Інтервʼю брав Тарас Антошевський, Релігійно-інформаційна служба України
“Українське православ’я вже понад 30 років перебуває у стані розділення. За цей час у його різних представників сформувалися численні міфи, стереотипи та упередження, які значно ускладнили міжцерковне порозуміння. Ці упередження часто поширювались як релігійними ЗМІ, так і ворожими пропагандистськими каналами, які цілеспрямовано маніпулювали релігійними наративами з метою поляризації українського суспільства. У результаті, релігійні громади, які могли б відігравати миротворчу роль, натомість стали джерелом конфліктів і напруги”.
Так починається опис проєкту, який починає реалізовувати “Софійське братство” — громадське об’єднання, яке виникло понад рік тому на основі діалогу представників різних православних деномінацій в Україні.
Про цей проєкт, його тематику, про міжправославний діалог та стан православ’я в Україні, про стосунки Церква-держава-суспільство говоримо з членом Братства Геннадієм Христокіним, релігієзнавцем, доктором філософських наук, професором кафедри міжнародних відносин та стратегічних студій Державного університету “Київський авіаційний інститут”.
— Пане Геннадію, почнемо з основ. На якій основі виникло “Софійське братство”, з чого все почалося?
— В основі руху Софійського братства лежить так званий рух підписантів, які після повномасштабного вторгнення проявили громадську ініціативу і зібрали навколо себе коло небайдужих патріотично налаштованих священиків, які звернулися до митр. Онуфрія за роз’ясненням статусу УПЦ в структурі РПЦ. Тоді це викликало значний суспільний резонанс і було позитивно сприйнято українським суспільством. Саме на основі активістів цього руху згодом було організовані регулярні зібрання православних обох юрисдикцій в Софії Київській. І саме ці зібрання, які знайшли підтримку не лише в суспільстві, але з боку держави, стали основою для Софійського братства.
— Братство має неофіційний статус — зокрема тому, що жодна з Православних Церков вас не визнає. Чи це так і є? Чи є у Братства благословення на діяльність когось з єрархів?
— Братство має офіційний статус як громадська організація в Україні. Ми зареєстровані в мінюсті України, маємо свій статут, рахунок. Ми не є окремою релігійною організацією чи церковною структурою, яка б протиставляла себе Православній Церкві. Братство — це низова ініціатива, мирянський і священницький рух, який виходить з самої Церкви.
Парадокс тут в тому, що керівництво Церкви виявилося нездатним подолати цю кризу як самотужки, так і за допомогою держави. Тому потрібен додатковий фактор, який би був одночасно і в середині Церкви, і за її межами. Як організація, братство не підпорядковується керівництву ні одної юрисдикції безпосередньо, але кожен священик та вірянин належить до конкретної парафії, при цьому ми вважаємо себе частиною повноти майбутньої єдиної Православної Церкви України. Наші братчики об’єднані єдиною метою: сприяти налагодженню миру, порозуміння та єднання українського православ’я.
На сьогодні братство об’єднує більше 60 офіційних членів та більше сотні друзів братства. Ми точно знаємо, що коло наших симпатиків значно ширше, бо ідеї, які проголошує Братство, є своєчасними і надзвичайно актуальними для українського православ’я та суспільства. Ми поки не маємо офіційно представників єпископату в рядах Братства, але точно знаємо, що багато архиєреїв підтримують його ідеї, хоча і не роблять це публічно з відомих причин. Про нашу діяльність знає Святіший Патріарх Варфоломій і ми маємо його благословення на нашу діяльність.
— Що дає такий статус? Які його плюси?
— Статус громадської організації дає нам можливість вести відкриту, легальну і суспільнозначиму роботу в українському суспільстві та за межами України. Як громадська організація ми маємо достатню свободу в своїх ініціативах, діях та міркуваннях. Саме статус громадської організації робить нас важливою частиною громадянської спільноти України. Ми активно співпрацюємо з іншими неполітичними, громадськими, неурядовими організаціями та державними структурами, які підтримують Україну в її справедливій боротьбі за свободу від російської агресії та плекають ідею громадянського та релігійного миру в Україні.
Братство захищає і представляє Україну на міжнародній сфері, веде активну співпрацю з міжнародними релігійними, неурядовими організаціями, підтримує мирні ініціативи та здійснює активну волонтерську роботу в Україні по підтримці ЗСУ.
— Як виникла ідея робити такий проєкт про руйнування міфів у православному середовищі?
