Перший екзарх після 300-річної перерви, який залишився в Києві від першого дня війни, розповідає Athens Voice.
Лукас Велідакіс
Єпископ Команський Михаїл розповідає про життя в Києві, російське вторгнення, відповідальність Церкви та Грецію, яка його сформувала.
Ми зустрілися з ним в Андріївській церкві за два дні до Дня Незалежності. Під час інтерв’ю пролунала повітряна тривога. Він лише подав мені знак продовжувати.
За два дні до Дня Незалежності України, у суботу близько полудня, я перебуваю в кабінеті єпископа Команського Михаїла, в Андріївській церкві в центрі Києва.
Єпископ Команський Михаїл — про війну, Церкву та Грецію
Проста й невибаглива людина, він приймає нас у приміщенні, де поруч стоять український і грецький прапори, а на стіні — великий портрет Вселенського патріарха Варфоломія. Усюди книжки. На столі лежить надзвичайно об’ємний молитовник, і коли я запитую, чи він його прочитав, владика сміється: «Це кишенькове видання…»
Він вільно розмовляє грецькою, проте каже: «На жаль, мені досі соромно, що, на мою думку, я говорю недостатньо добре». Щоразу, коли під час розмови я хвалю його грецьку, він скромно червоніє.
Невдовзі над містом пролунає сирена. Владика лише дасть мені знак, що розмова триває.
Він представляється, уважно промовляючи свій довгий повний титул: «Я — єпископ Команський Михаїл, екзарх Вселенського патріарха та настоятель Ставропігії Вселенського патріархату в Києві, в Андріївській церкві».
Із Хабаровська до незалежної України
У миру — Михайло Олексійович Аніщенко. Він українець, але його походження, як він сам каже, — непроста історія. «Я родом із Радянського Союзу. Мій тато був військовим, а в Радянському Союзі їх відправляли куди завгодно. Я народився в Хабаровську, неподалік Китаю».
Там він прожив до дванадцяти років. Незадовго до розпаду СРСР його батько, українець із Сум, повернувся на батьківщину. Родина оселилася на заході країни: спершу в Тернополі, а за два роки — у Луцьку, на Волині, біля кордону з Польщею.
Там минули його підліткові роки, там досі живуть його батьки, там він застав і народження незалежної України.
Афіни — «наче казка»
До Греції він приїхав 2007 року. «Я отримав стипендію від Елладської Церкви й поїхав навчатися до Афін, на богословський факультет». На той час він уже десять років був священником. Грецької не знав — «добрий ранок, добрий вечір, і на цьому все…». Першого року відвідував обов’язкові мовні заняття на філософському факультеті, потім були іспити, а далі — богословський факультет. Диплом отримав 2012 року. Тим часом хлопець «із менталітетом Радянського Союзу», як він сам себе описує, опинився в грудні 2008 року на вулиці Патісіон в Афінах — у самому осередку заворушень.
«Коли я приїхав до Греції, з першого ж дня почав відкривати для себе новий світ. Інший світ. І не лише це, а й інше православ’я — адже за своїм світосприйняттям ми тоді жили в дещо іншій реальності. Можу сказати, що найкраще, найтепліше я пізнав у Греції. У православ’ї, у Церкві — і не лише в церковному, а й у людському вимірі».
«Ми жили наче в казці, бо були студентами. Мешкали при Синоді й були захищені. Мали свою мету: навчатися, отримати дипломи, вивчити грецьку». Попри тодішню напруженість, страху він не відчував. Був і момент, коли опинився посеред вуличних сутичок. «Ми почувалися так, ніби потрапили в історичний фільм. Знали, де нам не слід бути, але іноді доводилося проходити цими вулицями — що ж ми могли вдіяти! І попри все, щиро кажу, ніхто нас не зачепив. Навіть лихого слова нам не сказали».
Перший екзарх після 300-річної перерви
Після Афін — Фанар. Як клірика священної митрополії Ієрапітни та Сітії, відрядженого до Вселенського патріархату, патріарх направив його до Анталії для служіння слов’яномовним православним. Там він провів вісім років — від кінця 2011-го до початку 2019-го. Вивчив і турецьку. «Маю сертифікат рівня B2 за результатами офіційних іспитів».
