Христос воскрес! Я дуже хотів би сьогодні написати багато світлих, добрих, радісних слів. Але не можу прикидатися, зображати те, чого в мені зараз немає. Тому пишу про те, що лежить на серці. Пишу для своїх — тих, хто зрозуміє. Для тих, хто так само, як і я, живе на лінії фронту; хто щоночі, а тепер уже й щодня чує над головою звуки дронів, вибухи КАБів і ракет. Для кого палаючі будинки й обвалені під’їзди стали повсякденним тлом, а щоденні смерті людей – звичною статистикою.
Вам кажу: Христос воскрес! У наше пекло прийшла Пасха.
Я дивлюся на ікону Воскресіння і бачу, що саме це там і зображено: сходження Христа до пекла. Там Спаситель входить у найглибше місце людського відчаю. Бог колись сказав преподобному Силуану Афонському: «Тримай ум твій у пеклі й не впадай у відчай». Бог не дивиться на наші страждання «зверху» – Він перебуває всередині нашої темряви.
Пасха Христова бере свій початок не в сяйві світла, а в тиші гробу. На тілі Воскреслого Христа залишилися рани. Такі самі рани тепер на наших душах, а в тих, хто вижив після прильотів, – і на тілах. Як і на тілі Христа, ці шрами тепер – частина нашої пам’яті й нашої вічності. Пасха вчить нас, що колись вони можуть стати джерелом світла. Наше життя і все, що в ньому відбувалося, нікуди не зникне — воно лише змінить свою форму.
Дім, де я провів дитинство, зараз складений у купу цегли. Невелике містечко, де я ходив до дитячого садка і школи, де я вперше зайшов у вівтар, лежить у руїнах. Його більше немає. Але в Богові вічно живе логос цього міста, Його задум про нього. І коли прийдуть нове небо й нова земля, це місто з його квітами й алеями знайде своє місце, і в ньому житимуть праведники цього містечка.
А зараз… те, що відбувається в нашій країні, та й у всьому світі, говорить про те, що на землю поступово сходить темний смертоносний туман. Він несе із собою смерть, плач, стогін і сльози. Жодній людині неможливо уникнути смерті. Смерть – це своєрідний ґрунт, на якому має прорости те, що неможливо зруйнувати бомбами. Пасха – це обіцянка, що Бог збере кожен уламок нашого розбитого дому і кожну сльозу, щоб створити з них щось нове, в чому «смерті вже не буде; ані плачу, ані крику, ані болю вже не буде» (Одкр. 21:4).
Мартін Гайдеггер говорив, що справжнє існування починається тоді, коли людина усвідомлює свою смертність. Це правильно, бо смерть – головна смислотворча формула людського життя. Але в християнстві ця формула читається по-своєму. Не минуле визначає майбутнє, а вічне надає сенс теперішньому. Тепер наше страждання перестає бути безглуздим сміттям історії. Воно стає «пологовими муками» нового буття. Пасха говорить: «Зло реальне, але воно не остаточне».
Христос воскресає як Особа, зі Своїм ім’ям, історією і тілом. Це означає, що наша унікальність – не тимчасова піна на хвилях буття. Ми важливі Богові цілком. Воскресіння – це найвище утвердження цінності конкретної, неповторної людини. Живучи на землі, ми щось творимо не для того, щоб залишити слід в історії (який усе одно зітреться разом із нашим ім’ям), а тому що творення – це мова вічності. Будь-який прояв краси, доброти чи істини стає частиною «небесного Єрусалима». Наші маленькі, непомітні, як піщинки, долі дивовижним чином сплітаються у велику історію світу, в якій важливе все. Кожен наш вибір, кожен крок і навіть кожна наша думка лягають своїм неповторним візерунком у вічну пам’ять.
Коли я бачив убитих дітей, розчавлених плитами після чергового прильоту, я не знав, що можна було б сказати в цей момент їхнім батькам. Напевно, те саме, що й завжди: «Радосте моя, Христос воскрес!» Можливо, він вказав би цим батькам на небо, і вони побачили б, у якому сяйві зараз перебувають ці невинні мученики цієї жахливої війни.
