«Світ зайшов в період нестабільності, де все валиться і сиплеться. Ми вистоїмо лише в спільній єдності і чим раніше ми це усвідомимо, приймемо нашу спільну основу у радості Воскресіння – тим більше людей ми врятуємо від загибелі»
Володимир Волковський, кандидат філософських наук, н.с., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди
Здавалося б, що проблема відносин між УПЦ та ПЦУ, перспектива діалогу між ними – це глибоко внутрішня справа, що стосується лише вірян. Світ секуляризується, внутрішньоправославні чвари цікавлять лише десь на 120-му рівні. Але до влади в США прийшов Трамп, який уособлює досить релігійно заанґажовану групу, і релігійні переконання, ба навіть міфи перетворилися з предмету сарказму в соцмережах на фактор світової політики. Нехтування цим питанням може буквально призвести до загибелі тисяч людей – якщо, керуючись маніпулятивною дезінформацією, лідери США вирішать повністю позбавити Україну допомоги. Це перетворило наші звичні міжправославні «бодання» на дуже небезпечну тему.
9 квітня відбувся вебінар, організований «Софійським братством» – спільнотою вірян УПЦ і ПЦУ, які зацікавлені діалогом і примиренням між церквами, під назвою «Міфи та упередження на перешкоді єдності українського православ’я». Організаторка Тетяна Деркач змогла зібрати доволі репрезентативне коло учасників – і з боку УПЦ, і з боку ПЦУ. Розмова перетворилася на досить жваву дискусію. Поговоримо трошки про те, що це означає для кожного з нас.
Запис самої дискусії можна подивитися на ютуб-каналі Софійського братства (перша і друга частина). Я не буду переказувати і спойлерити доповіді, адже вже доступні і програма, і виступи основних спікерів: ввідний виступ Т. Деркач, філософський (феноменологічний) аналіз релігійної свідомості і міфу Геннадія Христокіна, чіткий опис того, чим має бути діалог і чим він не може бути від Тетяни Калениченко, навіть бачення проблеми з боку більш радикальної частини УПЦ від Сергія Бортника. Також опубліковані виступи, що показують, як наші внутрішньоукраїнські баталії виглядають з перспективи конференції європейських церков (Наталля Василевич) чи з перспективи американських консерваторів і міфологізованої «свободи совісті» (о. Кирило Говорун), глибока доповідь про сучасну православну теологію і власне, що ж є «справжньою православною теологією» та ідентичністю (Юрій Чорноморець), а також аналіз міфів і трендів в групах в соцмережах, пов’язаних з ПЦУ та УПЦ (о. Сергій Прокопчук). Перейдімо одразу до головного питання або виклику, до чого підводять всі сказані слова та ідеї:
Як можливий діалог між ПЦУ та УПЦ?
Це питання – у викладі всіх спікерів вебінару – можна розділити на три пункти:
1) міфи і пропаганда;
2) діалог – параметри і принципи;
3) спільна основа, Церква, православ’я.
Отже, поступово про все і стисло.
Діалог смертельно, фатально необхідний. Ці традиційні, я б сказав вже «полюбовні» «бодання» українських церков, які тривають вже понад 30 років – і до яких вже так звикли представники цих церков, що навіть не уявляють собі як без них, «любих», жити – так от, ці наші «лампові срачі» дедалі більше стають небезпечні. Мало того, що ці ігрища ведуть до секуляризації та атеїзації суспільства – молодому поколінню дуже важко пояснити суть і красу цих старомодних баталій між бородатими владиками. Та що там молодому – і старе мало-помалу відходить, як не з життя, так від церков, які, за словами Н. Василевич, будують свою ідентичність на протиставленні одна до одної, коли «все, що каже УПЦ, має стосунок до ПЦУ, і навпаки». Тобто між двома церквами діалогу немає, але «є постійна дискурсивна взаємодія». Вони обидві будують свою ідентичність на протиставленні іншій. Навіть позитивні, самостійні елементи ідентичності – все-одно завуальовано мають на увазі «свого любого ворога»: «ми не московська/українська», «ми канонічна/не-розкольницька», «ми духовна/не-політична, як вони», «ми традиційна / не чийсь політичний проект (Сталіна, Путіна, Порошенка, Байдена тощо)», «ми споконвічна, а не як вони». Ця гра в стилі російської приказки «милые бранятся – только тешатся» виглядала б невинно, якби не повернення релігії в політичну аґенду, якби не метаморфози в західній політиці.