— Нам всього один рік, але за цей час вже багато зроблено в медійному, публічному та церковному полі. Прикладом такої активної роботи є робота над масштабним проєктом: «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства», за підтримки німецького фонду «Renovabis». Це проєкт, розрахований на півроку, передбачає проведення цілої низки важливих і суспільно резонансних заходів, спрямованих на досягнення примирення в українському православ’ї.
— Деталізуйте, про що саме йдеться?
— Ми запланували цілу низку заходів для реалізації проєкту:
1. Вебінар «Міфи та упередження на перешкоді єдності українського православ’я» – 9 квітня
2. Дискусійна панель на тему: «Сучасне українське православ’я: руйнування міфів заради православного примирення в Україні та консолідації суспільства» – 29 квітня 2025 р. Київ.
3. Створення багатоформатного освітнього та інформаційного продукту:
- Цикл відеодискусій “Діалоги між священниками УПЦ і ПЦУ”.
- Цикл відеорозмов “Виклики сучасного православ’я в Україні”.
- Медійні проєкти “Софійські вечорниці” і “Євангельський ранок”.
4. Цикл друкованих матеріалів: інтерв’ю, статті та репортажі на ключові теми проєкту.
5. Рубрики “Листи читачів” і “Коментарі слухачів”.
6. Круглий стіл на тему: “Аналіз конфліктогенних чинників у релігійному ландшафті України (Православ’я) та суспільстві”. Презентація електронної публікації друкованих матеріалів проєкту. Вересень 2025 р. Київ.
— На кого розрахована така велика програма, хто має стати її учасниками?
— Проєкт розрахований на півроку і спрямований на реагування на глибокі виклики, перед якими стоїть українське православ’я, і створення передумов для діалогу та примирення. Це ціла низка заходів, в яких приймуть участь як члени братства, так і його друзі та запрошені гості, експерти, богослови, релігієзнавці, представники юрисдикцій, всі ті, хто осмислює і прагне подолати кризу в українському православ’ї. Ця досить велика програма, яка включає проведення вебінару на тему подолання міфів та взаємних упереджень, дискусійної панелі, яка передбачає пошук конструктивного виходу з міжюрисдикційної кризи, циклу відео інтерв’ю з експертами та простими священниками та багато іншого.
Цільовою аудиторією проєкту є широкий загал громадян України, вірних православних церков, священників та єпископів обох юрисдикцій, всіх небайдужих, хто думає про мир в Україні та подолання кризи в православ’ї.
— Часто у таких справах спочатку потрібне, кажучи військовою мовою, рекогностування, або якісна діагностика. Тобто ми маємо зрозуміти суть проблеми, хто довкола, де ворог, а де свої. Які найбільші проблеми і їх походження Ви бачите як православний і як науковець у міжправославних і міжконфесійних стосунках в Україні?
— Проблем дуже багато. І головна з них — це те, що обидві юрисдикції позбавляють одна одну права на суб’єктність, заперечують право бути собою. За 30 років кожна з структур сформували стійкі наративи — уявлення освячені авторитетом Церкви про себе, власну історію, тлумачення канонів, візію майбутнього, в яких іншого не має. Юрисдикції в Україні — це ніби два світи, два погляди на православ’я, дві структури, повністю самодостатні. Правда в тому, що вона занадто самодостатні і незалежні, щоб очікувати чи потребувати одна одну і щоб об’єднатися. Ось в цьому проблема.
У них два закритих (акцентованих на собі) церковних наративи, які не потребують і не зацікавлені в існуванні іншого насправді. Тому, закритість, ексклюзивність наративів є найважливішою проблемою українського православ’я. Достатньо поспілкуватися з переконаним представником окремої юрисдикції і ми ніби занурюємося в його наратив, де своя логіка, аргументи, емоції та характерні упередженнями.
За ці роки православні породили велику кількість міфів, сумнівних переконань і упереджень про іншого. Я думаю, що більшість з них мають форму когнітивних викривлень, політизованих міфів, ідеологічних конструктів, які накладаються на реальні події та факти. І погано те, що створюють і поширюють ці міфи самі ж православні структури, які, нажаль, активно експлуатують ці теми в мас-медіа. Що погане в такій міфології? Це те, що вона не дозволяє побачити реальну людину чи реальний процес. Ми дивимося на подію чи ситуацію, але міф подає нам цю ситуацію викривлено. Що в основі всіх цих конфліктів, що їх постійно мотивує і підживлює? Думаю, більшість міфів має давнє походження, тяглість ще з минулого, підживлені недавніми подіями, образами, емоціями, але в глибині ці міфи визначаються інституційними інтересами кожної юрисдикції, які мають власні стратегії, політичні вподобання, вплив на суспільство, які важко підважити і змінити. Конфлікт цих інтересів та стратегій і зумовлює тривалість і характер православної кризи.
