Чи справді невизнання ПЦУ ставить під сумнів її канонічність?

Протоієрей Віталій Кузьмич, ПЦУ, Софійське братство

Нещодавно Патріарх Болгарської Православної Церкви Даниїл вже вкотре висловив сумніви щодо канонічного статусу Православної Церкви України. Одним із головних його аргументів стало твердження, що більшість Помісних Православних Церков і досі не визнали ПЦУ, а отже і Томос про її автокефалію нібито викликає сумнів ¹.

На перший погляд такий аргумент може здаватись переконливим, але давайте не поспішати з висновками. Перш за все, варто відповісти на просте запитання: чи справді канонічність Помісної Церкви залежить від того, скільки інших Церков її визнають?  

Переконаний, що ні, бо канонічний статус Церкви не виникає внаслідок загальної згоди інших Помісних Церков. Він є законним рішенням церковної влади, якій священні канони надають відповідні повноваження. Якби було інакше, то довелося б визнати, що кожна нова автокефальна Церква певний час після надання автокефалії залишалася «неканонічною», доки її не визнають усі інші. Але такого вчення Православна Церква ніколи не знала.

А отже, визнання не створює канонічності, визнання лише засвідчує повноту євхаристійного спілкування між Церквами-сестрами. Це не юридичний акт, який «узаконює» існування Церкви, а свідчення її прийняття всією повнотою помісних православних Церков.

Показовим може бути приклад, коли після надання Томосу Православній Церкві України у 2019 році Російська Православна Церква в односторонньому порядку розірвала євхаристійне спілкування з Вселенським Патріархатом ², а згодом і з тими Помісними Церквами, які визнали ПЦУ. Тож постає закономірне запитання: невже після цього Вселенський Патріархат перестав бути Церквою? Чи втратила свій канонічний статус РПЦ?  Чи змінився канонічний статус наприклад Болгарської Церкви, котра зберегла євхаристійне спілкування і з Вселенським престолом, і з РПЦ? Очевидно, що ні.

Як влучно сказав один мудрий архіерей, на жаль не пам’ятаю його імені: люди можуть побудувати між собою високі стіни, але, слава Богу, вони не сягають Неба.

А, отже, невизнання ПЦУ окремими Помісними Церквами саме по собі не може бути доказом її неканонічності. Воно лише свідчить про те, що рана церковного розділення досі не загоєна. І це є проблемою всієї православної повноти, а не лише Православної Церкви України.

Якщо ж між ПЦУ та іншими Помісними Церквами немає жодних догматичних розбіжностей, тоді вся дискусія закономірно переходить в канонічне поле. А саме: чи мав Вселенський Патріарх канонічне право прийняти апеляції українських ієрархів, скасувати дію грамоти 1686 року ³ та надати Томос про автокефалію?     

Саме це на мою думку є ключовим запитанням. Київська митрополія понад сім століть перебувала у складі Константинопольського Патріархату. У 1686 році Вселенський Патріарх, враховуючи певні історичні обставини, дозволив Московському Патріарху поставляти Київського митрополита ⁴,  але ця грамота не означала повної передачі Київської митрополії до юрисдикції Москви. Вона містила чіткі умови, найважливішою з яких було обов’язкове поминання Вселенського Патріарха як першоієрарха. Саме ця умова засвідчувала, що Константинополь не відмовлявся від своїх канонічних прав щодо Київської митрополії.

Недаремно відомий каноніст митрополит Григорій Папатомас наголошує, що 28-ме правило IV Вселенського Собору ⁵ визначає особливі права Константинопольського престолу, серед яких і право здійснювати своє служіння там, де цього потребує благо Церкви. Саме тому рішення Вселенського Патріархату у 2018 році не було самовільним втручанням на «чужу територію», а здійсненням тих канонічних прав, які, на переконання самого Константинополя, ніколи не були остаточно втрачені.

Не менш важливим в цій ситуації є право апеляції. Дев’яте ⁶ та сімнадцяте ⁷ правила IV Вселенського Собору надають Константинопольському престолу право розглядати апеляції єпископів і кліриків. Саме цим правом скористалися ієрархи колишніх УАПЦ та УПЦ Київського Патріархату.