Українська, російська, грецька, англійська, французька, турецька, а тепер ще й іспанська. Владика розмовляє сімома мовами.
У січні 2019 року він прибув до Києва. Щойно було видано Томос про автокефалію Української Церкви та засновано Ставропігію — офіційне представництво Патріархату в країні. Він став першим екзархом Константинополя в Києві «після 300-річної перерви». У листопаді 2020 року патріарх Варфоломій висвятив його на єпископа. За рік відбулися святкування 30-річчя незалежності та візит патріарха до Києва. «Це була велика подія для України. Цей візит дав Церкві поштовх, поступ був значний». А за кілька місяців — російське вторгнення. Війна.
«Ми тут, ми не поїхали»
Я прошу його повернутися в минуле. До четвертої ранку 24 лютого, коли йому зателефонував іподиякон. «Каже мені: “Владико, я їду забрати вас і вивезти з Києва”. Він живе за Києвом, тож мав повернутися, забрати мене, а тоді ми поїхали б кудись далі. Я відмовився. Сказав йому відвезти свою родину в якесь більш-менш безпечне місце. Попросив його не їхати до Києва, бо ми не знаємо, що буде. А я з Божою допомогою якось житиму».
«Тож із Києва я не поїхав». Разом із ним з усього дипломатичного корпусу залишилися папський нунцій, посол Польщі та посол Азербайджану. «Усі інші консульства виїхали. А ми від перших днів звершували літургії. Літургії під бомбами, під вибухами, під усе це. Тому тепер, коли щось відбувається, я вже звик. Думаю, багато хто звик». Через чотири з половиною роки сирена стала частиною повсякдення.
Чи було страшно? «Не можу сказати, що не тривожився. Тривожився, це природно. Але я сказав собі: я представляю Матір-Церкву». Він повторює це — саме ці слова його втримали. «Мене підготувала й історична спадщина. В історії багато екзархів закінчили життя трагічно. Їх убили». Він думав і про те, що може стати наступним. «Чому ні? Могло статися будь-що».
Я прошу пояснити, як він розуміє цю відповідальність. «Я вже не належу самому собі. Належу Церкві й Богові. Попри це, я можу боятися, але маю відповідальність. Насамперед за Церкву, за служіння, яке мені довірила Матір-Церква. Коли люди обіймають відповідальне становище, вони стають символом. Я не просто Михаїл — я символ Матері-Церкви. І якщо в такі хвилини я поїду, це буде так, наче я зраджую своє служіння та вірян. І не лише це. Я принесу людям ще більше смутку, бо заберу в них надію, яку дає їм моя присутність тут. Саме так я це відчував».
У перші дні вони також записали відео, щоб підтримати людей. «Я кажу: ми тут, ми не поїхали».
Три місяці тому Андріївська церква здригнулася від дрона, який упав на дорогу просто перед нею. За кілометр нижче було влучання в міст. Про що в такі хвилини думає людина — не лише єпископ? «Я подумав тільки про батьків: як вони там у Луцьку. Не міг повірити, що таке відбувається. Досі не можу повірити. Наче страшна казка, наче кошмар. Ось зараз прокинуся — і все закінчиться. Саме це я відчував. Мені допомогли люди, які приходили до церкви. Їм потрібна була розрада, вони хотіли говорити. І це допомагало мені опановувати свої людські переживання».
Дві доби на дивані — із просфорами
В укриття він не спускається. Показує на стіни кабінету — близько двох метрів завтовшки, без вікон. «Укриття в нас тут». Під час одного з важких нічних обстрілів Києва ухвалили рішення запровадити комендантську годину на суботу й неділю. «І я кажу: що ж робити, у неділю маю звершити Божественну літургію. Просфори я підготував удома. І згадав: коли починають лунати сирени, ми маємо право пересуватися до укриття. Одразу беру просфори, приходжу сюди й залишаюся тут на дві доби». Спав на дивані.