Всі ці числені протиріччя загострилися ще 10 років тому, але з початком повномасштабного вторгнення набули дуже гострої фази. Сама ситуація мотивувала пошук причин агресії, і цей пошук досить швидко привів до тих структур чи ідей, які так чи інакше пов’язувалися з агресором. А так як війна породжує швидкі образи і емоції, біль, страждання від втрат, відчуття несправедливості, то очевидно, що суспільна думка шукала швидкого і простого вирішення православної кризи, шукала винних, що нібито одразу гарантує внутрішню безпеку і захист від ідеології “русского міра”. Цей пошук триває і зараз, він справді важливий, нам треба зрозуміти причини війни, але пошук причин і встановлення провини — це різні речі. Вони здійснюються різними способами і мають різні механізми реалізації. І що важливо, швидкі реакції і прості рішення не змінюють складні структури і довготривалі кризи. А Церкви є складною, інертною структурою, вкоріненою в традицію, яка пройшла значний шлях і яку змінити нашвидкоруч не вдасться, як ми це вже бачимо.
В свій час лауреат Нобелівської премії Канеман описав дві системи швидкого та повільного мислення у людей. Перше спрацьовує автоматично під час захисту і небезпеки від ворога, вона стимулює наші реакції виживання, але вона розрахована на короткотривалий ефект — вижити прямо зараз в цій ситуації. Друга система — повільного мислення, передбачає ретельне обдумування ситуації, розрахунок і пошук альтернатив, вона розрахована на велику дистанцію і бачить ситуацію в усій її складності. На мою думку, під впливом болю війни, ми всі вдалися до швидких і не продуманих до кінця реакцій, ми справедливо хочемо, щоб наш головний ворог РФ зникла, щоб відбулося справедливе її покарання за всі злочини. Але ж породжене швидикими рішеннями бінарне (дуальне) мислення все спрощує, і переносить образ ворога із зовні на пошук внутрішнього ворога. Як результат обидві юрисдикції потрапляють в режим швидких реакцій, заснованих на захисті та самозахисті, вони бачать дійсність через конфліктну матрицю — “свого і чужого”, “канонічного-не канонічного”, “українського-московського”. А це лише посилює і до того тривалий 30-річний міжправославний конфлікт.
Насправді така матриця оціночного мислення не виправдала себе протягом 30 років, православні юрисдикції не прийшли до прийняття один одного до війни, тим паче вони не прийдуть до взаємного визнання під час війни. Але вочевидь така ситуація не сприяє національній безпеці України, розколює українське суспільство, затягує міжюрисдикційний конфлікт, укорінює образ ворога, і, головне, навіть в майбутньому з неї немає виходу.
— Соціологічні дослідження кажуть, що в Україні міжправославні стосунки, між УПЦ і ПЦУ, є найбільш нетолерантні зі всіх міжконфесійних. Як Ви думаєте, чи на тлі суспільного схвалення силових методів міжправославного “діалогу” довкола храмів, ваш проєкт має перспективи? Чи він не буде заходити в дисонанс з суспільною думкою?
— Справді всі ми є свідками нетолерантності міжправославних стосунків, знецінення представниками православних юрисдикцій один одного, небажання слухати і розуміти. Справді, тут варто позбавитися ілюзій і бути тверезими і мудрими — якщо конфліктна парадигма взаємин не буде усвідомлена і подолана, то міжправославна криза не буде принципово вирішена ніколи. Будемо реалістами: існуюча парадигма їх конфліктного існування веде в глухий кут, далі немає сенсу йти, затягування ситуації лише все ускладнює. Треба шукати виходу і робити це конструктивно.
