Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Володимир Мозговий, вірянин УПЦ (Сумська обл.)
Сором. Сором перед дітьми, батьками, рідними, близькими та і усім адекватним православним світом. Саме така емоція зараз гніздиться в моїй душі. Сором за себе. Через те, що є сліпим і не бачу правди Божої, яку маю відстоювати. Сором за усіх нас, православних українців, що вляпались у це багно протистояння брата з братом однієї віри. Сором за те, що, маючи бути духовним камертоном народу України, як своїх дітей, похресників у вірі, ми надаємо такий ганебний приклад «християнської любові та чеснот». Що б сказав Христос нам, православним, побачивши таку ганьбу й бардак у своїй хаті? Ох получили б ми кнутом до п’явок.
Гнів. Гнів через те, що ми, ті хто маємо навчать людей до об’єднання, любові, кротості, смиренню, милосердю, вірі й правді, ми ж каламутимо воду, займаємось лукавством, плутаниною, брехнею, заступництвом, болгарками, ломами, кулаками, помстою і гнівом. Ну що це таке? Як нам миритись? Як зупинитись? Кому принизитися, зменшитись, вступитись? Хіба не цього хоче від нас Бог? Чи це вже все? Не буде миру? Буде гризня до знищення усіх? Чи може хтось когось хоче перемогти? Але ж чим відрізняється перемога від помсти?
Купа питань у голові. Це тільки в мене? Нащо воно мені? Хочу спасти світ, а сам спастись не можу та й не вмію. Але навчаюсь. А все-таки в душі є побажання. Щоб в один день, на свята були вітання. Щоб не шукати вивіски наших церков і храмів при вході в них. Щоб не питать у брата: «Ти в яку церкву ходиш?» – «В ПЦУ», «а я в УПЦ». То що, брат ти мені, чи не брат? Я так не хочу. Ходжу в ПЦУ тільки на відспівування знайомих загиблих воїнів захисників, які, доречі, всі були похрещені в УПЦ. Я вже навіть не можу відкривати рота з проханням до дорослих своїх дітей піти до церкви, в якій вони були «викормлені» з Чаші, бо вони вважають її московською навіть без жодних доводів про зворотнє, і через це взагалі перестали ходити до будь-якої церкви. І після роздумів, що я як простий мирянин-прихожанин можу зробити практичного, для спонукання до об’єднання православних християн, вирішив ходити в УПЦ та ПЦУ по черзі, і також по черзі причащатись в обох церквах. До речі, так люди роблять, які мало розбираються в оцих усіх придуманих юрисдикціях і нічим не паряться. Але ж так просто не можна бігати туди-сюди, після того, як 15 років проходив до одного храму і всі ці роки вислуховував проповіді батюшки про розкольників. Я маю повідомити про це свого батюшку з УПЦ, щоб не бути обманщиком перед ним, хоча, чесно кажучи, побоююсь його реакції. Так, можливо, це є зрадою перед УПЦ, але я не вважаю, що це для мене є гріхом перед Богом. Я так розумію, що в ПЦУ з такого приводу проблем не буде, бо там визнають таїнства УПЦ. Чесно кажучи, я б, бачачи всей цей церковний безлад, мабуть, і сам, також би перестав ходити до церкви, якби не таїнства. Складається таке враження, наче священноначаліє наших церков тримає Плоть і Кров Христа в заручниках, для досягнення своїх політичних цілей.
Я не знаю, що зробити, щоб людей помирити, але, на жаль для себе, не вмію і не можу спокійно за усім цим спостерігати, бо вже йде війна, а хочеться миру. Невже у нас в Україні зіткнулися і перемішалися два світи, дві цивілізації, два полюси і буде війна, допоки все це не відокремиться широкою «санітарною зоною»? Так не хочеться в це вірити. На початку було соромно, тепер вже й сумно. Але слава Богу за все.