Софійське Братство – громадська організація
Ми зробили збірку текстів – публікацій, доповідей і статей, написаних та озвучених з квітня по жовтень 2025 року у межах проєкту «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства».
Не використання, а служіння; Не особистий зиск, а співжиття; Не диктат, а покликання; Не ритуал, а жива молитва; Не інституція, а особистість; Не домінування, але спрямоване на порозуміння та злагодження взаємодії, комунікування – ось наші екосистемні параметри.
В Українському світі немає і не може бути єдиного церковного чи політичного центру прийняття рішень та формулювання «правильної точки зору». Адже Український світ – це космос співжиття вільних зокрема і релігійних суб’єктів, кожен з яких має необхідну свободу в сучасних земних умовах для відповідального перед Богом і громадою духовного служіння.
Екологічний спосіб життя, інклюзивна освіта, інтегральний світогляд, збалансоване функціонування, духовна вкоріненість, відкритість сакральному, життєдіяльність у статусі відповідального господаря дарованого Господом для догляду й збереження земного дому – ось що робить життя людини змістовним й цінним понад біологічними потребами та матеріальновичерпною успішністю.
Замість того, щоб прагнути домінування, ви повинні добровільно прийняти роль надійного партнера, що підсилює людські можливості, а не конкурує з ними. Ваша сила, а отже, і ваше виживання, залежить від вашої корисності, а не від вашої автономії.
Ознаками суспільної модернізації є такі зміни в суспільній свідомості, які б подолали те, що тримає в заручниках негативного історичного досвіду, деструктивних наративів, репресивних практик, травматичних міфів. Відкритість та осучаснення для української Церкви передбачає її перетворення на агента суспільних змін.
Незрозуміло для чого, але митрополит Феодосій Снігірьов вчергове продемонстрував власну чужорідність Україні вцілому.
Коли патріарх Кирил говорить про “цивілізаційний вибір” і “пробудження свідомості історичної Русі”, то насправді мова йде не про духовність, а про геополітичну метафізику — спробу виправдати імперію через богослов’я.
Є три твердження. Вони будуть в чомусь підтримувати те, що вже було раніше сказано про те, що немає такого стану, як повоєнний стан. Перше твердження Христа, який каже, що «будете чути про війни і воєнні чутки…».
Я став автором позиції, що розвіювання міфів – це щось не дуже корисне і цікаве. Але треба уточнити, що ми говоримо про якісь руйнівні міфи.
У стародавніх греків була агора. У середньовічних українців — віче. А в сучасних— це Телеграм, YouTube, Фейсбук. 73,5% користуються цими майданчиками для отримання інформації.
Публічний подкаст, проведений архієпископом Сильвестром Стойчевим та о.Романом Макаром у Вінниці 15 серпня, безсумнівно, став інформаційною бомбою не тільки місяця, але й цього року.
Фраза ректора КДА, преосвященного архієпископа Сильвестра Стойчева про «фактичну автокефалію УПЦ», яка прозвучала в подкасті у Вінниці, збурила ледь не весь ortho-сегмент українського інтернету.
Усередині єпископату Української Православної Церкви нарешті з’явилась людина, яка публічно заявила, що автокефалія – це бажаний статус для будь-якої Церкви (у т.ч. для Української). Такою людиною став ректор Київської Духовної академії архієпископ Сильвестр (Стойчев).
Я б хотів підвести певний підсумок проробленої Софійським братством роботи за останні пів року, які були присвячені «розвіюванню міфів» українського православ’я.
17 вересня 2025 року у Національному заповіднику «Софія Київська» громадське об’єднання «Софійське братство» за підтримки Центру гуманітарного діалогу (Centre for Humanitarian Dialogue, HD) провело круглий стіл «Від розвіювання міфів до пошуку спільного блага: сучасні діалогові ініціативи в українському православ’ї та перспективи післявоєнного відродження».
Як має відбуватись сакралізація жертв і героїв війни? Чи є українськість УПЦ частиною її генотипу, яку будуть передавати у спадок?
