організації лише в користування. Хтось може мати документи, але не мати фактичного доступу до храму через конфлікт. І навпаки: фактичне користування приміщенням саме по собі не вирішує питання про юридичний статус громади.
Через це фраза «храм належить нам» нерідко приховує кілька різних тверджень. Вона може означати: «ми маємо правовстановлюючі документи»; «ми становимо більшість громади»; «ми молилися тут поколіннями»; «ми не визнаємо рішення зборів»; «ми боїмося втратити доступ до богослужіння». Кожне з цих тверджень потребує окремої перевірки і не може бути автоматично замінене іншим.
Локальні конфлікти навколо храмів особливо небезпечні тим, що право тут легко змішується з почуттям приниження. Для меншості втрата доступу до будівлі може означати, що вона більше не може молитися в храмі, з яким пов’язані її родинна пам’ять, участь у житті громади та релігійний досвід. Для більшості збереження контролю іншої сторони над храмом може виглядати як заперечення її законного рішення. Саме тому навіть судовий процес, який формально розв’язує один аспект спору, не завжди припиняє конфлікт у громаді.
Показовим є затяжний конфлікт довкола Свято-Успенської церкви в Птичі на Рівненщині. Він тривав роками, включав рішення про спільне користування храмом, подальше скасування цього рішення судом, кримінальні провадження та повторні загострення. У 2025 році Європейський суд з прав людини констатував порушення статті 9 Конвенції. Суд зазначив, що влада повністю заборонила користування храмом, хоча громада-заявниця на той момент була його власницею, і не довела, що не мала інших дієвих способів захистити її від незаконних посягань та забезпечити мирне користування будівлею 6.
Цей кейс не встановлює, що всі переходи громад є незаконними або що лише одна сторона завжди діє неправомірно. Його значення в іншому: повна заборона користування храмом як спосіб тимчасово зупинити напругу не замінює ефективного захисту прав сторін і не розв’язує самого майнового конфлікту. Коли жодна сторона не довіряє процедурі, а влада лише відкладає вирішення, храм ризикує перетворитися з місця молитви на постійний символ конфлікту.
Інший масштаб має справа Києво-Печерської лаври. Тут ішлося не про одну сільську парафію, а про комплекс державного майна, національну святиню та пам’ятку культурної спадщини. У березні 2023 року Міністерство культури повідомило про припинення договору користування будівлями Нижньої лаври для монастиря УПЦ, посилаючись на виявлені порушення умов користування державним майном. Представники УПЦ не погодилися з таким рішенням і заявляли, що оскаржуватимуть його в суді 7.
У конкретній майновій справі Господарський суд Києва в серпні 2023 року відмовив монастирю УПЦ у позові про визнання недійсною односторонньої відмови від договору 8. У травні 2024 року Касаційний господарський суд у межах цієї справи залишив без змін ухвалу апеляційного суду про закриття апеляційного провадження 9. Паралельно існували й інші судові процеси, пов’язані з доступом комісій, перевірками та користуванням окремими об’єктами.
Звідси випливає важливий, але обмежений висновок: у конкретній справі суд відмовив монастирю УПЦ у вимозі визнати недійсною односторонню відмову від договору користування. Це не є судовою відповіддю на всі питання про духовну ідентичність чернецтва, канонічний статус УПЦ або майбутнє православної присутності в Лаврі. Майнове рішення може визначити межі законного користування державною власністю, але воно не розв’язує богословських спорів і не скасовує людського зв’язку з місцем.
Дві крайності тут однаково спрощують ситуацію. Перша — називати будь-яке державне втручання у використання державного майна переслідуванням віри. Друга — вважати, що юридичне рішення про договір уже саме по собі завершує весь церковний конфлікт. У першому випадку зникає питання законності та охорони культурної спадщини. У другому — зникають люди, для яких святиня залишається частиною їхнього духовного життя.
Тому майнові спори потребують не лише судового розгляду, а й точного порядку дій. Потрібно заздалегідь розуміти, хто є власником, на якій підставі громада користується приміщенням, яке рішення оскаржується, чи має меншість можливість продовжувати релігійне життя в іншому місці і хто відповідає за громадський порядок. Без такого розмежування храм починає сприйматися як символ остаточної перемоги однієї сторони над іншою, а це робить новий конфлікт імовірнішим.
