Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Георгій Ходун, священник ПЦУ (Сумська обл.)
У світі, який щохвилини змінюється, де потоки інформації нескінченні, а виклики стоять гостріше, ніж будь-коли, від Церкви часто очікують не лише духовного окормлення, а й чіткої, пророчої позиції. Тож я хочу бачити Церкву, яка не замикається у чотирьох стінах храму, а читає не тільки Євангеліє, а й новини.
Це може здатися дивним. Хіба Церква не має бути «не від світу цього»? Хіба її завдання – не спасіння душ та проповідь вічних істин? Безумовно, так. Це її головне, надважливе покликання. Але чи означає це, що вона повинна мовчати, коли навколо біда? Коли гинуть невинні, коли торжествує несправедливість, коли суспільство стоїть на роздоріжжі, а цінності розмиваються?
На жаль, занадто часто ми чуємо від деяких церковних діячів пояснення, які прикривають нерішучість, а іноді й пряму некомпетентність, посилаючись на велику прірву між «мирським» і «духовним». Мовляв, політика, соціальні проблеми, війни – це все «від світу цього», те, що не стосується спасіння душі. Церква має бути «поза політикою», а її служитетелям не личить втручатися у «мирські справи».
Ця позиція, на перший погляд, може здаватися побожною. Вона створює образ Церкви як оази спокою та чистоти посеред гріховного світу. Але насправді це є небезпечним викривленням християнського вчення. Христос прийшов у світ не для того, щоб відгородитися від нього, а для того, щоб його спасти. Він не уникав спілкування з грішниками, не мовчав перед несправедливістю, і Його проповідь мала глибокі соціальні наслідки. Він вчив любити ближнього, а як можна любити, ігноруючи його потреби, а тим більше страждання?
Християнство – це не лише набір догматів чи обрядів, не лише пошук власного спасіння. Християнство – це ще й дієва участь у житті інших. Якщо мій ближній страждає від війни, несправедливості чи бідності, Церква не може просто відвернутися, сказавши, що це «неспасительне» чи «мирське». Це лукавство. Чи є спасительним ігнорування страждань? Чи не є мовчання у час лиха співучастю у ньому? Церква, яка слідує за Христом, не може бути глухою до криків болю свого народу. Вона не може приховувати свою бездіяльність за посиланнями на «духовність». Вона повинна бути голосом совісті, тим, хто викриває зло, захищає слабких, закликає до справедливості та миру.
Звичайно, це не означає, що Церква має перетворитися на політичну партію чи громадську організацію. Її методи інші – це молитва, моральний авторитет, свідчення правди. Але саме для ефективного служіння та свідчення, Церква повинна знати, що відбувається у світі, розуміти причини болю і страждань. Вона повинна читати новини – не для того, щоб потонути у мирській метушні, а для того, щоб осмислити події крізь призму Євангелія, дати їм християнську оцінку і знайти відповідні шляхи реалізації своєї місії.
Мені потрібна Церква, яка не боїться називати війну війною, зло – злом, агресора – агресором, а несправедливість – несправедливістю. Яка не шукає виправдань для мовчання, а шукає можливостей для дії. Яка розуміє, що шлях до спасіння пролягає не через ізоляцію від світу, а через активну участь у його вдосконалення. Така Церква буде для мене не просто місцем для молитви, а світлом у темряві, надією та справжнім провідником у житті.