Яків Ципін, Софійське братство
14 вересня митрополит Рівненський і Острозький Пимен звершив Літургію в Горненському жіночому монастирі в Ейн-Каремі, який належить до Російської духовної місії Московського патріархату. Митрополиту Пимену співслужив начальник цієї місії архімандрит Васіан Змєєв.
Саме Російська духовна місія повідомила про це публічно. У своєму матеріалі вона назвала Пимена митрополитом «Украинской Православной Церкви Московского Патриархата» і окремо зазначила, що Васіан йому співслужив.
Для УПЦ, яка роками намагається переконати українське суспільство у своїй незалежності від Москви, важко придумати гіршу картинку. Особливо якщо згадати, хто такий Васіан.
У 2023 році його разом із двома іншими священнослужителями вислали з Болгарії. Болгарські органи безпеки заявили про діяльність, спрямовану на вплив на суспільно-політичні процеси на користь російських геополітичних інтересів. Йому також заборонили в’їзд до країни на п’ять років.
Тому скажу прямо – на мою думку, рішення митрополита Пимена було серйозною помилкою. Причому помилкою абсолютно непотрібною.
Напередодні Пимен разом з українськими паломниками молився біля Гробу Господнього. Там богослужіння звершував ієрарх Єрусалимського патріархату. Так, на таких службах можуть зустрічатися представники різних Помісних Церков, у тому числі РПЦ.
Але наступного дня ситуація була зовсім іншою. Пимен сам очолив Літургію в монастирі Російської духовної місії і йому співслужив керівник цієї місії. І тут вже важко говорити про випадкову зустріч православних людей на Святій Землі.
Пояснення зробило ситуацію ще гіршою
Наступного дня Рівненська єпархія опублікувала офіційне роз’яснення. Нам повідомили, що митрополита запросили сестри-українки, які живуть у монастирі. Що про молитву просили матері загиблих українських воїнів. Що під час Літургії молилися за Україну, наших захисників, полонених, зниклих безвісти і справедливий мир. Російську агресію єпархія при цьому прямо засудила.
Але ж ніхто не запитував, чи ви молилися за Україну. Запитання було зовсім іншим. Навіщо для цього потрібно було служити разом з начальником Російської духовної місії?
На нього відповіді не прозвучало. І саме тут історія перестає бути лише історією про одну невдалу Літургію.
За кордоном ця проблема нікуди не зникає
Треба чесно визнати одну річ. За межами України православний світ виглядає значно складніше. Український священник може опинитися в Німеччині, Італії, Франції чи іншій країні. Навколо інша мова, культура, незнайомі люди. Католицькі та протестантські громади для багатьох наших православних священників теж залишаються чужим середовищем, бо в Україні ми не надто звикли до постійної взаємодії з ними.
І раптом поруч знаходиться православний храм. Знайома Літургія. Знайомі ікони. Схожа культура. Часто зрозуміла мова. І цим храмом цілком може виявитися парафія РПЦ.
Російська Православна Церква має велику закордонну інфраструктуру. Парафії, єпархії, монастирі, місії, представництва. Тому українські священнослужителі ще багато разів будуть з нею перетинатися. Це може відбуватися і на богослужіннях інших Помісних Церков. Але саме тому нам потрібна більша обережність, а не менша. Неминучість контакту не робить цей контакт нейтральним.
Є величезна різниця між ситуацією, коли український священник служить з грецьким архієреєм і серед запрошених опиняється представник РПЦ, та ситуацією, коли український архієрей сам приходить служити в установу Московського патріархату разом з її керівником. Цю різницю треба бачити.
Православним братством теж можна маніпулювати
Проблема РПЦ не в тому, що там служать росіяни, і не в тому, що православний українець повинен перестати бачити християнина в православному росіянині. Проблема в іншому. Природне для Церкви почуття братства багато років використовувалося як шлях для зовсім іншої ідеології. Спочатку все звучить добре – ми православні, ми брати, політика не повинна розділяти Церкву, у нас спільна віра, спільні святі, багато спільної історії.