5. Коли символи стають особистими: мова, пам’ять і війна
Правовий статус громади та право користування храмом можна оскаржувати в суді. Але значна частина церковних конфліктів вирішується не лише в документах. Вона розгортається в іншому просторі — там, де люди надають символам особистого й морального значення.
Мова богослужіння, назва церковної структури, згадування певного церковного центру, календар і спосіб говорити про історію або війну — усе це може стати знаком, за яким людина робить висновок не тільки про традицію громади, а й про її ставлення до України, Росії, власної історії та загиблих на війні.
Сам по собі символ не є доказом політичної лояльності чи особистої вини. Людина може молитися звичною для неї мовою, не поділяючи російської агресії. Вона може залишатися в певній церковній структурі через довіру до конкретного священника, родинну традицію або богословські переконання. Так само перехід до іншої юрисдикції не означає автоматичного розв’язання всіх духовних, правових чи людських проблем громади.
Але в умовах війни символи майже неминуче читаються інакше, ніж у мирний час. Соціологія Центру Разумкова показує, що політичний чинник громадяни називають головним поясненням міжцерковних конфліктів. Це не означає, що релігійні мотиви зникли. Радше війна змінила рамку, у якій люди сприймають релігійне життя: питання церковної належності стало для багатьох пов’язаним із питанням безпеки, державної самостійності та відповідальності перед суспільством 4.
Саме тому публічний жест іноді має більший вплив, ніж складний богословський аргумент. Неоднозначна реакція на російську агресію, зневажливе слово щодо військових, відмова пояснювати позицію громади або суперечлива поведінка духовенства можуть стати для людей точкою, після якої попередній церковний досвід починають тлумачити по-новому.
Хмельницький кейс 2 квітня 2023 року показав цю логіку. Після інциденту у Свято-Покровському кафедральному соборі УПЦ, який був зафіксований на відео, поліція відкрила провадження. Того ж дня на зібранні біля собору проголосували за перехід релігійної громади до ПЦУ 10.
Цей випадок не дає підстав вважати, що будь-яка резонансна подія автоматично виправдовує рішення, ухвалене в атмосфері сильного суспільного обурення. Він також не доводить, що всі громади УПЦ або всі їхні священники мають однакове ставлення до війни. Але він показує, як один інцидент може стати тригером: люди починають бачити в ньому не окрему суперечку, а підтвердження глибшої моральної проблеми.
Саме в цій точці символічна межа стає особистою. Для одних храм, пов’язаний із певною юрисдикцією, може означати звичний простір молитви та пам’яті про родину. Для інших той самий храм починає уособлювати небажаний зв’язок із російським церковним світом. Одна будівля, один священник, одна богослужбова традиція отримують різні значення залежно від досвіду людини — війни, втрати близьких, окупації, служби в армії, життя в іншому мовному чи церковному середовищі.
Звідси виникає небезпечне спрощення. Якщо символ починає замінювати аналіз фактів, людина перестає бачити різницю між інституційною відповідальністю, поведінкою конкретного священника та особистою вірою парафіянина. Тоді слово про «зв’язок із Москвою» може перетворюватися на безрозбірливий ярлик для всіх членів громади. У відповідь будь-яка критика починає сприйматися не як вимога відповідальності, а як напад на саму можливість жити своєю вірою.
Це не заклик зробити питання мови, пам’яті чи російського церковного впливу другорядними. Навпаки, вони потребують прямої й чесної розмови. Але така розмова має починатися з конкретики: які саме зв’язки існують, які рішення або заяви викликають заперечення, хто за них відповідає, які правові та моральні наслідки вони мають.
Історична пам’ять теж не може бути нейтральною. Досвід русифікації, радянських переслідувань, церковної залежності від Москви та нинішньої війни є реальною частиною українського суспільного досвіду. Але пам’ять перестає допомагати, коли її використовують лише як доказ, що інша сторона не заслуговує на пояснення, слухання чи правову процедуру.