Тому наш проєкт однозначно перспективний. Ми працюємо на майбутнє, але робим реальні кроки прямо зараз. Братство налаштовано на конструктивні кроки. Ми розуміємо ситуацію з середини обох юрисдикцій, бачимо здорові сили серед священиків та архиєреїв в обох структурах та серед вірян. І ми прагнемо згуртувати ці здорові і активні сили, ми намагаємося співпрацювати з думаючими і відповідальними. Але ми також бачимо упередження, знаємо про велику силу інертності, яка завжди є і буде, особливо в релігійних групах та в ситуації взаємної недовіри. І суспільний дисонанс завжди буде, бо Україна — це живий суспільний організм, в якому все болить, багато групових інтересів, поруч з непростими постають спокуси простих рішень, існує суспільна та церковна інертність, протиріччя позицій. Але хтось має робити цю роботу і ми закликаємо до спільної праці заради України. Тому ми маємо разом формувати суспільну думку на всіх рівнях. Спільно осмислити візію майбутнього українського православ’я, продумати кроки, відкинути упередження, страхи і нехай нам допоможе Господь.
— Але які перспективи в цьому конфлікті? Чи можна його подолати самими Церквами?
— Думаю, що керівництво обох юрисдикцій не готове наразі до активного і прямого діалогу. Думаю, що як завжди церковні еліти будуть відтягувати діалог, шукати причин не йти на відверту розмову і не приймати реальні рішення. Але це не означає, що діалог неможливий. Навпаки, саме зараз він конче необхідний для України, яка виборює право на свободу та існування в сучасному складному світі. І цей діалог має розпочатися знизу, його вже ініціюють і реалізують рядові віряни, низове священство, богослови, релігієзнавці. В історії ми не раз зустрічали ситуацію, коли саме знизу піднімалася хвиля ініціатив, які потім вимушені були підтримати церковні верхи. “Софійське братство” може стати і вже стає простором для такого діалогу, спільним простором єднання й порозуміння.
І тут важливі наші спільні зусилля в подоланні взаємних образ, спростуванні міфів, визнанні іншого. Дуже важлива тут і роль рядових українців.
— Чи розуміють і як сприймають українці цей конфлікт? Яка тут позиція і мотивація сторін конфлікту?
— Якщо прибрати емоції, то вони переважно не розуміють чому триває цей конфлікт, навіщо він? В умовах війни широкий загал реагує емоційно, ситуативно, він хоче дієвих кроків, примирення між юрисдикціями, миру для України. На хвилі максимальної емоційності та напруги суспільство хоче ясності та визначеності. Будь які таємниці, неоднозначності та помилки, будь-яка халатність, пасивність і навіть замовчування, викликають у суспільній свідомості роздратування та підозри. Все має слугувати згуртуванню, всі мають бути разом, щоб спільними зусиллями вистояти.
Ситуація максимальної суспільної та емоційної напруги позначилася на сприйнятті міжюрисдикційних відносин. Всяка релігійність і віра як приватна справа не викликає в українців заперечень — тут моляться і проповідують, читають книжки, пишуть і мислять не лише українською, але й російською. Проблема виникає тоді, коли релігійний символізм вступає в конфлікт з громадсько-політичним.
Сфера релігії є потужним символічним полем в суспільному бутті. Через релігійний дискурс люди очікують отримати втіху, розраду, настанову чи повчання, мудрість та надію, він має заспокоювати, мотивувати. Для людини релігія має бути чимось авторитетним, не викликати спротиву, сприяти суспільному ладу. Мова релігії не повинна збуджувати і породжувати внутрішній чи суспільний конфлікт. Але коли релігійна мова не відповідає суспільним очікуванням, то її використання в межах публічної сфери викликає багато питань. Ще більш гостро постають ситуації, коли з боку релігії виявляється публічна неповага до громадської сакральності, коли її представники не мають шани до загиблих, не засуджують агресію, або відверто ототожнюють себе з російською ідеологією та ідентичністю.
У таку ситуацію потрапила УПЦ. Тут поєдналося декілька факторів конфлікту. Справа не лише в тому, що служителі цієї Церкви часто розмовляють і проповідують російською, і навіть не в тому, що тисячі храмів і громад УПЦ не поспішають переходити в ПЦУ — це їхнє право і за це УПЦ не переслідують в Україні. Конфліктність виникає тоді, коли риторика та дії спікерів УПЦ порушують символічне поле суспільної злагоди. Ця риторика видається незрозумілою, а то й провокативною для української публічної сфери. Керівництво УПЦ мало комунікує з суспільством і владою, зберігають мовчання в питаннях осуду агресії та діяльності відвертих колаборантів.