Міфи, або В чому ж наша православність?
Коли ми говоримо про релігію і вживаємо поняття «міф», а особливо «спростування міфів», ми попадаємо в доволі кумедну ситуацію. Як правильно зауважив Г. Христокін, а потім цю тему продовжив С. Бортнік – релігійна свідомість, царина релігії взагалі тісно пов’язана з міфом. Звісно, маємо на увазі Міф не як казочку, а як символічний спосіб сприйняття дійсності, як Метанаратив, як певну Оповідь (власне, значення цього грецького слова).
Поняття «міф» в буденному сприйнятті протиставляється з поняттям «об’єктивної реальності», або «справжніх речей чи фактів». Наратив (оповідь) протиставляється «фактам», дійсності. Звісно, в певному значенні релігія сама по собі є така нарація, оповідь про сакральне – це Оповідь, Звістка, Книга, Послання. Інша справа, що свята віра в «об’єктивну реальність фактів» викликає не меншу скептичну іронію у більш-менш обізнаних філософів чи інших фахівців гуманітарних наук. Сама Наука є не менш метанаративом, і постмодерна критика від Ф. Ліотара і М. Фуко зробила дуже багато для того, щоб показати, що великі царини «фактів та речей» є аж надто наративними, а секулярна «-логія» (наука, політика, психологія, ба навіть медицина) аж надто наближається до нівроку таки собі «міфо-логії». Тому філософ, навіть будучи атеїстом, при фразі «я не вірю в Бога, я вірю в науку» іронічно посміхається, думаючи про мило і шило.
Отже, коли ми говоримо про «об’єктивну» правду, що протиставляється суб’єктивному міфу, виникає питання щодо об’єктивності самої об’єктивності.
Тим не менше, ми не можемо погодитися, що всі наративи і всі способи інтерпретації рівні. В дусі феноменологічного підходу, з якого почав Г. Христокін, ми можемо зійтися на принципі інтерсуб’єктивності – інтерсуб’єктивне, спільне визнання формує наш спільний горизонт об’єктивності. Оскільки ми всі православні, ми можемо визнати таким горизонтом об’єктивності православну віру, як вона представлена експліцитно у православному віровченні. Це дозволяє розрізняти різні «наративи», визначаючи їх відносно власне того, чим є православно-християнське вчення. Який наратив є більш православним, який зовсім неправославний, тощо.
В такому разі встає глибоке і сумне питання – а що ж є, пробачте, православним? Сучасна православна теологія, про яку говорив Ю. Чорноморець, вже давно пішла вперед у розумінні цієї сутності православ’я.
Вона критикує підходи, що панували у ХІХ – ХХ ст., які такі, що замінили власне православну віру і теологію – модерними філософськими та ідеологічними вченнями. Вона відкидає як російську релігійну філософію (породжена німецькою класичною філософією), так і російську теологію ХХ ст. та неопатристику (від Г. Флоровського до грецьких авторів 1960-70-х років), що штучно протиставляли православ’я католицизму чи протестантизму, конструювали «єдину монолітну православну традицію», часто (не)свідомо буквально витворюючи з нуля цю традицію, доволі свавільно працюючи з реальними богословськими джерелами доби свв. Отців.
Для українського слухача може бути відкриттям, що реальним центром сучасної православної теології є сучасні США і Греція, а зовсім не «Свята Русь» (Росія), причому це стосується як консервативної, так і ліберальної православної теології.
Чорноморець підкреслив кілька суттєвих ідей. Найголовніше – це перегляд поняття Церкви. Церква – це не владна структура, не держава в державі, не партнер держави в симфонії, не система влади над суспільством. Навіть більше, Церква – це не ієрархічні системи на чолі з владиками. Церква – в біблійному, новозавітному корінному ядрі цього значення – це есхатологічна реальність. Основа Церкви – не ієрархія, а Спільнота, ядром якої є Євхаристія, та Особистість з її духовним життям. Спільнота – це простір спілкування, простір мережевих горизонтальних міжособистісних зв’язків. Власне, саме якість цих зв’язків, чи є ваші міжособистісні зв’язки радикально інші, ніж стосунки між людьми поза Церквою – ось виклик для Церков. Як жива віра міняє стосунки між вами, як людьми? – а отже, що ви, християни, можете нам, світові, дати? чим ви кращі, ніж ми?