У цьому сенсі символи не створюють конфлікт самі по собі. Вони роблять його видимим, швидким і емоційно переконливим. Юридична суперечка може тривати місяцями. Натомість коротке відео, фраза або публічний жест здатні за кілька годин змінити ставлення громади до всього, що раніше здавалося звичним.
6. Чотири кола, що відтворюють конфлікт
Попередні розділи показали, що церковний конфлікт складається з кількох шарів: юрисдикції, процедури, майна, символів і довіри. Але цього ще недостатньо, щоб зрозуміти його тривалість. Потрібно побачити механізм: як одна суперечка створює умови для наступної.
Нижче йдеться не про однакову поведінку всіх громад, ієрархів чи державних органів. Це аналітична модель. Вона пояснює, чому навіть після судового рішення, зміни статуту або адміністративного припису конфлікт може не завершитися, а перейти в нову форму.
Нечіткі правила — судовий спір — ще менше довіри.
Громада порушує питання про зміну підлеглості. Але статут не дає ясної відповіді, хто саме є її членом, як формується список учасників або яким чином перевіряється кворум. Одні вважають, що рішення ухвалене більшістю реальних парафіян. Інші — що в голосуванні брали участь люди, які не належать до громади або не мають права визначати її долю.
Коли таких правил немає або вони не викликають довіри, спір переходить до реєстратора й суду. Правовий висновок, пояснений у попередньому розділі, визначає межі повноважень ієрарха, але не усуває локальних суперечок про склад громади та справедливість процедури 5.
Судове рішення може визначити юридичний наслідок. Проте сторона, яка програла, іноді сприймає його не як застосування закону, а як підтвердження того, що її не почули або що держава вже стала на бік опонента. Наступного разу така громада ще менше довірятиме зборам, протоколам і реєстраційним діям. Так процедурна невизначеність відтворює саму себе.
Юридичне рішення — боротьба за фактичний доступ — нова майнова травма.
Навіть рішення про зміну підлеглості або право користування майном не гарантує мирного доступу до храму. Залишаються практичні питання: хто має ключі, хто відповідає за порядок, чи може меншість продовжувати богослужіння, чи не буде будівля зачинена на час спору, чи має громада інше місце для молитви.
Саме в цій точці правова суперечка ризикує перейти у фізичне протистояння. Храм починають сприймати не лише як місце богослужіння, а як доказ того, чия версія історії громади перемогла. Втрата доступу тоді переживається не просто як незручність або майновий наслідок, а як виключення з власного духовного життя.
Кейс Птичі показує наслідок такого підходу: повна заборона користування храмом не прибирає конфлікт, а переносить його на питання про саму можливість громади молитися у звичному місці 6.
Резонансний інцидент — моральне узагальнення — колективна підозра.
Війна робить церковні символи особливо чутливими. Конфлікт із військовим, суперечлива заява, мовчання про агресію або публічний жест можуть стати для людей доказом ширшої моральної проблеми. Хмельницький кейс 2023 року показав, як резонансна подія здатна швидко перетворити накопичене обурення на організаційні й юридичні дії громади 10.
Ризик виникає тоді, коли відповідальність конкретної людини або структури без розрізнення переносять на всіх вірян певної юрисдикції. Тоді обґрунтована вимога пояснити конкретні дії перетворюється на взаємну підозру, а наступний інцидент лише зміцнює вже наявні страхи.
Безпекове рішення — страх колективної заборони — нова сек’юритизація.
Після повномасштабного вторгнення держава посилила правову увагу до зв’язків релігійних організацій із центрами в державі-агресорі. Закон № 3894-ІХ запровадив спеціальні механізми щодо іноземних релігійних організацій та афілійованих із ними структур. Водночас закон прямо застерігає, що його положення не можуть тлумачитися як обмеження права людини сповідувати релігію чи брати участь у релігійній практиці 11.
УПЦ після Собору 27 травня 2022 року заявила про «повну самостійність і незалежність» 12. ДЕСС, зі свого боку, у 2025 році визнала Київську митрополію УПЦ афілійованою з іноземною релігійною організацією, діяльність якої в Україні заборонена 13. Це не просто розбіжність формулювань. Це зіткнення двох різних оцінок інституційного статусу, яке має правові наслідки й водночас впливає на повсякденний стан вірян.