А потім поруч з цим з’являється інше – “один народ”, один духовний простір, особлива роль Москви, українська відокремленість як історична помилка або чужий політичний проєкт.
Так працює «русскій мір». Його небезпека якраз у тому, що він далеко не завжди приходить зі словами ненависті. Він може приходити зі словами про любов, братство і єдність. Тому архієрей не має права вимикати критичне мислення лише тому, що перед ним інший православний архієрей або священник.
Любити ворога не означає віддати йому ключі від дому
Тут мені близький простий сімейний образ. Уявімо людину, яка колись була дуже близькою вашій родині, але завдала їй тяжкої шкоди. Ви можете не бажати цій людині зла. Можете відмовитися від помсти. Можете за неї молитися. Але якщо вона не визнала завданого зла і продовжує поводитися так само, любов не зобов’язує вас знову віддати їй ключі від свого дому. Особливо якщо в цьому домі живуть ваші діти і ви відповідаєте вже не тільки за себе. Заповідь Христа про любов до ворогів не є заповіддю про безвідповідальність. Не можна прикривати словами Христа рішення, наслідки яких будуть нести інші люди. А єпископ відповідає не тільки за самого себе. Його публічний вчинок впливає на священників, парафії і тисячі людей, які потім змушені пояснювати, що вони не є частиною російського церковного проєкту.
Чому від єпископа сьогодні вимагають пояснень
Тут є ще одна проблема, про яку ми не дуже любимо говорити. У ранній Церкві участь громади у виборі єпископа була значно більшою, ніж сьогодні. Святий Кипріан Карфагенський у III столітті писав про те, що єпископ має обиратися в присутності людей, які знають його життя, а в обранні бере участь вся церковна громада разом з єпископами. Згодом церковна система змінювалася і вирішальна роль поступово переходила до самого єпископату.
Сьогодні в УПЦ єпархіального архієрея обирає і призначає Священний Синод. Віряни конкретної єпархії за нього безпосередньо не голосують. У ПЦУ архієрея також обирає і призначає Синод, хоча її статут передбачає врахування думки духовенства і мирян єпархії.
Це не означає, що сучасний єпископ перестав бути духовною особою, але значна частина його реальної роботи сьогодні є управлінням – призначення людей, кадрові рішення, управління майном і структурами, відносини з державою, відносини з іншими Церквами, публічні заяви, реакція на конфлікти. Тобто, багато в чому єпископ виконує також функцію церковного керівника.
І тут виникає цілком логічна ситуація: якщо люди не обирали свого керівника, майже не впливали на його призначення і часто навіть не розуміють, чому саме ця людина отримала кафедру, то вони тим більше очікують зрозумілих пояснень його рішень.
Так, формальні церковні суди та механізми дисциплінарної відповідальності існують. Наприклад, в УПЦ справи щодо архієреїв належать до компетенції Собору єпископів, який не дуже люблять скликати.
Але для звичайного вірянина ці механізми далекі, складні і майже не пов’язані з можливістю поставити своєму архієрею просте публічне запитання і отримати просту відповідь.
Єпископ повинен говорити з людьми
Саме тому митрополиту Пимену, на мою думку, зараз варто зробити дуже просту річ – самому звернутися до людей, не через пресслужбу.
Пояснити, як виникла ця ситуація. Чи знав він заздалегідь, що йому співслужитиме Васіан, чому погодився служити саме в Горненському монастирі, як сам тепер оцінює це рішення. І якщо він розуміє, що помилився, то вибачитися. Не тому, що єпископ повинен принижуватися перед соціальними мережами, а тому, що без здатності сказати «я помилився» нормального церковного діалогу взагалі не буде.