Можна прокоментувати слова Чорноморця. В цій ситуації задача ієрархії лишається важливою, але набагато складнішою. Ієрархія повинна тепер не владичествувать, як «деспоти» над народом. Вона повинна бути служителями Єдності. Її місія – не «панувати», а комунікувати, організувати. Не стільки повчання (в наш час богословський талант вже давно не пов’язаний з єпископським жезлом), скільки – такі слова, як нетворкінг і фасилітація – от що стає задачею ієрархії.
Але ближче до міфів. Суть в тому, що послідовне вивчення православного богослов’я, продумане осмислення його на несуперечливій основі – від Євангелія і свв. Отців тощо – веде до радикальної переоцінки тих ідейних переконань, які панують в православній аудиторії. Більшість цих переконань – можна визнати як не просто міфи, а деструктивні і неправославні міфи. Серед цих міфів – це і міф «канонічності», і безліч політичних міфів, і культи різних святих, вельми сумнівних з православної точки зору, і стереотипи, які дуже важко поєднувати з послідовною православною вірою.
Московське православ’я – і УПЦ як частина того ж інформаційного поля, про що казав о. Сергій Прокопчук – надає дуже багато прикладів таких неправославних міфів. Перелік обширний: і стереотипи щодо мови богослужіння (аж до українофобії), і перекручена ідея «канонічності», і зовсім єретичне ставлення до таїнств в ПЦУ (і УПЦ КП), що суперечить позицій самої ж РПЦ щодо РПЦЗ і старообрядців, не кажучи вже про католиків, і сам по собі культ Святої Русі, «руської церкви», ототожнення «православності» із «святоруськістю», антизахідництвом, антилібералізмом, самодержавієм, тощо. Було б комічним, якби це не було так трагічно – але в Україні РПЦ використовує термінологію, дискурс «аполітичності», «свободи совісті», «гонінь» і «незалежності від держави», «неотмирности Церкви», її «уранополітичності», тоді як в самій Росії РПЦ «нежнейшим образом» зливається з державою, активно підтримує знищення свободи совісті щодо інославних, радо біжить виконувати завдання держави щодо «духовно-патріотичного виховання» і служіння цілям державної безпеки Росії.
Ми мусимо визнавати, за словами С. Бортніка, що така-то група людей має такі-то переконання і щиро переконана у святості своїх переконань, авторитетів, навіть більше – що ці добрі люди пізнали духовні висоти саме у цій своїй Церкві і т.д. Але ми не можемо обмежитися постмодерною, некритичною констатацією «у вас переконання А, а у них переконання Б». Якщо і оскільки ми є православні, ми не можемо не відзначити: «при всій повазі, люди добрі, але певні переконання є просто неправославними, та й ви самі собі суперечите».
Кажучи гостріше – півбіди, що ваші переконання стикаються із світським правом і національною безпекою. Набагато гірше, що ваші переконання суперечать самим собі і погрішають проти самого Православ’я. Не так страшно, що ви «не-українські». Набагато «цікавіше», що ви (ваші ідеї) – не православні. Не йдеться про «українізацію». Йдеться про повернення до Православ’я. А точніше, про відновлення Православ’я з полону довколарелігійних ідеологічних міфів-наративів.
Діалог або слідство
Коли Т. Калениченко говорила про діалог як метод (в т.ч. розв’язання конфліктів), дискусія підвела до трьох важливих пунктів:
1) хто є суб’єктом діалогу? (чи є учасники діалогу – суб’єктами?)
2) яка мета діалогу? (чи є у нас спільна мета та спільні цінності?)
3) що є основою діалогу?
Перше питання розпадається на два: коли ми говоримо про діалог ПЦУ та УПЦ, то (а) хто є суб’єктом діалогу? і (б) на якому рівні триває діалог?