Коли державні рішення пояснюють нечітко або сприймають як вирок усім членам громади, зростає страх, що правові наслідки торкнуться всіх вірян без розрізнення. Коли ж релігійна структура не дає переконливих відповідей на питання про свої зв’язки, цей страх поєднується з суспільною підозрою. Так кожен новий крок однієї сторони стає підтвердженням тривог іншої.
Ці чотири кола не ставлять знак рівності між діями різних сторін і не скасовують питання відповідальності. Вони показують інше: конфлікт слабшає не тоді, коли його просто називають завершеним, а коли зникають механізми, що запускають його наново.
7. Як послабити конфлікт без примусу
Жодна з описаних проблем не має одного швидкого рішення. Неможливо одним законом зняти канонічні суперечки, одним судовим рішенням відновити довіру або однією зміною юрисдикції завершити конфлікт у конкретній громаді.
Але це не означає, що залишається лише чекати. Кожне з чотирьох замкнених кіл можна послабити, якщо діяти не після сутички, а раніше — на рівні правил, комунікації та відповідальності.
Наведені нижче кроки є редакційними пропозиціями, а не чинними юридичними правилами чи універсальною моделлю для кожної громади.
Процедурна невизначеність потребує не нових гасел, а зрозумілих правил. Закон уже визначає, що рішення про зміну підлеглості ухвалюють загальні збори громади кваліфікованою більшістю. Він також передбачає право незгодних членів громади утворити окрему релігійну громаду 2. Але для реального зниження конфлікту цього недостатньо, якщо люди не розуміють, хто саме бере участь у зборах, як перевіряється кворум і яким буде порядок дій після голосування.
Практичний стандарт для таких ситуацій мав би включати завчасне повідомлення про збори, чіткий порядок денний, незалежне ведення протоколу, можливість перевірити склад учасників без розголошення зайвих персональних даних і публічне пояснення юридичних наслідків рішення. Це не перетворює церковну громаду на звичайну громадську організацію. Але дозволяє зменшити простір для підозр, що результат був отриманий через маніпуляцію.
Юридична можливість змінити підлеглість сама по собі не гарантує, що процедура буде зрозумілою для людей, які з її результатом не погоджуються.
Майнові спори потребують перехідного порядку, а не боротьби за фактичний контроль. Юридичне рішення про храм, землю або договір користування не відповідає автоматично на запитання, що відбувається наступного дня: хто має доступ до приміщення, як зберігається майно, чи може громада меншості продовжувати богослужіння, хто відповідає за безпеку людей.
У кожному конфлікті ці відповіді можуть бути різними. Спільне користування храмом може бути робочим лише за згодою сторін і за чітко визначених правових підстав. Без цього воно здатне стати не способом розв’язання спору, а його новим джерелом. Але в будь-якому разі рішення про доступ не повинно ухвалюватися через замки, фізичне блокування або тиск натовпу.
Тут потрібні письмові перехідні домовленості: порядок доступу до храму, відповідальність за ключі й майно, строки виконання судових рішень, можливість тимчасового іншого приміщення для громади, яка не має доступу до святині. Якщо сторони не можуть домовитися, потрібен незалежний посередник і чітка роль поліції — забезпечувати порядок, а не вирішувати богословську чи майнову суперечку замість суду.
Тривала невизначеність не є нейтральною: коли держава не забезпечує умов для мирної й передбачуваної реалізації релігійних прав, сам спір не втрачає гостроти 6.
Символічна ескалація потребує точності у словах і персональної відповідальності. Питання російського церковного впливу, війни, мови богослужіння та історичної пам’яті не можна прибрати з публічної розмови. Вони мають реальне значення для українського суспільства. Але розмова про них стає руйнівною, коли конкретний факт замінюють ярликом, а відповідальність конкретної особи — колективним осудом усіх вірян певної громади.
Тому в публічній мові потрібно послідовно називати саме те, що сталося: конкретну заяву, дію, документ, зв’язок, порушення або судове рішення. Формули на зразок «усі вони такі» не пояснюють проблему й не захищають країну. Вони лише змушують людей захищати не свої переконання, а власну гідність від приниження.
