Публікації
#руйнування_міфів

У бурхливому морі сучасного українського православ’я, де релігійні течії схрещуються з геополітичними штормами, питання «що є вірою?» постає з особливою гостротою

Наше життя часом нагадує той самий знайомий усім сюжет про лицаря в блискучих обладунках, який протистоїть всесвітньому злу, сподіваючись лише на гостре лезо меча, міцний кований щит та непохитну віру в перемогу.

Наше село налічує трохи більше тисячі мешканців. Кожен знає кожного, кожна сім’я пов’язана з іншими нитками родинних відносин, спільної історії, спільних радощів і горя.

У кожній релігійній традиції існує своя особлива термінологія, яка для «своїх» є цілком зрозумілою, але для стороннього спостерігача може здаватися абстрактною або навіть суперечливою.

Як на мене, зараз існує дві реалістичні схеми по об’єднанню більшості православних в Україні.

Мене звати Микола і я є українцем православного віросповідання. Представляю себе саме так, оскільки з певного часу не прив’язую себе до якоїсь із двох основних юрисдикцій України, визнаючи обидві та беручи участь у Таїнствах обидвох.

У світі, який щохвилини змінюється, де потоки інформації нескінченні, а виклики стоять гостріше, ніж будь-коли, від Церкви часто очікують не лише духовного окормлення, а й чіткої, пророчої позиції.

«Ми відповідальні за тих, кого приручили», – писав Екзюпері в своєму безсмертному «Маленькому принці».

Сором. Сором перед дітьми, батьками, рідними, близькими та і усім адекватним православним світом. Саме така емоція зараз гніздиться в моїй душі.

Я починаю свій день зі слів «Господи, дай пережити цей день, не відступивши від заповідей Твоїх, не образивши ближнього свого».

Сучасна Україна — це не лише поле бою за територіальну цілісність, а й арена конкуренції внутрішніх духовних ідентичностей. На тлі безпрецедентних викликів, коли кожен день приносить нові випробування, від релігійних інституцій суспільство очікує єдності, підтримки та морального лідерства.

У цьому дописі викладаю своє бачення сьогоднішньої проблеми в нашій УПЦ МП. Почну з прохання згадати усіх про своє духовне зростання. Про його початок. Свідомий початок.

Я парафіянка Української Православної Церкви, яка донедавна визнавала духовну єдність із Московським патріархатом. Проте я — громадянка України, мама, волонтерка, християнка.

Колись я пішла… Втекла, як останній боягуз, не попрощавшись, нічого не пояснивши.

Чи може в принципі бути соромно за Церкву? Звичайно що ні, адже ми знаємо, що Церква є святою і тому, відповідно, безгрішною. Ми можемо лише пишатися і радіти від того, що знаємо її і маємо можливість вільно в ній перебувати.

«Чи потрібна мені автокефалія, якщо я просто хочу молитися?» Це примітивне питання перебуває на одному щаблі з поширеними фразами «у храм йдемо не до священника, а до Бога», «головне – бути добрими людьми» чи «Бог у мене в душі».