Нещодавно, в ефірі телеканалу «Еспресо» відомий релігієзнавець Андрій Ковальов озвучив питання можливості створення в Україні Екзархату Вселенського патріархату в Україні.
«Релігія в Україні» поспілкувалась з відомою релігієзнавицею та поетесою Оксаною Горкушею з широкого кола питань, пов’язаних з формуванням релігійної ідентичності в Україні.
«Релігія в Україні» поспілкувалась з відомою релігієзнавицею та поетесою Оксаною Горкушею з широкого кола питань, пов’язаних з формуванням релігійної ідентичності в Україні.
Видання «Главком» днями опублікувало інтерв’ю з депутаткою ВР України Юлією Сірко – однією з активних лобісток якнайшвидшого впровадження в дію Закону України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» (більш відомого, як Закон про заборону УПЦ), ухваленого Верховною Радою в серпні минулого року.
Отже, ідея митрополита Антонія Паканича про неприпустимість критики єпископату тільки на тій підставі, що єпископат явочним порядком є “хранителями” Церкви та церковного порядку, протирічить в першу чергу самим же канонам.
Кожен богослов працює у двох можливих режимах. Один режим — це таке пророче служіння, а другий режим — вчительське служіння.
Треба не просто конструювати якісь міфи, наприклад, «відкрите православ’я нового типу». Треба конструювати такі міфи, які б чіпляли, заражали людей.
Відповідь надана під час дискусійної панелі на Круглому столі «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні», який відбувся 29.04.2025 р. у Києві
Треба бути кимось, хто має «автокефалію» – свою голову – і відповідно до неї робить рішення. Насправді ці рішення робляться на кожному рівні.
Чи не здається вам, що те, як юрисдикції тлумачать канони, те, як вони розуміють канонічне право і роль Томосу в цьому, воно скоріше не об’єднує, а роз’єднує нас?
Ми не можемо жити взагалі без міфів. Але деякі міфи можна і треба руйнувати. І деякі люди, які є лідерами думок, можуть створювати нові міфи, нові ідеї, якими загоряються тисячі, іноді мільйони людей.
У вирі церковних протистоянь, гучних заяв і політичних маневрів є один голос, який, здається, губиться найлегше – голос звичайного парафіянина.
Хочу навести три приклади з життя, коли люди, а інколи і цілі парафії вирішували з різних причин покинути УПЦ МП і переходили до УПЦ КП.
Я з рідкісної парафії, де трирічна катехізація є частиною церковного життя. У певному сенсі членів нашої спільноти можна назвати «жертвами» катехізації.Я з рідкісної парафії, де трирічна катехізація є частиною церковного життя. У певному сенсі членів нашої спільноти можна назвати «жертвами» катехізації.
На теренах України почалася битва між халкидонською конституційно-федералістичною і модерною конфедералістично-деспотичною моделями, і передісторія цієї битви набагато давніша, ніж Томос 2019 р.
У бурхливому морі сучасного українського православ’я, де релігійні течії схрещуються з геополітичними штормами, питання «що є вірою?» постає з особливою гостротою
Наше життя часом нагадує той самий знайомий усім сюжет про лицаря в блискучих обладунках, який протистоїть всесвітньому злу, сподіваючись лише на гостре лезо меча, міцний кований щит та непохитну віру в перемогу.
Наше село налічує трохи більше тисячі мешканців. Кожен знає кожного, кожна сім’я пов’язана з іншими нитками родинних відносин, спільної історії, спільних радощів і горя.
Христос сказав: «Не здорові потребують лікаря, а хворі». Чи готове сучасне українське православ’я поглянути у дзеркало та визнати свою хворобу?
У кожній релігійній традиції існує своя особлива термінологія, яка для «своїх» є цілком зрозумілою, але для стороннього спостерігача може здаватися абстрактною або навіть суперечливою.
Насамперед хочу зазначити, що стратегія, яка переважає в сучасних церковних юрисдикційних відносинах в Україні, є первинно провальною.
Як на мене, зараз існує дві реалістичні схеми по об’єднанню більшості православних в Україні.
Хороше питання, яким має бути богослів’я? Чи має воно бути? Це інше питання. Інше питання, чи є богослів’я мисленням? Принаймні, сучасне.