Така точність однаково важлива для церковних лідерів, державних посадовців, журналістів і активістів. Критика може бути жорсткою, коли йдеться про підтримку агресії, пропаганду чи порушення закону. Але вона має залишатися прив’язаною до фактів, а не до припущень про кожного парафіянина.
Безпекова політика потребує зрозумілої правової мови. Закон № 3894-ІХ створив механізм реагування на зв’язки релігійних організацій із центрами в державі-агресорі. Водночас закон прямо вказує, що його положення не можуть тлумачитися як обмеження особистого права людини сповідувати релігію та брати участь у релігійній практиці 11.
Ця межа має бути видимою не лише в тексті закону. Державні органи повинні пояснювати, яке саме рішення ухвалене, щодо якої юридичної особи, на яких підставах і якою є подальша процедура. Інакше юридичні дії легко сприймаються як вирок усім людям, пов’язаним із певною церковною структурою.
Приклад справи Київської митрополії УПЦ показує, наскільки важливо розрізняти інституційний статус, позицію церковного керівництва та особисту відповідальність окремих вірян. ДЕСС у серпні 2025 року визнала Київську митрополію УПЦ афілійованою з іноземною релігійною організацією, діяльність якої в Україні заборонена 13. УПЦ цей висновок не прийняла та наполягає на своїй самостійності після Собору 2022 року 12. Саме тому правова процедура має бути максимально відкритою, перевірюваною й відділеною від колективних звинувачень.
Ці кроки не розв’язують канонічних суперечок і не гарантують згоди. Їхня мета інша: зменшити ризик, що процедурний спір, майнове рішення, публічний інцидент або державний припис знову запустить цикл недовіри.
У цьому полягає практичний орієнтир Софійського братства: поєднувати правду про війну та відповідальність із свободою совісті, людською гідністю і справедливою процедурою. Без таких умов навіть юридично остаточне рішення може не завершити конфлікт, а лише відкласти його нову фазу.
Джерела
- Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» № 987-XII — Верховна Рада України — 1991, чинна редакція.
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/987-12#Text - Перевезій В. Етнонаціональний фактор конфліктогенності релігійного середовища в сучасній Україні — Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України — 2006 — вип. 30, кн. 1, с. 324–334.
https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/perevezii_etnonatsionalnyi.pdf - Войналович В. Сучасне українське православ’я: старі і нові виклики — Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України — 2018 — № 3–4 (95–96), с. 141–192.
https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2019/03/voyanlovych_suchasne.pdf - Українське суспільство, держава і церква під час війни. Церковно-релігійна ситуація в Україні — 2025. Релігія і Церква в українському суспільстві: 2000–2025 рр. — Центр Разумкова — 2026.
https://razumkov.org.ua/images/2026/03/01/2025-Religion-UKR.pdf - Постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2024 року у справі № 906/1330/21 — Єдиний державний реєстр судових рішень — 2024.
https://reyestr.court.gov.ua/Review/118465129 - Справа «Релігійна громада Свято-Успенської парафії Рівненської єпархії Української православної церкви села Птича Дубенського району проти України» — Європейський суд з прав людини; стислий виклад опубліковано МВС України — 2025.
https://mvs.gov.ua/upload/2/2/5/4/8/3/stislii-viklad-risennia-jespl-u-spravi-religiina-gromada-proti-ukrayini.pdf - УПЦ МП отримала попередження про припинення договору оренди Нижньої Лаври. Що відомо — Суспільне — 10 березня 2023 року.
https://suspilne.media/kyiv/410598-upc-mp-otrimala-poperedzenna-pro-pripinenna-dogovoru-orendi-niznoi-lavri-so-vidomo/ - Суд ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову Чоловічого монастиря УПЦ МП про визнання недійсним правочину щодо позбавлення його права користування державним майном — Судова влада України — 9 серпня 2023 року.
https://court.gov.ua/archive/1461500/ - Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2024 року у справі № 910/5094/23 — Єдиний державний реєстр судових рішень — 2024.
https://reyestr.court.gov.ua/Review/119168233 - У Хмельницькому проголосували за перехід кафедрального собору УПЦ МП до ПЦУ — Укрінформ — 2 квітня 2023 року.
https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/3690702-u-hmelnickomu-progolosuvali-za-perehid-kafedralnogo-soboru-upc-mp-do-pcu.html - Закон України № 3894-IX «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» — Верховна Рада України — 2024.