Це діалог між ким і ким? Між церквами як інституціями, яких представляють уповноважені особи? Між певними партіями чи групами в обох церквах, які вбачають в цьому діалозі цінність? Чи просто між конкретними людьми, за якими ніхто і ніщо не стоїть, окрім власного сумління і в кращому разі, якоїсь локальної спільноти, парафії, тощо? Мова навіть не про те, що діалог на найвищому, офіційному рівні заблокований, особливо з боку УПЦ (хоча і ПЦУ не особливо поривається пробити цей блок). Навіть не про те, що голоси, дружні до «ворожої організації» (в УПЦ це ПЦУ і навпаки), які виступають за діалог, часто жорстко репресуються в межах офіційних церковних структур. Історія переслідувань священиків в УПЦ, які виступали за діалог в ПЦУ, відома. Але мова про інше – якщо в основному діалог триває на рівні людей, міжособистісний, або між малими спільнотами – то в такому разі спікери не можуть виступати «від імені» цілих церков, але також не можуть і «відповідати за гріхи» цілих церков. Коли умовний о. Петро і о. Павло говорять між собою, слід чітко винести за дужки всі баталії про «переходи» і «промосковську позицію», адже ніхто з них особисто не має стосунку до цих міфологізованих наративів, і суто морально не може нести за це відповідальність. Вони представляють в цих діалогах себе і тільки себе – і можуть звітуватися лише за власні дії і власну совість.
Другий підвид цього питання – власне, (а) – а хто є суб’єктом діалогу на загальноцерковному рівні? Це діалог між ПЦУ та УПЦ, чи…? Якщо з ПЦУ суб’єктність більш-менш ясна – при всіх складностях стану ПЦУ, вона може сказати, що вона діє як самостійна і автокефальна церква, – то з УПЦ все дуже не однозначно. Так, УПЦ може декларувати десять разів і свою незалежність, і Феофаніївський собор – а їй вдесяте можуть закидати посилання на Грамоту 1990 року і відсутність в православній традиції третього стану між автокефалією і автономією, асиметричність поведінки очільників УПЦ щодо «захоплень храмів ПЦУ» і анексії цілих єпархій з боку РПЦ, не кажучи вже про питання щодо священиків-колаборантів (яке неможливо в рамках логіки «закрити» посиланням на вояків і волонтерів). Тісна включеність вірян УПЦ в російські «православні» групи, переплетеність, як мовна, так і дискурсивна, відносно спокійне існування цілих осередків «святорусского» політичного православ’я (яке може міняти тональність, але дух «Почаївських листків» чи газет «СОС» Дніпропетровської єпархії ні з чим не сплутаєш) – все це змушує вчергове запитувати: чи є УПЦ суб’єктом? Чи УПЦ – якщо не маріонетка РПЦ, то принаймні нічого не здатна вдіяти з потужним промосковським крилом, на чолі якого стоять первоієрархи УПЦ? Це вимагає чесної відповіді – чесної насамперед перед самим собою – чи справжнім суб’єктом є РПЦ, чи УПЦ десуб’єктивована, де більшість принаймні не протестує проти промосковської меншості, а проукраїнська меншість, що розуміє потребу діалогу і примирення, маргіналізована? Це легко перевірити – хто і з якими наслідками може висловитися? Промосковське крило говорить гучно і часто – досить згадати висловлювання з Черкас чи Запоріжжя, не кажучи вже про набагато відвертіші групи в соцмережах. Умовне «діалогічне» крило може говорити лише обережно, з різними реверансами, ледве не езопівською мовою.
Навіть якщо ці сумніви безпідставні, залишається питання (2): для чого і на основі чого діалог?
Діалог завжди спирається на певні спільні засади і має спільну мету. З визначення цього спільного тільки і може починатися діалог. На жаль, досвід попередніх десятиліть показує, що часто окремі конфесії приходять на діалог, маючи на меті затягнути, імітувати діалог. Це виникає насамперед тоді, коли спільні засади і цілі не сформульовані. (іронічно можна зауважити – дуже важко сформулювати ці засади і цілі, якщо вам прямо заборонено їх формулювати, наприклад, якщо вам заборонено як не з Москви, так з Одеси навіть говорити про спільне визнання таїств і спільну автокефалію).
Ці засади є позитивні і негативні. Позитивні підкреслюють спільні позиції, що ми обидва приймаємо, негативні – спільні недопустимі речі, що ми обидва засуджуємо. Очевидно, що ці засади і цілі повинні підтримуватися обома сторонами.