Я переконаний, що суспільство більше б розуміло УПЦ, якби її керівництво напряму звернулося до громадян, визнало помилки окремих персон, переповіла свою, але зрозумілу правду про перспективи відносин з ПЦУ та розрив зв’язків з РПЦ. Замість того, щоб подавати позитивні сигнали, розкриватися і комунікувати, вони закриваються, ізолюються і публічно інтерпретують напругу між Церквою та суспільством як зазіхання на власний світ, як примус і бажання їх знищення.
Але головна помилка — відмова УПЦ чітко відмежуватися від РПЦ створила додаткову потенційну загрозу для конфліктності. Непослідовні рішення Собору від 27 травня 2022 залишили без чіткої відповіді питання про залежність від РПЦ, а отже, і про проблему впливу Росії. В умовах війни така невизначеність позиції сприймається як приховування зв’язків з Церквою країни агресора.
УПЦ робить ще одну помилку, коли видає загострення православної кризи в Україні за конфлікт між Церквою та державою, яка нібито безпідставно вирішила «забрати Лавру» та сприяє «віджиманню» храмів. Якщо подивитися ширше, то держава спонтанно реагує на ситуацію, намагаючись враховувати настрої громадянського суспільства, міжнародних партнерів та оцінює рівень загрози для національної безпеки.
В Україні немає конфлікту між Церквою та невіруючими, Церквою та секулярною державою, або віруючими і “націоналістичною” владою. Тут присутній конфлікт між структурами, які перебувають у різних символічних полях, існує конфлікт церковних дискурсів і наративів. УПЦ намагається зберегти свою структуру за всяку ціну, навіть шляхом конфлікту з владою та суспільством. Для них головне – зберегти корпоративну єдність, утримати ресурси і присутність на всіх територіях навіть ціною протистояння з владою. Тоді як влада і суспільство бачить мету в єдності символічного поля єдиної України, об’єднаної для перемоги.
УПЦ опинилася у пастці власних упереджень, що формувалися довгий час, в основі яких страх розколу. Там увірували, що «хто не з нами, той проти нас», хто не в нашій структурі, той розкольник. Це закритий наратив. Для суспільства не важливі структури, а цінні порядність і солідарність служителів, які бачать людські страждання і готові на кардинальні рішення заради любові і правди Божої.
Чи готова до діалогу ПЦУ? Як вона постає в суспільній свідомості? Отримавши підтримку влади і Томос, ПЦУ отримала величезний аванс на майбутнє. Вона активно демонструє в символічному полі медіа, що вона народна, українська, патріотична, і вона сприймається як українська Церква більшістю, бо вона формує українську ідентичність та символізує єдність релігії та народу. Але ПЦУ несе в собі великий тягар минулого — образи, власні корпоративні інтереси, бажання скористатися моментом і розширюватися. Тут не лише ідеальна мета, але й прихований інтерес — тепер ніби настає справедливе воздаяння за попередні роки приниження. До діалогу з УПЦ вона готова на власних умовах, який вона намагається прискорити, щоб позбавити конкурента переваг. Дуже бажано, щоб ПЦУ не повторило помилок УПЦ у взаємодії з владою, щоб вона так само вийшла з конфліктної парадигми мислення, щоб всіма своїм заявами та діями не відштовхувала від себе тих священників і мирян, які готові змінити юрисдикцію.
Що ж суспільство чекає від Церкви загалом? Воно хоче, щоб обидві Церкви забули про корпоративні інтереси, щоб вони об’єдналися в спільному символічному полі заради любові, щоб вони приймали рішення, які не суперечать волі Бога, совісті та очікуванням суспільства. Бо Церква — це не лише канони, святині і корпоративні інтереси, Церква — це провідник світла життя, миру та любові, середовище спілкування з Христом.
— Часом можна почути думку, що обі ці гілки між собою насправді схожі, бо мають однакове коріння, що тягнеться з часів СССР чи навіть далі. А в ті часи влада активно плекала ставлення до інакше мислячих як до ворогів. При чому це використовувалося у збоченій формі з використанням давньої формули “розділяй і владарюй” — збоченій, бо розколювало власне суспільство, народ. Пошук умовних ворогів відвертав увагу від ворогів реальних. Чи не тому, значна частина кліру обох Православних Церков ставиться до колег з іншої конфесії “по замовчуванню” негативно?