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3894-20 - Постанова Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року — Українська Православна Церква — 2022.
https://news.church.ua/2022/05/27/postanova-soboru-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-27-travnya-2022-roku/ - Київську митрополію Української православної церкви визнано афілійованою з іноземною релігійною організацією, діяльність якої в Україні заборонена — ДЕСС — 28 серпня 2025 року.
https://dess.gov.ua/kyyivsku-mytropoliyu-ukrayinskoyi-pravoslavnoyi-tserkvy-vyznano-afiliyovanoiu-z-inozemnoiu-relihiynoiu-orhanizatsiieiu/
- Перевезій В. Етнонаціональний фактор конфліктогенності релігійного середовища в сучасній Україні — Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України — 2006 — вип. 30, кн. 1, с. 324–334. https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/perevezii_etnonatsionalnyi.pdf[↩]
- Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» № 987-XII — Верховна Рада України — 1991, чинна редакція. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/987-12#Text[↩][↩][↩]
- Войналович В. Сучасне українське православ’я: старі і нові виклики — Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України — 2018 — № 3–4 (95–96), с. 141–192. https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2019/03/voyanlovych_suchasne.pdf[↩]
- Українське суспільство, держава і церква під час війни. Церковно-релігійна ситуація в Україні — 2025. Релігія і Церква в українському суспільстві: 2000–2025 рр. — Центр Разумкова — 2026. https://razumkov.org.ua/images/2026/03/01/2025-Religion-UKR.pdf[↩][↩]
- Постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2024 року у справі № 906/1330/21 — Єдиний державний реєстр судових рішень — 2024. https://reyestr.court.gov.ua/Review/118465129[↩][↩][↩]
- Справа «Релігійна громада Свято-Успенської парафії Рівненської єпархії Української православної церкви села Птича Дубенського району проти України» — Європейський суд з прав людини; стислий виклад опубліковано МВС України — 2025. https://mvs.gov.ua/upload/2/2/5/4/8/3/stislii-viklad-risennia-jespl-u-spravi-religiina-gromada-proti-ukrayini.pdf[↩][↩][↩]
- УПЦ МП отримала попередження про припинення договору оренди Нижньої Лаври. Що відомо — Суспільне — 10 березня 2023 року. https://suspilne.media/kyiv/410598-upc-mp-otrimala-poperedzenna-pro-pripinenna-dogovoru-orendi-niznoi-lavri-so-vidomo/[↩]
- Суд ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову Чоловічого монастиря УПЦ МП про визнання недійсним правочину щодо позбавлення його права користування державним майном — Судова влада України — 9 серпня 2023 року. https://court.gov.ua/archive/1461500/[↩]
- Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2024 року у справі № 910/5094/23 — Єдиний державний реєстр судових рішень — 2024. https://reyestr.court.gov.ua/Review/119168233[↩]
- У Хмельницькому проголосували за перехід кафедрального собору УПЦ МП до ПЦУ — Укрінформ — 2 квітня 2023 року. https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/3690702-u-hmelnickomu-progolosuvali-za-perehid-kafedralnogo-soboru-upc-mp-do-pcu.html[↩][↩]
- Закон України № 3894-IX «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» — Верховна Рада України — 2024. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3894-20[↩][↩]
- Постанова Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року — Українська Православна Церква — 2022. https://news.church.ua/2022/05/27/postanova-soboru-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-27-travnya-2022-roku/[↩][↩]
- Київську митрополію Української православної церкви визнано афілійованою з іноземною релігійною організацією, діяльність якої в Україні заборонена — ДЕСС — 28 серпня 2025 року. https://dess.gov.ua/kyyivsku-mytropoliyu-ukrayinskoyi-pravoslavnoyi-tserkvy-vyznano-afiliyovanoiu-z-inozemnoiu-relihiynoiu-orhanizatsiieiu/[↩][↩]