Що я можу сказати зараз собі й усім нам? Лише одне: «Усе, що нас лякає – вже переможене. Усе, що ми любимо – буде збережене». Це закон пасхального збереження енергії.
Ми живемо в дивовижний час. Смерть ще забирає тіла, біль ще реальний, але його влада вже підірвана. Ми – люди, які побачили перший промінь сонця, хоча в долині ще стоять густі сутінки. Ми дивимося на світ очима Того, хто знає фінал. І цей фінал – не темрява, а бенкет. Камінь відвалено від Гробу не для того, щоб допомогти Христу вийти з печери. Йому це було не потрібно. Його відвалено для того, щоб ми могли зазирнути всередину й побачити: там немає смерті. Там лише залишені пелени старих тривог і окремо складений судар болю.
«Радосте моя» преподобного Серафима — це не про веселощі. У християнському сенсі радість – це не відсутність страждань, а присутність сенсу. Коли стається горе, воно займає весь горизонт. Людина відчуває, що стіна смерті чи втрати – остаточна. Але Воскреслий Христос говорить нам: «Так, зараз темно і тобі дуже боляче, але це не стіна, а двері». Горе залишається реальним, але воно перестає бути безнадійним. Ти можеш плакати, як плакав Христос над Лазарем, ти можеш боятися, як боявся Христос у Гефсиманському саду, але ти маєш пам’ятати, що цей поїзд везе тебе додому. І вікна цього дому світять із майбутнього в теперішнє.
Якщо Христос воскрес, то будь-яка крихта справжнього добра, любові, ніжності й зв’язку між людьми не викидається в «кошик історії», а переходить у вічність. Горе – це ціна, яку ми платимо за любов. Але радість преподобного Серафима – це гарантія того, що ця ціна сплачена не марно.
Ми не зможемо врятувати весь світ, але можемо повернути мир у власне серце. Зберегти його серед пекла війни, ненависті, безумства й страху. Точка опори знаходиться всередині нас – це наша віра. Запам’ятаймо цю формулу: «Усе, що любиш – буде збережене, усе, що нас лякає – вже переможене».
Вже не судилося відродитися місту, в якому минуло моє дитинство. Але у вічному житті на тому самому місці стоятиме нове місто, в якому житимуть добрі люди. І в цьому місті вже не буде ні горя, ні болю, ні страждань.
Коли ми стикаємося з черговою новиною про смерть, хворобу чи підлість політиків, ми автоматично ставимо в центр уваги трагедію. Преподобний Серафим пропонував вольовим зусиллям ставити в центр факт перемоги над трагедією. Це не заперечення реальності (він бачив і рани, і сльози), це перенесення уваги з «процесу вмирання» на «факт життя». Головний секрет у тому, що радість – це зусилля, а не емоція.
Для преподобного Серафима радість не була почуттям, яке приходить саме. Це була позиція. Він вірив, що людина може обрати – дивитися в безодню чи дивитися на світло, яке цю безодню освітлює. Його «Радосте моя!» – це не комплімент співрозмовнику, а констатація того, ким людина є у вічності, попри всі її теперішні шрами й помилки.
Війна прагне захопити не лише території, а й внутрішній простір людини. Її мета – поселити в душі ненависть, страх і спустошення. Вольове зусилля тут полягає в тому, щоб сказати: «Ви можете зруйнувати мій дім, можете мене вбити або скалічити, але не змусите мене стати дзеркалом вашої темряви».
Радість – це збереження в собі здатності бачити людське, співчувати й творити попри руйнування. Це утвердження того, що життя в нас триває, доки в нас жива любов, а не лише інстинкт виживання. Це і є наша Пасха, наша перемога з Христом, наша радість, яку в нас ніхто не зможе відібрати.
Христос воскрес!
Протоієрей Ігор Рябко
Джерело: facebook.com