Дарія Морозова, член Софійського братства
Після безсонної ночі з понеділка на вівторок 17 червня, коли Київ пережив один із наймасованіших обстрілів, після скорботи наступного ранку, коли ДСНС-ники рятували постраждалих і віднаходили тіла загиблих, кияни зіткнулися з ще одним викликом – цього разу, богословським. Священник ПЦУ Ярослав Ясенець, відомий своїми ультраправими, консервативними поглядами, виразив думку, що атака на столицю була Небесною карою за ЛГБТ-прайд, який відбувся у Києві минулої суботи 14 червня.

Не дивно, що допис о. Ярослава був сприйнятий як «віктімблеймінг» і викликав безліч обурених коментарів. Дехто згадав, як свого часу митр. Онуфрій відгукнувся про Голодомор 1932-33 рр.: «Катюзі по заслузі». Обговорення не зупинилося на хейті, а переросло в аргументовану богословську дискусію. Хоча дехто вважає, що суперечки навколо тлумачення Писань є атрибутом «темного» Середньовіччя, такі моменти унаочнюють, наскільки важливу роль у нашому житті відіграє розуміння Біблії. Тому ми вирішили ознайомити читачів із дискусією, яку спричинив допис о. Ярослава.
Отець Костянтин Шевченко із ПЦУ негайно відреагував, назвавши позицію колеги «ідейною капітуляцією, яка дуже зручно лягає в методичку “русского міра”». «Російська ракета — це не “Боже воздаяніє”, – нагадав дописувач, – Її запускає не Бог, а російський агресор. Цілеспрямовано. Щодня. По житлових кварталах, лікарнях, школах. У різних містах України… Це — не кара Божа. Це — воєнний злочин». Виправдання дій нападника «Божим Провидінням», на думку о. Костянтина, спонукає українців «прийняти зло як добро» і «не чинити опору». Такі висновки о. Костянтина випливають із його бачення стосунків християнина з Богом: «Бог не мститься за чужі гріхи. Він не посилає ракети на дітей, бо хтось десь згрішив. Він — Отець, а не каратель. У книзі пророка Єзекіїля Господь чітко каже: Син не відповідальний за вину батька, і батько не відповідальний за вину сина. Праведність праведного — на ньому самому, і беззаконня беззаконного — на ньому самому (Єз. 18:20)».
Отець Павло Найденов із ПЦУ додав свою думку: «Для християн справді корисно смиренно вважати, що те чи інше лихо трапляється з ними за їхні гріхи. Але хто дав автору право повʼязувати між собою гей-парад і цей обстріл? В парадному (підʼїзді – ред.) більшість мешканців – геї? Ні. А покаранням за які гріхи були всі минулі обстріли? Руйнування Каховської ГЕС? Маріупольський драмтеатр? Охматдит? Ясно, що автор не має дару пророцтва і тому не має права щось тлумачити. А в даному випадку він просто “попав пальцем в небо”, повʼязавши між собою події, близькі по хронології, але далекі за своєю суттю».
Отець Олег Стецюк із ПЦУ також відреагував: «Як можна Богові припусувати те, що робить путін??? Невже, отець Ярослав, Ви надаєте путіну статус бути “караючою правицею Господа”??? Невже ви готові сказати матусі, і татові, які втратили дитинку під завалами, що це Господь їх покарав за марш «рівності»???»
Дискусія, вочевидь, перейшла до питання про засади екзегетики, тобто тлумачення Біблії, коли о. Ярослав послався на старозавітну історіософію, згідно з якою Бог нерідко посилав грішникам суворі покарання.

У відповідь о. Костянтин поставив під сумнів підхід опонента до Біблійної екзегези – тобто до розуміння смислу Писань:
«1. У Святому Письмі дійсно описано, як Бог карав людей, інколи через стихії, інколи через вторгнення ворогів. Але ці каральні епізоди стосувалися передусім Обраного Народу Ізраїлю, який уклав із Господом Завіт (Вихід 19 – 24).
2. Старозавітні автори пояснювали історичні події в категоріях вірності/невірності Богу та Завіту. Коли народ відступав, пророки говорили про покарання, описуючи Ізраїль як невірну дружину (Єр 3:2–6; Ос. 2:4). Завіт виступав умовним “шлюбним контрактом” між Богом та Його Обраним народом. Це внутрішня драматургія Завіту, а не універсальна “схема покарання” для всіх народів усіх часів.
3. Україна не укладала “конституції на горі Синай” і не має з Богом “шлюбного контракту” у богословському сенсі Старого Завіту. Тому автоматично переносити ті причинно-наслідкові зв’язки на сучасну війну – це ніби “натягувати сову на глобус”».
4. Навіть у Старому Завіті покарання – це завжди “остання міра”, а не мета Бога. Ковчег Ноя стояв відчинений сто двадцять років – людей закликали навернутися (Бут. 6-7). Авраам “торгувався” за Содом і Гоморру до останньої праведної душі (Бут. 18:23-32).