— Можна погодитися, що обидві юрисдикції несуть в собі певну міру так званої церковної “радянщини” — бюрократизм, відірваність єрархії від священства та мирян, самоуправство і безкарність архиєреїв, безправ’я низового священства, загравання з владою. Але не можна не сказати, що означені негативні тенденції нікуди кардинально не поділися і в часи незалежності України. Керівники Православних Церков дуже мало думали про зміни в Церкви, про реальний діалог з суспільством, про підвищення рівня освіти вірян та священства. Натомість витрачали усі зусилля на розпалювання міжюрисдикційної боротьби і на розбудову структур. Тепер ми бачимо наскільки безперспективною є конфліктна модель взаємодії і прагнемо разом її подолати.
— Таке ставлення до інших, як апріорі ворогів, або щонайменше конкурентів, є не лише між православними, але і щодо інших конфесій, Церков чи релігій. За царських часів і за СССР РПЦ була панівною, а інші щонайменше другосортними, або й забороненими. Бактерія “панівної”, зверхнє ставлення часом відчувається і зараз, у висловлюваннях православного кліру чи й єпископату. Звісно, що упереджене ставлення до “інших” може мати місце, траплятися у всіх. Проте це не оправдовує тих, хто вважає це нормою. Що з ним робити?
— Мені здається, що причинами взаємного несприйняття і нездорової конкуренції православних недостатньо шукати у відгомоні радянських церковних практик. Вони звісно були і їх вплив не варто недооцінювати, але загалом причини взаємної ворожнечі серед православних в Україні мають і власні історичні корені. Нажаль наші предки не багато залишили нам прикладів конструктивного вирішення суспільно-політичних та церковних проблем. Ми так само схильні до суспільної конкуренції, у нас не зникла схильність до політичного і церковного корпоративізму, ми не можемо відмовитися від ексклюзивістських підходів у відносинах з опонентами, ми часто шукаємо ворогів серед громадян нашої країни. Не лише в церковних питаннях ми зустрічаємо недовіру, упередження, конфліктність та невміння врахувати інтереси сторін.
Проте це речі, які нам всім варто долати в собі. Бо це справді не норма і не має нею бути. В українцях є чимало рис, які дозволяють об’єднуватися. співпрацювати, жертвувати, допомагати, гуртуватися і перемагати. І ми це особливо відчули за ці три роки російської агресії. Я думаю, що ця хвиля згуртованості, громадянського ентузіазму не зачепила церковні структури в достатній мірі. Вони продовжують жити своїм життям навіть в умовах війни.
Православній Церкві, нажаль, властива ще одна сумнівна риса, яка заважає діалогу не лише між юрисдикціями, але й в середині кожної Церкви. Мова йде про величезну дистанцію між “верхами” і “низами” в Церкві. У нас в православ’ї умовно існує три “касти”, між якими немає нормального спілкування — між єпископатом, священиками й вірянами. Це проблема кризи соборності в православ’ї. Християнська соборність і справжня церковність має не вертикальний, а горизонтальний вимір. Церква — це не лише ієрархія, але й мережева спільнота. Це означає, що в Церкві миряни і священство мають відігравати не меншу роль, ніж єпископи. Подолання надмірної зосередженості на церковних структурах та ієрархіях в значній мірі послабить напругу в релігійних конфесіях та юрисдикціях, підніме вагу активних мирян. Серед нас не має бути вищих і нижчих, недоторканих і “цапів відбувайлів” якщо ми хочемо побудувати вільну, суверенну, правову Україну.
— Дотичною до цієї є проблема ставлення до державно-конфесійних стосунків. Свого часу я почув думку від одного священнослужителя тоді ще УПЦ КП, що в Україні треба наслідувати державно-церковні стосунки, які є в Росії — з тією самою панівною Церквою. Що це, мовляв, наведе порядок. Чи не потрібно у нас плекати, особливо на регіональному рівні, інший формат державно-конфесійних відносин, партнерство замість фаворитизму тощо? Бо говорити про рівність можна багато, а на місцях трапляється “своїм все — іншим закон”.
— Ситуація, яку я описав, виключає підхід, за яким в Україні може бути домінуюча релігійна конфесія. Для України це не характерно, не корисно і може бути шкідливим не лише загалом для державно-церковних відносин, але й для самої цієї умовної домінуючої Церкви чи навіть для об’єднаної помісної Української Православної Церкви. Виділення однієї конфесії над іншими точно не буде сприяти формуванню партнерства між конфесіями, але може бути спокусою до загравання з владою.