На жаль, проблема значно ширша за митрополита Пимена і ширша за одну юрисдикцію. В українському православ’ї досі дуже сильна культура, за якої єпископ не вважає необхідним пояснювати свої рішення людям. Іноді це виглядає приблизно так: я архієрей, рішення прийняте, навіщо мені перед кимось виправдовуватися. Але сучасна церковна спільнота так вже не працює. Люди читають документи. Шукають старі заяви. Порівнюють фотографії. Вивчають канони. Сперечаються про історію і богослов’я. Якщо церковне керівництво не створює нормального простору для розмови, цей простір виникає сам – телеграм-канали, анонімні сторінки, сарказм, публічне висміювання, пости з вимогами пояснень і покаяння.
Можна не любити таку форму, я теж далеко не завжди її люблю. Але треба чесно запитати, чому вона стала настільки популярною. Можливо, тому що для багатьох людей це чи не єдина можливість хоч якось добитися реакції єпископа. І найгірше, що може зробити церковне керівництво у відповідь, це вирішити: нічого не будемо говорити, за кілька днів усі забудуть. Тоді люди засвоюють дуже простий урок – щоб архієрей тебе почув, треба не говорити з ним, а створити скандал. Це ненормальна модель церковного життя.
Закінчення війни не поверне нас у минуле
Є ще одна річ, яку треба зрозуміти зараз – іноді в церковному середовищі можна почути надію, що війна колись закінчиться, політичне напруження спаде і питання відносин з Російською Церквою якось саме повернеться до довоєнного стану. На мою думку, це фундаментальне нерозуміння того, що сталося з Україною.
Війна може закінчитися, але пам’ять не закінчується разом з війною. Пам’ять про вбитих родичів, про окупацію, про зруйновані міста, про людей, які не повернулися з фронту, про роки повітряних тривог, про ночі, коли батьки прислухаються, куди летить ракета або Шахед.
Ми живемо вже п’ятий рік повномасштабної війни, цей досвід залишиться не тільки з нами, він перейде до наших дітей. Ми ж досі сперечаємося про події Російської імперії та Радянського Союзу, хоча від багатьох з них нас відділяють покоління. Дивно думати, що нинішня війна залишить менший слід.
Тому будувати церковну політику з розрахунком «не будемо зараз занадто загострювати, бо після війни все одно треба буде відновлювати старі відносини» означає просто не розуміти українське суспільство. А той, хто не розуміє суспільство, серед якого служить, неминуче починає приймати рішення, які цьому суспільству шкодять.
Що робити далі
Мені не хочеться, щоб історія Пимена завершилася кількома днями обурення. Сьогодні всі посваряться, завтра з’явиться новий скандал, через місяць мало хто згадає подробиці. Так ми нічому не навчимося. Подібні історії потрібні не для того, щоб вкотре довести, хто найгірший, вони потрібні, щоб побачити проблему, назвати помилку помилкою. Почути пояснення людини, яка її зробила, зрозуміти, чому така ситуація взагалі стала можливою. І виробити правила, які допоможуть не наступати на ту саму міну знову.
Як член Софійського братства, я особливо не хотів би, щоб такі випадки ставали ще одним приводом для нескінченної внутрішньої війни між православними українцями. Сенс діалогу якраз не в тому, щоб замовчувати помилки. Сенс у тому, щоб після важких запитань все-таки шукати спільні відповіді.
Українському православ’ю доведеться вчитися жити в новій реальності. Пам’ятати зло і не називати його добром. Не дозволяти словами про християнську любов виправдовувати безвідповідальність. Не плутати прощення з відновленням довіри. Не плутати православне братство з обов’язком заплющувати очі на те, як цим братством маніпулюють. Вимагати відповідальності від своїх керівників. І при цьому не втратити здатність говорити одне з одним. Бо наше завдання не тільки правильно пережити один скандал, нам ще доведеться відповісти на значно важче питання: яким буде українське православ’я після всього, що з нами сталося? І чи зможемо ми пройти через цю війну так, щоб не втратити пам’ять, відповідальність, людяність і саму здатність бути Церквою.