Якщо провести певний умоглядний експеримент, можна вивести ці спільні засади, здебільшого негативні (бо негативні є більш базовими):
а) неприпустимість знецінення сакраментального чи канонічного статусу одне одного – тобто висловлювань в дусі «недійсні таїнства», «безблагодатність», «неканонічна церква»;
б) недопустимість фізичної агресії – силові захоплення храмів – та вербальної – пропаганди брехні і ненависті;
в) визнання ненормальності стану речей, що склався в Україні – розкол між православними, риторика брехні і ненависті один щодо одного,
г) визнання, що статус автокефальної церкви – це цілком легітимна і нормальна мета розвитку будь-якої православної церкви, і що древня українська церква цілком заслуговує на цей статус;
д) спільна основа – ми всі православні, у нас одна батьківщина-Україна, ми всі живемо в одному домі, і нам так чи інакше слід знайти спільну мову, спільний спосіб співжиття, зрештою, ми всі православні християни і учні Єдиного Господа;
е) наша спільна мета – щонайменше, визнання таїнств одне одного і можливість мирного літургічного співслужіння, ідеально ж возз’єднання церков в єдину автокефальну православну церкву в Україні.
Власне, обговорення і схвалення цих шести пунктів могло би започаткувати реальний конкретний процес діалогу. Припинення конфліктів довкола храмів – це доволі практичний момент, який легко і швидко можна розв’язати, визначившись з цими базовими питаннями (адже ж базова проблема цих конфліктів – це проблема з риторикою брехні і ненависті та заборона на бодай почергові служіння).
«Майте віру, як зерно гірчичне»: глобальний масштаб питання
Здається, це все ілюзорні забаганки, неможливе в наших умовах, де всі «великі владики» зацікавлені у збереженні своїх «лампових полюбовних срачів».
Але було диво 2022 року, про яке каже Василевич. Тоді, шоковані прямим російським нападом, кілька місяців українські православні облишили взаємне бодання і виступали єдиним фронтом – в т.ч. на всеєвропейських і світових конференціях церков. І як вона згадує: коли українські церкви говорили одним голосом, російській делегації, яка зазвичай дуже активна, не було чого сказати. Цей єдиний український голос був настільки могутнім, що протиставити йому не було чого.
Дійсно, досить лише уявити силу єдиного голосу, або голосу єдиного Українського Православ’я. Навіть строго математично – це найбільша кількість парафій, з відносно високою якістю, стародавня традиція в центрі Європи. РПЦ моментально втрачає статус «найбільшої православної церкви на планеті» – це звання розподіляється між трьома: Російською, Румунською та Українською. Не дивно, що зберегти стан розколу всередині України – це фатальна задача для церковної Москви. Якщо патріарх Кирил порівнює Великдень з «днем перемоги», то справа збереження розколу (а в ідеалі знищення ПЦУ) – це російський церковний «Сталінград».
Але для чого це священноначалію УПЦ? Бути вічною жертвою гонінь в рольовій грі РПЦ? Адже очевидно, що кумулятивний, спільний ефект, вага об’єднаної ПЦвУ, ПЦУ+УПЦ, в світовому Православ’ї набагато більший, ніж сума ваги ПЦУ і УПЦ окремо взятих. Це принесе вигоди і конкретним єпископам. Втім, ці мої міркування доречні лише тоді, коли вважати, що вони діють як незалежні суб’єкти у власних інтересах, а не як агенти, і якщо не враховувати дію міфів на їхню власну свідомість.
Що б там не було, якщо духовенство належить до пастирів Церкви, то саме духовенство відповідальне за міфи і стереотипи в церковних колах. І це вже наступне питання – як долати наслідки тих міфів, які це ж таки духовенство роками сіяло в голови вірян? Це набагато довша розмова – але в будь-якому разі звільнення від міфів в головах пастви починається зі звільненні від міфів в головах пастирів, священиків та єпископів.
Для цього і треба просте спілкування. Спілкування, що наповнене розумінням простої спільної Справи – нас об’єднує набагато більш могутніше і глибше – наше Православне Християнство, Євангеліє, зрештою, Воскреслий Христос-Спаситель. Велич і слава цього – ось основа і мета нашого діалогу. Світ зайшов в період нестабільності, де все валиться і сиплеться. Ми вистоїмо лише в спільній єдності і чим раніше ми це усвідомимо, приймемо нашу спільну основу у радості Воскресіння – тим більше людей ми врятуємо від загибелі (і на жаль, це цілком конкретні життя). Виклик і Суд стоїть перед усіма нами!
Джерело: religion.in.ua