Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Протоієрей Олександр Федчук, проректор з наукової роботи Волинської духовної семінарії УПЦ, кандидат богослов’я, кандидат історичних наук, м. Луцьк
«Ми відповідальні за тих, кого приручили», – писав Екзюпері в своєму безсмертному «Маленькому принці». Ці геніальні у своїй простоті слова завжди спадають мені на думку, коли мова заходить про те, чи повинен Вселенський патріарх Варфоломій робити ще щось для вирішення кризи українського православ’я, крім січневого акту 2019 року. Багато хто вважає, що він уже зробив усе, що мав, а інше – справа совісті й впертості тих, хто проігнорував Патріарший Томос.
Але ж, як не парадоксально, патріарх якраз і став однією з вагомих причин формування цієї впертості серед значної частини духовенства та вірян УПЦ. Висловлені в різний час ним та канонічно й духовно підпорядкованими йому архієреями «грецького світу» слова з однозначною підтримкою УПЦ і заявами про безблагодатність УПЦ КП та УАПЦ турботливо тиражувалися в УПЦ й всмоктувалися у свідомість її пастви. Хочеться вірити, що патріарх Варфоломій це розуміє, а тому й продовжуватиме свої зусилля в напрямку примирення двох гілок українського православ’я. Робота ця складна і, великою мірою, невдячна. Вірніше, оцінити її у повній мірі зможуть лише наступні покоління українців.
Думається, патріарх Варфоломій давно зрозумів, що кожен його конкретний крок у напрямку подолання кризи українського православ’я мав, має й матиме не менше критиків, аніж шанувальників. Приміром, у ПЦУ віддають належне Вселенському патріарху за канонічну легалізацію та Томос, але озвучувані останніми роками варіанти можливих кроків щодо взяття під духовну опіку вірних УПЦ, які з тих чи інших причин поки не готові долучитися до ПЦУ, не відповідають інтересам самої ПЦУ. Ще складніше з УПЦ, частина представників якої продовжує невтомно звинувачувати патріарха Варфоломія в усіх можливих бідах, а частина лише на нього й покладає свої останні сподівання.
Виходить так, що в усіх цих українських міжправославних війнах (жахливо, що це взагалі стало можливим!), ніхто не дбає про просту людину: всім байдуже, як почувається той найменший, заради якого Христос і прийшов у цей світ та постраждав на Хресті. Важливі тільки якісь цифри, якість стіни, якісь амбіції… Все частіше складається враження, що сльози простих людей у масштабах «партійних» завдань – взагалі ніщо ні для одних, ні для інших. Можливо, саме патріарх Варфоломій стане тим справжнім духовним лідером для всіх, який решту свого життя покладе на те, щоб вкласти руку вірного УПЦ в руку вірного ПЦУ, щоб і між ними, врешті, прозвучали ці блаженні слова: «Христос посеред нас»!
Що стосується конкретних кроків Вселенського патріарха, то на цю тему останніми роками висловлювалися безліч разів. Озвучувалися найрізноманітніші проекти: від скликання Всеправославного собору до відкриття тимчасового екзархату. Рефлексії на цю тему залишу для інших разів. От тільки не можу не зауважити, що реалізація будь-якого зі сценаріїв потребує від кожної зі сторін піти на вагомі поступки. Все це в ім’я того, щоб ми більше ніколи не завдавали ран Христу, проклинаючи й обпльовуючи один одного, щоб не проливалися сльози православних українців через таких же православних українців, щоб не ділилися храми на «наші» та «не наші», «правильні» і «неправильні». Хіба це не причина для того, щоб стати, за словами Христа, «меншим»?
Зробити все для того, щоб ми нарешті припинили загризати один одного – ось те, що може й повинен зробити Вселенський патріарх для вирішення кризи українського православ’я. Йому сьогодні є що сказати і ПЦУ, і УПЦ, і українській владі. Йому сьогодні є кого обняти та заспокоїти в стражденній Україні. Все інше – тільки наступний крок.