Софійське Братство – громадська організація
Видання «Главком» днями опублікувало інтерв’ю з депутаткою ВР України Юлією Сірко – однією з активних лобісток якнайшвидшого впровадження в дію Закону України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» (більш відомого, як Закон про заборону УПЦ), ухваленого Верховною Радою в серпні минулого року.
Архієпископ Олексій (Трейдер), клірик Православної Церкви в Америці, став другим іноземним православним ієрархом, який зустрівся з Путіним принаймні за останні пару років.
У 1950 році до Москви з еміграції повернувся Всеволод Дмитрович Шпіллер — особистість в усіх сенсах неординарна й немислима для радянського суспільства сталінської доби.
З глибоким сумом і праведним обуренням я реагую на нещодавні слова ієрарха Православної Церкви Америки, який публічно привітав і висловив компліменти Президенту Російської Федерації під час його візиту на цей континент.
Отже, ідея митрополита Антонія Паканича про неприпустимість критики єпископату тільки на тій підставі, що єпископат явочним порядком є “хранителями” Церкви та церковного порядку, протирічить в першу чергу самим же канонам.
Кожен богослов працює у двох можливих режимах. Один режим — це таке пророче служіння, а другий режим — вчительське служіння.
Дарія Морозова, Софійське братство Священник Ярослав Ясенець, священник Київської єпархії ПЦУ, капелан 225 Окремого штурмового полку, магістр богослов’я, навчався в Чернівецькому православному богословському інституті, Українському
На одному відомому інтернет-ресурсі, наближеному до Керуючого справами УПЦ митрополита Антонія Паканича, з’явилася публікація під заголовком: «Керуючий справами: не розуміємо “братства”, де підтримують гонителів Церкви».
Як ставитися до вчення про митарства? Як поєднати його з євангельським вченням? Чому про митарства не говорить ані Христос, ані апостоли?
Треба не просто конструювати якісь міфи, наприклад, «відкрите православ’я нового типу». Треба конструювати такі міфи, які б чіпляли, заражали людей.
Відповідь надана під час дискусійної панелі на Круглому столі «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні», який відбувся 29.04.2025 р. у Києві
Сьогодні наша совість зіштовхується з ситуацією планетарної кризи. Однак головний виклик полягає не стільки у її видимих проявах.
Треба бути кимось, хто має «автокефалію» – свою голову – і відповідно до неї робить рішення. Насправді ці рішення робляться на кожному рівні.
Чи не здається вам, що те, як юрисдикції тлумачать канони, те, як вони розуміють канонічне право і роль Томосу в цьому, воно скоріше не об’єднує, а роз’єднує нас?
Приходить молода дівчина до храму помолитися. Вона ніколи сюди не приходила, тому багатьох нюансів і правил не знає.
Ми не можемо жити взагалі без міфів. Але деякі міфи можна і треба руйнувати. І деякі люди, які є лідерами думок, можуть створювати нові міфи, нові ідеї, якими загоряються тисячі, іноді мільйони людей.
У вирі церковних протистоянь, гучних заяв і політичних маневрів є один голос, який, здається, губиться найлегше – голос звичайного парафіянина.
Хочу навести три приклади з життя, коли люди, а інколи і цілі парафії вирішували з різних причин покинути УПЦ МП і переходили до УПЦ КП.
Комуніон І східного Символу віри чітко формулює: християнство — це не просто релігія, а одкровення Бога людству.
Я з рідкісної парафії, де трирічна катехізація є частиною церковного життя. У певному сенсі членів нашої спільноти можна назвати «жертвами» катехізації.Я з рідкісної парафії, де трирічна катехізація є частиною церковного життя. У певному сенсі членів нашої спільноти можна назвати «жертвами» катехізації.
Одного разу я прочитала в книзі «Бесіди про духовне материнство» цитату, яка належить упокоєному в Бозі Святійшому Папі Франциску: «Кожен справжній пастир повинен пахнути своїми вівцями».
На теренах України почалася битва між халкидонською конституційно-федералістичною і модерною конфедералістично-деспотичною моделями, і передісторія цієї битви набагато давніша, ніж Томос 2019 р.
У бурхливому морі сучасного українського православ’я, де релігійні течії схрещуються з геополітичними штормами, питання «що є вірою?» постає з особливою гостротою
Часом ми намагаємося пробити усі найміцніші криги та бути активними у служінні Богові та Церкві в багатьох сферах відразу, не зважаючи – профі ми в них чи халтурщики.
Наше життя часом нагадує той самий знайомий усім сюжет про лицаря в блискучих обладунках, який протистоїть всесвітньому злу, сподіваючись лише на гостре лезо меча, міцний кований щит та непохитну віру в перемогу.
Наше село налічує трохи більше тисячі мешканців. Кожен знає кожного, кожна сім’я пов’язана з іншими нитками родинних відносин, спільної історії, спільних радощів і горя.
Із чим можемо порівняти Святу Літургію? Можливо, Літургія – це великий та смачнющий торт, на який ми з нетерпінням чекаємо цілий тиждень?
Христос сказав: «Не здорові потребують лікаря, а хворі». Чи готове сучасне українське православ’я поглянути у дзеркало та визнати свою хворобу?