Під час одного із сильних обстрілів діти зі школи навпроти забігли до церкви, бо більше нікуди не встигали. «Коли люди тривожаться, вони приходять до тебе й бачать у тобі служителя Христа. Відчувають довіру. Не потрібно говорити їм складні речі. Потрібно лише слухати їх і бути поруч. І це дає розраду».
Своїм спокоєм він завдячує людям із Греції. Згадує свого старця, покійного єпископа Євгенія, який казав йому: «Не забувай: хоч би яка складна ситуація виникла, кажи — Бог подбає». Згадує покійного митрополита Пісідійського, колишнього Корейського, який у похилому віці будував церкви в Туреччині. «Одного разу під час літургії я кажу йому: “Владико, коли служу з вами, відчуваю таку тишу й спокій, ніби ви мій дідусь, а я — ваша дитина”. І він щиро не міг зрозуміти, як може бути інакше».
Згадує митрополита Дидимотіхського, тоді ще єпископа Діавлійського, який збирав іноземних студентів і направляв їх до афінських парафій, щоб вони вчили грецьку, спілкуючись із греками. «Ця людина передбачала майбутнє. Ми досі підтримуємо зв’язки. Дехто вже став єпископом — і греки, й іноземці, — і це завжди єднає нас як братство. Тому, коли я приїжджаю до Греції, владики Ієрапітни та Дидимотіха кажуть: “Приїжджай, обов’язково приїжджай, тут твій дім. Не забувай цього. Приїжджай, послужимо разом”».
«Бог послав мені людей, на яких дивишся — і вчишся. Просто дивишся на них — і вчишся. Усі ці роки я сприймаю як підготовку. Це змінило мій спосіб мислення, навіть моє бачення церковних справ, моє ставлення до людей. Я навчився бути не суворим, а християнином, який хоче допомогти іншому. Так я приїхав в Україну підготовленим».
Щодо завершення війни він не робить прогнозів. «Жодна війна не триває вічно. Колись вона закінчиться. Я не політик. Я відповідаю за церковні справи». Від початку війни Ставропігія послідовно працює над іншим засобом єднання — видавничою діяльністю. «Об’єднавчий український переклад» Святого Письма розповсюджують безкоштовно, і ним користуються різні українські церковні юрисдикції. Водночас до друку українською готова книжка архімандрита Аристарха Грекаса «Штучний інтелект і людина». «У цьому я бачу свою роботу. Роблю все, що можу».
Дим і весільна сукня
Перед завершенням я прошу його звернутися до грецької аудиторії. У відповідь він висловлює вдячність. Він приїхав до Афін у 31 рік і вважає, що грецький світ, Православна Церква та люди, яких він там зустрів, змінили все його життя. «Це розширило мої горизонти, відкрило нові смисли».
Тепер він хоче дати молодшим людям бодай частину того, що свого часу дали йому: можливість вивчити грецьку, навчатися в університетах і розширити власні горизонти. Передусім він хоче, щоб вони зрозуміли: «Церква — це не щось із минулого, а сьогодення й майбутнє. Щоб вони бачили в Церкві не національний музей, а живу спільноту та спілкування з Богом. Усі ми — члени живої спільноти».
Коли інтерв’ю завершується, єпископ Михаїл проводить для нас екскурсію Андріївською церквою, а потім ми виходимо на подвір’я. Звідси, з висоти, відкривається вражаючий краєвид Києва, але погляд звертається в інший бік. Удалину, приблизно за десять кілометрів, де здіймається великий стовп чорного диму. Туди щойно вдарили росіяни — саме тоді, коли ми розмовляли в його кабінеті й пролунала тривога.
А просто під церквою пара щойно одружилася. Наречений і наречена стоять поруч та позують для весільних фотографій, а позаду них, у тому самому кадрі, здіймається стовп чорного диму. Іноді ціла країна може вміститися в одному зображенні. У Києві 2026 року війна й життя не перебувають у двох різних світах. Вони співіснують на одній вулиці, в одну мить, навіть на одній фотографії. Місто й далі бомбардують, але воно й далі закохується, одружується, вірить і живе. «Ми тут, ми не їдемо», — каже мені владика.
Джерело: www.athensvoice.gr