Тому, розглянувши їхні звернення, Вселенський Патріархат скасував накладені покарання, відновив їх у сущому сані, скликав Об’єднавчий Собор, а після його проведення видав Томос про автокефалію Православної Церкви України ⁸. Опоненти можуть  дискутувати щодо окремих аспектів цього рішення. Можуть по-різному тлумачити історичні документи чи канони. Але вони повинні визнати, що Томос був виданий на канонічних підставах і прерогативах Вселенського престолу. За рішенням Вселенського Патріархату стоїть канонічна аргументація, яка в своїй аргументації опирається як на правила Вселенських Соборів, так і на багатовікову практику Православної Церкви.

Саме тому, коли Патріарх Даниїл ставить під сумнів канонічність ПЦУ лише через те, що її ще не визнала більшість Помісних Церков, він фактично підміняє поняття канонічності поняттям визнання.

Православна еклезіологія ніколи не навчала, що Церква стає канонічною лише після того, як її визнає більшість. Істина не визначається більшістю голосів. Інакше довелося б переглянути історію багатьох Помісних Церков, які також проходили тривалий шлях до загального визнання.

Справжнє питання полягає не в тому, скільки Церков вже визнали ПЦУ, воно полягає в тому, чи мав Вселенський Патріарх канонічне право зробити те, що він зробив.

На моє переконання, саме в цій площині і повинна вестися чесна богословська дискусія. Адже канони дані Церкві не для того, щоб поглиблювати розділення, а для того, щоб зцілювати його. Саме з цією метою Матір-Церква Константинопольська і втрутилася в українську церковну кризу, прагнучи повернути мільйони православних українців до повного церковного спілкування.

І якщо ми справді віримо в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву ⁹, то повинні шукати не нових приводів для взаємного відчуження, а шляхів до відновлення єдності, за яку молився Сам Христос.

1. Інтерв’ю болгарського патріарха Даниїла на „Въпрос на мяра“ с водещ Първан Симеонов https://www.youtube.com/watch?v=TQQz55NKiP8[↩]
2. Синод РПЦ ухвалив рішення про розрив євхаристичного спілкування з Константинопольським патріархатом 15 жовтня 2018 року. Причиною став намір Вселенського патріарха надати автокефалію Українській церкві, скасування ним історичної грамоти 1686 року про передачу Київської митрополії.[↩]
3. Священний Синод Вселенського Патріархату від 11 жовтня 2018 року скасував юридичну силу грамоти 1686 року, прийняв апеляції Філарета Денисенка та Макарія Малетича, відновив їх у єпископському сані та оголосив про початок процесу надання автокефалії Українській Церкві.[↩]
4. Грамота Вселенського Патріарха Діонісія IV (1686 р.) дозволяла Московському Патріархові висвячувати Київського митрополита, однак зберігала обов’язок першого поминання Вселенського Патріарха, що свідчило про особливий канонічний статус Київської митрополії.[↩]
5. 28-ме правило IV Вселенського Собору надало Константинопольському престолу рівні привілеї зі Старим Римом та визначило його особливі канонічні повноваження щодо церков поза межами інших Помісних Церков.[↩]
6. 9-те правило IV Вселенського Собору: «Якщо клірик має справу проти свого або іншого єпископа, нехай звертається до екзарха діоцезу або до престолу царюючого Константинополя».[↩]
7. 17-те правило IV Вселенського Собору підтверджує право Константинопольського престолу розглядати апеляції у церковних справах.[↩]
8. Томос про автокефалію Православної Церкви України був урочисто підписаний Вселенським Патріархом Варфоломієм 5 січня 2019 року та вручений митрополиту Епіфанію 6 січня 2019 року.[↩]
9. Православний Символ віри сповідує віру в «Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву», що підкреслює євхаристійну природу церковної єдності, а не її залежність від адміністративного чи політичного визнання.[↩]