Геннадій Христокін, доктор філософських наук, професор Державного університету «Київський авіаційний інститут»
Коли патріарх Кирил говорить про “цивілізаційний вибір” і “пробудження свідомості історичної Русі”, то насправді мова йде не про духовність, а про геополітичну метафізику — спробу виправдати імперію через богослов’я.
Це не нова риторика. Її ще з радянських і дореволюційних часів готували так, щоб віра і влада злилися в одне ціле.
Так народилася формула: спасіння можливе лише в єдності з Москвою. І досі багато вірян, особливо в середовищі УПЦ, живуть із цим у підсвідомості. Для них будь-яка розмова про автокефалію здається не питанням церковного устрою, а ризиком втратити “істинну віру”.
Та чи не є це підміною понять?
Коли віру ототожнюють із політичною лояльністю, а канонічність — із підлеглістю імперському центру, ми вже не говоримо про Христа, ми говоримо про владу.
Коли владика Феодосій повторює риторику Кирила — про “спільну цивілізацію” чи “єдину духовну колиску” — це звучить благочестиво, але всередині це той самий меседж: Україна може існувати лише в орбіті Москви.
Ось у чому справжня пастка “цивілізаційного вибору”. Це не вибір віри — це вибір залежності.
Українцям сьогодні потрібно одне — подолати страх.
Страх перед упередженням, що “поза Москвою нема спасіння”.
Бо Христос не має столиці. Спасіння не видають “за канонічною пропискою”.
Справжня віра — це свобода і гідність, а не підпорядкування і страх.
І, можливо, саме тут проходить наш справжній цивілізаційний рубікон: бути Церквою, що служить Богу й людині, чи залишатися частиною системи, що служить імперії.