Проте маємо багато випадків на місцях і в центрі, коли влада більше сприяє чи співпрацює з певними релігійними громадами чи конфесіями. Такі ситуації цілком зрозумілі, адже ця місцева влада обрана і намагається подобатися своїм виборцям. Але ж для влади всі віряни мають бути рівноправним громадянами інтереси і права яких в рівній мірі захищає Закон. Найкращий варіант, коли ця взаємодія ведеться за принципом максимально можливої і взаємо корисної співпраці з певною релігійною спільнотою без порушення Закону.
Очевидно, що потенціал і вплив окремих релігійних спільнот різний, завжди є більш чи менш впливові на місцевому рівні точно, або більш чи менш “популярні”, але Закон оберігає не сильних, а слабких від обмежень чи утисків їх прав. Закон гарантує рівні можливості, але влада має створити рівні умови, але не повинна однобоко допомагати одній з сторін.
Тут багато залежить від ініціативи самих релігійних громад, від їх авторитету на місцях, від підтримки вірян, бізнесу, партнерів. Для держави релігійні громади — це громадські організації і вони мають боротися за свої права, аж до захисту своїх прав в суді. Якщо певна релігійна громада хоче більшої підтримки і представництва своїх інтересів, їй бажано бути відкритою, активною, взаємодіяти з іншими релігійними групами і конфесіями, підтримувати ініціативи громадян і цим можна змінити ставлення до себе. Натомість, якщо, наприклад, громада УПЦ замикається, закриває і приховує від місцевої громади свою діяльність, має не лояльне ставлення до почуттів та емоцій місцевих жителів, тоді і наслідки можуть бути відповідними. Таким чином, партнерство передбачає активну, відкриту і конструктивну взаємодію релігійних громад з представниками інших релігійних спільнот, з місцевою владою та місцевими жителями. І так, це не просто, і це варто робити заради спільного блага і заради миру.
— Чи загалом Братство заторкує питання суспільної присутності Церкви, суспільної етики і т.п.? Бо це також вихід із парадигми державно-церковних стосунків, які склалися у країнах з православною більшістю.
— Ми переконані, що треба долати парадигму, в якій буття Церкви розглядається лише через її відносини з державою. Буття Церкви можливо зрозуміти в контексті і в активній співпраці з громадянським суспільством та його інституціями. Про це доволі яскраво зазначає Патріарх Варфоломій і про це говориться в документах Вселенського Патріархату “За життя світу”. Мова йде про формування відкритого православ’я. Це таке бачення Церкви, коли вона не є закритою спільнотою для обраних, не зосереджена лише на Традиції. Православна Церква є по своїй природі спільнотою відкритою до світу і суспільства, вона має його перетворювати, змінювати, преображати. Відкритим є православ’я, що орієнтується на проповідь, на відкритість культурі, науці, суспільству, не з метою підкорення світу, а з метою його перетворення. Це православ’я активної співпраці і взаємодії з громадянським суспільством і державою. Тоді як закритим можна називати тип православ’я, що зорієнтований на самозбереження власних структур, архівації традиції та уникнення відкритості до діалогу.
Фактично у Церкви немає чітко окреслених меж, вона потенційно відкрита для всіх, бо в ній і через неї Бог здійснює свою присутність в світі. Закриванням кордонів Церкви не варто обмежувати плани Бога. Я вірю, що в планах Бога нас об’єднувати, а не роз’єднувати, мирити, а не сварити. І тому роль Церкви в розбудові суспільної етики миру і любові є ключовою. Це етика відповідальності, свободи, миру й справедливості, але на першому плані це етика миру й любові. Церкви мають вчити суспільним чеснотам самообмеження, самовдосконалення, справедливості та солідарності.
Формат церковно-державних відносин в Україні треба змінювати. Для реалізації завдань побудови в Україні правової держави, громадянського суспільства та встановлення партнерських відносин між ними та Церквою, найкраще підходить соціальна модель запропонована Вселенським Патріархатом. Вона обґрунтовує активну участь Церкви в суспільних процесах, виправдовує можливість активного формування в Україні громадянського суспільства.
Тому, вкрай важливо, щоб Православні Церкви в повній мірі адаптували до своїх соціальних доктрин положення про цінності громадянського суспільства, прийняті в документах Вселенського Патріархату. Це дасть можливість УПЦ та ПЦУ створити умови для миру та єдності, налагодити партнерські взаємини з державою, прийняти активну участь в розбудові громадянського суспільства та стати справжніми провідниками духовного авторитету в українському суспільстві. Для України прийняття системи громадянських цінностей є важливим завданням, виконання якого могло б забезпечити встановлення і утримання миру і злагоди в українському суспільстві, його сталої європейської орієнтації та нової партнерської моделі державно-церковних відносин.