У кожній релігійній традиції існує своя особлива термінологія, яка для «своїх» є цілком зрозумілою, але для стороннього спостерігача може здаватися абстрактною або навіть суперечливою.
Насамперед хочу зазначити, що стратегія, яка переважає в сучасних церковних юрисдикційних відносинах в Україні, є первинно провальною.
Як на мене, зараз існує дві реалістичні схеми по об’єднанню більшості православних в Україні.
Одного разу моє серце поверталося до Бога. Бо… Бо більше без Нього жити не могло, бо гинуло… Воно було зранене та кровоточило…
Хороше питання, яким має бути богослів’я? Чи має воно бути? Це інше питання. Інше питання, чи є богослів’я мисленням? Принаймні, сучасне.
День памʼяті святих апостолів Петра і Павла ілюструє одну важливу істину: люди бувають дуже різними, але Бог приймає щире служіння кожного.
Що насправді означає поняття «Церква-мати» у православній традиції?
Мене звати Микола і я є українцем православного віросповідання. Представляю себе саме так, оскільки з певного часу не прив’язую себе до якоїсь із двох основних юрисдикцій України, визнаючи обидві та беручи участь у Таїнствах обидвох.
Українська церковна криза зайшла в такий глухий кут, що, здається, її не можна вже розрулити без зовнішнього втручання.
Представники Церкви можуть стверджувати що завгодно, але документи не брешуть — і ведуть прямо до Москви.
Ця доповідь має на меті розглянути три аспекти Нікейського символу віри, які сьогодні звучать особливо гостро й актуально.
Коли хоче хто збудувати дім на новій ділянці, то спершу звертається до фахівців: вони досліджують ґрунт, перевіряють на наявність підземних вод. Без цього не заллєш міцного фундаменту.
У світі, який щохвилини змінюється, де потоки інформації нескінченні, а виклики стоять гостріше, ніж будь-коли, від Церкви часто очікують не лише духовного окормлення, а й чіткої, пророчої позиції.
«Ми відповідальні за тих, кого приручили», – писав Екзюпері в своєму безсмертному «Маленькому принці».
Інколи треба власноруч бодай спробувати вивести плями, але у співпраці з Богом, бо шлях виправлення та святості – це стежка для двох.
У ХХ столітті українське православ’я неодноразово ставало на шлях боротьби за незалежність від московського релігійного центру.
Сором. Сором перед дітьми, батьками, рідними, близькими та і усім адекватним православним світом. Саме така емоція зараз гніздиться в моїй душі.
Мабуть, кожен із нас ішов пустелею. Та не Сахарою, що із золотистим піском і верблюдами, а тією, яка всередині: сухою, безводною та виснажливою.
Я починаю свій день зі слів «Господи, дай пережити цей день, не відступивши від заповідей Твоїх, не образивши ближнього свого».
Сучасна Україна — це не лише поле бою за територіальну цілісність, а й арена конкуренції внутрішніх духовних ідентичностей. На тлі безпрецедентних викликів, коли кожен день приносить нові випробування, від релігійних інституцій суспільство очікує єдності, підтримки та морального лідерства.
Інколи нам здається, що гріх — це просто збій у системі, помилка, яку можна власноруч виправити, тоді як він травмує нашу волю.
Визнаю, що дуже важко відповісти, бо ми виходимо з канонічного права, з основ церковного управління VIII ст. І з VIII століття ми не мали офіційних документів, а лише певні прецеденти.
У цьому дописі викладаю своє бачення сьогоднішньої проблеми в нашій УПЦ МП. Почну з прохання згадати усіх про своє духовне зростання. Про його початок. Свідомий початок.
Свою нагороду ви вже отримали. Ви хрестили в смерть без воскресіння, немовлят кинули помирати без води живої та їжі. Прощали тим, хто й не думав каятися, втішали та заспокоювали тих, хто не був обтяженим і не трудився.
Сьогодні перукар сказав мені, що він хотів бути сомельє. Його подруга казала йому: «Женя, це дуже небезпечно, тому що ти будеш пити тільки дороге вино». І так само з міфами.
Тема цієї панелі — літургійна дія та суспільна дія: побудова Тіла Христового. Я розгляну це питання з двох аспектів: один пов’язаний з ювілейною темою та з тринітарною теологією й халкедонською христологією.
Я парафіянка Української Православної Церкви, яка донедавна визнавала духовну єдність із Московським патріархатом. Проте я — громадянка України, мама, волонтерка, християнка.
Хочу нагадати, що у нас розподіл насправді відбувається не між спільнотами умовного Огієнка і Брячанінова, а на іншому рівні.
Який урок маємо винести ми, православні України, з історії, коли ціла єпархія вирішує залишити православ’я і приєднатися до УГКЦ?
Колись я пішла… Втекла, як останній боягуз, не попрощавшись, нічого не пояснивши.
Можливо, я ідеалізую, але на мою думку, у Софійському братстві зібрались найбільш адекватні люди з усіх структур, де вони можуть вести дискусії.
Чи може в принципі бути соромно за Церкву? Звичайно що ні, адже ми знаємо, що Церква є святою і тому, відповідно, безгрішною. Ми можемо лише пишатися і радіти від того, що знаємо її і маємо можливість вільно в ній перебувати.