5. У Новому Завіті Христос уточнює лінію пророків: “Чи гадаєте, що галилеяни, яких убив Пилат, були грішніші від інших?… Ні, але якщо не покаєтеся, усі так само загинете” (Лк. 13:1-5). Інакше кажучи, трагедії нагадують про покаяння всім, але не є прямим індексом “гріхів жертви”.
6. Ракети, що сьогодні б’ють по житлових кварталах, запускає не Бог, а конкретні люди – агресори. Назвати це “Божим покаранням” означає зняти відповідальність із винних і перекласти її на Всевишнього. Це вже не біблійна віра, а фаталізм, що паралізує совість.
Що можу сказати наостанок:
Біблія не вчить нас виправдовувати зло, прикриваючись «карою Божою». Біблія вчить:
1. Покаятися особисто (бо ніхто не без гріха).
2. Співчувати й допомагати невинним, що страждають (Мт. 25:35-40).
3. Чинити опір неправді й захищати пригноблених (Пр. 31:8-9).
Тож замість оголошувати ракети “рукою Господньою”, краще стати Його руками у молитві, волонтерстві, правді й захисті життя.
А про Коран можна поговорити пізніше.»
У дискусію втрутився ієродиякон Юстин Шелудько із ПЦУ. Далеко не пристаючи на думку о. Ярослава, він все ж озвучив сумнів щодо екзегетичних засад о. Костянтина:
«1. В Біблії повно прикладів покарання цілих народів за гріхи — не тільки єврейського. І деколи знаряддям гніву ставали відверто демонічні держави.
2. Українці теж є обраним народом, оскільки уклали свій завіт в українському Йордані — Дніпрі.
Питання, чи було пастирські доцільно пов’язувати чергове бомбардування Нового Єрусалиму Мордором з ходою ЛГБТ — не розглядаю. Але, засуджуючи пост священника, не варто відкидати всю біблійну етнопедагогіку.»
Так чи ж має чи не має Україна «шлюбний контракт» із Богом?.. Чи слід розглядати страждання українців в тій же перспективі, в якій єврейські пророки тлумачили лиха, що спіткали їх народ? Якщо так, то з цього випливає, що ми є «Богообраним» народом і всі в купі несемо колективну відповідальність за вчинки кожного члена нашої громади. Але як тоді бути з іншими християнськими народами, хоча б тільки православними – греками, болгарами, сербами, грузинами, румунами і т.д. Вони є менш «Богообраними», ніж ми, чи так само?.. Якщо ж усі ми, християни, є єдиним народом Божим, «новим Ізраїлем», який став Нареченою Христовою внаслідок Воскресіння Ісуса (як то бачили візантійські літургісти), то чому наші діти мають розплачуватися за дії наших земних співгромадян, які, можливо, ніколи не претендували на участь у цій «Богообраній» спільноті?.. А якщо припустити, що якийсь конкретний постраждалий не належав ані до громади підтримки ЛГБТ, ані до християнської громади? Або, скажімо, належав до обох громад (які, до речі, цілком собі перетинаються)?.. Якщо на цьому абзаці у Вас почав плавитися мозок, то Ви бачите, що ідея «Божих кар» певному народу не настільки проста, як здається. Насправді, вона тягне цілі вагони неочікуваних богословських наслідків, які мало хто з дипломованих спеціалістів взявся би розвантажувати.
Якщо ж складність біблійного богослов’я надихає Вас на дальші рефлексії про «Богообраність», «Божі кари» і те, ким же є Бог у нашому житті, діліться Вашими думками у коментарях під цим дописом.
***
P.S. Отець Костянтин Шевченко отцю Юстину Шелудько:
«Українці — це обраний народ, бо уклали завіт у Дніпрі, своєму Йордані…»
Це гарний образ, але не більше. У богословському сенсі «обраність» не може належати нації. Християнство не знає етнічної богообраності. Лише особиста віра, єднання з Христом у Таїнствах та життя за Євангелієм утворюють Божий народ.
Як написав автор послання апостола Петра: «Ви — царське священство, народ святий…» (1 Петра 2:9). Але цей народ формується не за етнічною ознакою, а через спільну віру.
НУ І НА ОСТАНОК
Український народ дав світові багатьох святих, духовних подвижників, мислителів, борців за свободу. Але при цьому ми часто не вміємо чесно осмислювати власну історію. Нам бракує тієї самокритичності, яку мав Ізраїль, коли в текстах Танаху (Старого Завіту) поряд із величчю царів Давида, Соломона, пророків, ми читаємо і про їхні падіння, гріхи, помилки, поразки.
Натомість ми часто впадаємо в крайнощі: або героїзуємо все, або демонізуємо. Ми надто легко або ідеалізуємо, або проклинаємо. А правда — між цими полюсами.
«І пізнаєте правду, і правда визволить вас» (Євангеліє від Іоанна 8:32)».