— Ми можемо багато говорити про теорії “як треба”. Але до ідей від реалей може бути не просто довга дорога, але й ще нерозуміння “чи воно нам потрібно”, “кому воно взагалі потрібно” і т.п. Чи є розуміння, що старі моделі стосунків Церква-суспільство-держава є не такими, які варто залишати, навіть якщо нам так добре, бо це дозволяє нічого не робити? Зокрема хоча би тому, що відсоток православних у суспільстві зменшується, а секуляризаційні процеси відбуваються активно і довіра до Церкви як інституції вже далеко не така, як була колись?
— З чим я можу погодитися, так це з тим, що ситуація кризи багато кого влаштовує, адже вона виправдовує пасивність, небажання робити зусилля, домовлятися, відтерміновує зміни в православ’ї та суспільстві. Все списує на війну чи обставини, або на ворогів, які завжди заважають. Все це можна було б залишити на потім, якби не йшлося про наше виживання в прямому і переносному сенсі. Бо мова йде і про наше екзистенційне виживання в умовах російської агресії, і мова йде про виживання країни в умовах нової геополітичної реальності, яку ми зараз спостерігаємо в світі та навколо України.
Я переконаний, що ми не можемо собі дозволити пасивність, це абсолютно безвідповідально перед Україною і нашим майбутнім. Зрештою це просто небезпечно чи навіть є прямим шляхом до краю. Бо зараз питання стоїть достатньо радикально: або ми як народ і держава виживемо і змінимося, або ми зникнемо з політичної карти світу. Саме так: якщо ми не змінимося — ми зникнемо. Якщо ми не змінимося — ми не переможемо в цій війні.
Нас справді всіх очікують складні і неприємні суспільні, політичні трансформації. Країна, суспільство вимагає цих трансформацій, наша свідомість і суспільні практики вимагають змін, зрештою українське православ’я вимагає якісних змін і реформ. Занадто довго ми тягнули, перекладали відповідальність на опонентів, чекали на зручні обставини, заспокоювали себе міркуваннями про нашу славну історію чи мріяли про недосяжне майбутнє. Відкладати далі не можна, треба діяти, вийти на зустріч реальності, побачити її, усвідомити правду про себе, свій стан, історію. І війна оголила для багатьох цю реальність і цю правду. Всім нам потрібен такий суспільний і церковний реалізм, а одночасно стриманий та мужній оптимізм, щоб не впадати у крійності і у відчай.
Я розумію, як це важко: взяти і прийняти ситуацію, визнати весь комплекс наших проблем, побачити все таким, як воно є, не відвернутися від власних і чужих помилок, прийняти нашу складну і проблемну історію, не шукати виправдання, не вдаватися до меншовартості, жалю і плачу. А реальність в тому, що ми не маємо золотого часу в минулому, до якого варто повертатися, у нас дуже скромне і проблемне майбутнє, у нас дуже складна і непевна теперішня ситуація. Підтримка наших партнерів, як ми бачимо, не стійка. Ніхто не може нам дати гарантій.
І тут не вийде все списати на зовнішнього ворога, який справді є і завжди буде поруч з нашими кордонами. І не варто створювати ілюзій щодо зникнення незручних внутрішніх опонентів, бо вони нікуди не дінуться. І всі ми українці дуже різні, складні, проблемні і вперті, ми чомусь вирішили, що нам всі винні і що можна все пояснити невдачами історії. Всі ми на одному ковчезі під назвою Україна і маємо вижити. І цим човном ще й треба нарешті навчитися управляти. Не просто куди понесе вітер історії, а мати руль, брати весла в руки і гребти до власної мети, особливо якщо вітрила не наповнені попутним вітром чи двигун зупинився. Перемагають лише сильні нації, ті, що не покидають човна і ті, що гребуть до останнього. Ми не жертви, у нас просто така історична доля, яку треба змінити. Будьмо стоїчними християнами. Прийняти і змінити історичну долю України — ось яким має бути наше гасло. І саме для цього нам потрібні зусилля, зміни і віра в наше майбутнє. І нехай допоможе нам Бог!
— Амінь!
Джерело: risu.ua