Софійське Братство – громадська організація
Публічний подкаст, проведений архієпископом Сильвестром Стойчевим та о.Романом Макаром у Вінниці 15 серпня, безсумнівно, став інформаційною бомбою не тільки місяця, але й цього року.
Фраза ректора КДА, преосвященного архієпископа Сильвестра Стойчева про «фактичну автокефалію УПЦ», яка прозвучала в подкасті у Вінниці, збурила ледь не весь ortho-сегмент українського інтернету.
Нещодавно, в ефірі телеканалу «Еспресо» відомий релігієзнавець Андрій Ковальов озвучив питання можливості створення в Україні Екзархату Вселенського патріархату в Україні.
Видання «Главком» днями опублікувало інтерв’ю з депутаткою ВР України Юлією Сірко – однією з активних лобісток якнайшвидшого впровадження в дію Закону України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» (більш відомого, як Закон про заборону УПЦ), ухваленого Верховною Радою в серпні минулого року.
У вирі церковних протистоянь, гучних заяв і політичних маневрів є один голос, який, здається, губиться найлегше – голос звичайного парафіянина.
Я з рідкісної парафії, де трирічна катехізація є частиною церковного життя. У певному сенсі членів нашої спільноти можна назвати «жертвами» катехізації.Я з рідкісної парафії, де трирічна катехізація є частиною церковного життя. У певному сенсі членів нашої спільноти можна назвати «жертвами» катехізації.
У бурхливому морі сучасного українського православ’я, де релігійні течії схрещуються з геополітичними штормами, питання «що є вірою?» постає з особливою гостротою
Наше життя часом нагадує той самий знайомий усім сюжет про лицаря в блискучих обладунках, який протистоїть всесвітньому злу, сподіваючись лише на гостре лезо меча, міцний кований щит та непохитну віру в перемогу.
Наше село налічує трохи більше тисячі мешканців. Кожен знає кожного, кожна сім’я пов’язана з іншими нитками родинних відносин, спільної історії, спільних радощів і горя.
У кожній релігійній традиції існує своя особлива термінологія, яка для «своїх» є цілком зрозумілою, але для стороннього спостерігача може здаватися абстрактною або навіть суперечливою.
Як на мене, зараз існує дві реалістичні схеми по об’єднанню більшості православних в Україні.
Мене звати Микола і я є українцем православного віросповідання. Представляю себе саме так, оскільки з певного часу не прив’язую себе до якоїсь із двох основних юрисдикцій України, визнаючи обидві та беручи участь у Таїнствах обидвох.
У світі, який щохвилини змінюється, де потоки інформації нескінченні, а виклики стоять гостріше, ніж будь-коли, від Церкви часто очікують не лише духовного окормлення, а й чіткої, пророчої позиції.
«Ми відповідальні за тих, кого приручили», – писав Екзюпері в своєму безсмертному «Маленькому принці».
Сором. Сором перед дітьми, батьками, рідними, близькими та і усім адекватним православним світом. Саме така емоція зараз гніздиться в моїй душі.
Я починаю свій день зі слів «Господи, дай пережити цей день, не відступивши від заповідей Твоїх, не образивши ближнього свого».
Сучасна Україна — це не лише поле бою за територіальну цілісність, а й арена конкуренції внутрішніх духовних ідентичностей. На тлі безпрецедентних викликів, коли кожен день приносить нові випробування, від релігійних інституцій суспільство очікує єдності, підтримки та морального лідерства.
У цьому дописі викладаю своє бачення сьогоднішньої проблеми в нашій УПЦ МП. Почну з прохання згадати усіх про своє духовне зростання. Про його початок. Свідомий початок.
Я парафіянка Української Православної Церкви, яка донедавна визнавала духовну єдність із Московським патріархатом. Проте я — громадянка України, мама, волонтерка, християнка.
Колись я пішла… Втекла, як останній боягуз, не попрощавшись, нічого не пояснивши.
Чи може в принципі бути соромно за Церкву? Звичайно що ні, адже ми знаємо, що Церква є святою і тому, відповідно, безгрішною. Ми можемо лише пишатися і радіти від того, що знаємо її і маємо можливість вільно в ній перебувати.
«Чи потрібна мені автокефалія, якщо я просто хочу молитися?» Це примітивне питання перебуває на одному щаблі з поширеними фразами «у храм йдемо не до священника, а до Бога», «головне – бути добрими людьми» чи «Бог у мене в душі».
«Мені важлива Церква, яка читає не тільки Євангеліє, а й новини». Ознайомившись із вищезазначеною темою для роздумів, я почав підбирати в своїй уяві необхідні аргументи, але дуже швидко спіймав себе на думці, що мене без будь-яких «не тільки» цілком влаштовує «Церква, яка читає Євангеліє».
Останні п’ять років виявились дуже важкими для православ’я в Україні. Ці роки показали, наскільки в нас є глибокою криза.
У сучасних умовах війни та боротьби за свободу Україна переживає не лише політичне чи воєнне оновлення, але й духовне переродження. Особливо це стосується Православної Церкви, яка дедалі більше усвідомлює свою місію — бути поруч із народом, служити правді й єдності.
Софійське братство відкриває нову рубрику – #думки_вголос, в якій буде публікувати короткі роздуми членів та друзів Братства на болючі та актуальні теми українського православ’я.