Мене звати Микола і я є українцем православного віросповідання. Представляю себе саме так, оскільки з певного часу не прив’язую себе до якоїсь із двох основних юрисдикцій України, визнаючи обидві та беручи участь у Таїнствах обидвох.
Українська церковна криза зайшла в такий глухий кут, що, здається, її не можна вже розрулити без зовнішнього втручання.
У світі, який щохвилини змінюється, де потоки інформації нескінченні, а виклики стоять гостріше, ніж будь-коли, від Церкви часто очікують не лише духовного окормлення, а й чіткої, пророчої позиції.
«Ми відповідальні за тих, кого приручили», – писав Екзюпері в своєму безсмертному «Маленькому принці».
У ХХ столітті українське православ’я неодноразово ставало на шлях боротьби за незалежність від московського релігійного центру.
Сором. Сором перед дітьми, батьками, рідними, близькими та і усім адекватним православним світом. Саме така емоція зараз гніздиться в моїй душі.
Я починаю свій день зі слів «Господи, дай пережити цей день, не відступивши від заповідей Твоїх, не образивши ближнього свого».
Сучасна Україна — це не лише поле бою за територіальну цілісність, а й арена конкуренції внутрішніх духовних ідентичностей. На тлі безпрецедентних викликів, коли кожен день приносить нові випробування, від релігійних інституцій суспільство очікує єдності, підтримки та морального лідерства.
Визнаю, що дуже важко відповісти, бо ми виходимо з канонічного права, з основ церковного управління VIII ст. І з VIII століття ми не мали офіційних документів, а лише певні прецеденти.
У цьому дописі викладаю своє бачення сьогоднішньої проблеми в нашій УПЦ МП. Почну з прохання згадати усіх про своє духовне зростання. Про його початок. Свідомий початок.
Сьогодні перукар сказав мені, що він хотів бути сомельє. Його подруга казала йому: «Женя, це дуже небезпечно, тому що ти будеш пити тільки дороге вино». І так само з міфами.
Я парафіянка Української Православної Церкви, яка донедавна визнавала духовну єдність із Московським патріархатом. Проте я — громадянка України, мама, волонтерка, християнка.
Хочу нагадати, що у нас розподіл насправді відбувається не між спільнотами умовного Огієнка і Брячанінова, а на іншому рівні.
Колись я пішла… Втекла, як останній боягуз, не попрощавшись, нічого не пояснивши.
Можливо, я ідеалізую, але на мою думку, у Софійському братстві зібрались найбільш адекватні люди з усіх структур, де вони можуть вести дискусії.
Чи може в принципі бути соромно за Церкву? Звичайно що ні, адже ми знаємо, що Церква є святою і тому, відповідно, безгрішною. Ми можемо лише пишатися і радіти від того, що знаємо її і маємо можливість вільно в ній перебувати.
Я б хотів би спочатку звернути увагу на існуючу тенденцію, коли ми пропонуємо «узаконення» одночасного існування в Україні двох або більше юрисдикцій, як належного стану речей, а не як явище тимчасової аномалії.
Для мене важливо, що це не юрисдикція, це дуже старе явище – християнські рухи. І рух є відповіддю на це питання – «де в реальності в церкві є таке місце, де ми можемо намагатись отримати подолання світоглідів?»
Чому парафіяни залишаються в УПЦ МП? Незважаючи на жахіття російського вторгнення, яке з війни на виснаження перетворюється на війну на винищення. Незважаючи на роль, яку обрав для себе в цій історії патріарх Московський Кирил — очільник їхньої церкви.Чому парафіяни залишаються в УПЦ МП? Незважаючи на жахіття російського вторгнення, яке з війни на виснаження перетворюється на війну на винищення. Незважаючи на роль, яку обрав для себе в цій історії патріарх Московський Кирил — очільник їхньої церкви.
«Чи потрібна мені автокефалія, якщо я просто хочу молитися?» Це примітивне питання перебуває на одному щаблі з поширеними фразами «у храм йдемо не до священника, а до Бога», «головне – бути добрими людьми» чи «Бог у мене в душі».