Доповідь представлено 9 квітня 2025 р. на вебінарі «Міфи та упередження на перешкоді єдності українського православ’я» в рамках спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софіське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Сергій Бортник, доктор богослов’я, професор, голова фонду «Академічна ініціатива»
Перш за все я дякую за запрошення виступити на цьому заході. Щоб моя доповідь була більш актуальною і живою, я додам деякі міркування, пов’язані з моєю роботою в структурах Української Православної Церкви.
Перш за все, це викладання в Духовній академії – там я викладаю предмети про «інших», якщо не сказати про «чужих» – про католиків і протестантів. До цього додається курс про «сучасну православну богословську думку», яка з перспективи вірності багатовіковому переданню, швидше підпадає під підозри у модернізмі.
Крім того, я працюю у напрямку міжцерковних і міжрелігійних відносин на практичному рівні. Зокрема, це участь у спільних заходах, до яких запрошуються представники основних конфесій та юрисдикцій України. Це відбувається у рамках Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, в якій УПЦ і сьогодні нібито залишається офіційний членом. Але проблема в тому, що останнім часом УПЦ все більше ігнорують – спочатку перестали запрошувати до участі у адвокації закордоном, потім – у заходах за участі вищих представників державної влади України. А тепер, здається, вже майже нікуди не запрошують.
Це ігнорування підтверджує факт кризи комунікації – представники УПЦ, які у ситуації війни не захотіли відійти від своєї Церкви з політичних мотивів, тримаються разом. Вище керівництво не йде на поступки, не розпочинає якогось діалогу про примирення та не виконує умов, які вимагає від неї державна влада. З іншого боку лунають звинувачення у проросійських наративах, у відкиданні бажання єднатися зі справді патріотичною Церквою, продовжуються фактично захоплення парафій, підтримувані місцевою владою тощо.
Ймовірно, більшість критиків УПЦ скажуть, що її вірні – це поголовно фанатики російського світу, таємні диверсанти і тому подібне. Часто такою є думка пересічного мало релігійного громадянина України, схильного довіряти тому потоку інформації, який переважає, а ймовірно й свідомо формується в українських медіа та у соціальних мережах.
Свого часу диякон Андрій Кураєв неодноразово говорив про УПЦ як про «мовчазну Церкву». Це було ще до інтронізації митрополита Онуфрія на престол київських митрополитів. Тобто це досить давня проблема, яка з часом поглибилася, особливо з огляду на політичні обставини та війну в Україні. На додаток до цього можна згадати, що в середині 2010 років єдиною єпархією УПЦ, що не вважала за потрібне мати свій єпархіальний сайт, була Чернівецька єпархія.
Наскільки я розумію, таке небажання формувати зовнішні комунікації є характерним особисто для митрополита Онуфрія, нинішнього предстоятеля УПЦ. Тут варто провести чітку лінію розмежування між «зовнішніми» та «внутрішніми» комунікаціями. Відповідно, можна говорити і про більш чітке розділення між зовнішніми та своїми, між з одного боку, людьми, чужими для Церкви або в ній випадковими і, з іншого боку, вірними, готовими бути з проводом своєї Церкви до кінця.
Разом з переїздом митрополита Онуфрія у 2014 році з Чернівців до Києва такий підхід в інформаційній сфері поступово став переважати і на загальному рівні всієї УПЦ. Я пам’ятаю кілька його виступів щодо голодомору або ж протистояння на Донбасі. Ці спроби вплинути на громадянську думку закінчилися досить скандально. Скоро це призвело до самоусунення керівництва УПЦ від коментування актуального порядку денного або зведення цього коментування до мінімуму.
Ця позиція «мовчання» у ситуації, коли обставини вимагають відповіді на злободенні питання в умовах війни і політичного протистояння, може мати кілька пояснень. Я вже згадав про підозри проводу УПЦ у проросійськості – сьогодні це досить поширена думка. Інший варіант – це нездатність, небажання або ж неготовність говорити публічно. Хтось може додати навіть неповагу до аудиторії, яка ніби то не здатна зрозуміти духовні матерії.
На противагу такому явно критичному, але спрощеному підходу до інформаційної політики УПЦ можна спробувати пояснити таку позицію мовчання на основі ряду біблійних висловлювань. Очевидно, що біблійні основи дають право претендувати на те, що така позиція мовчання є християнськи мотивованою. А тому це міняє статус мовчання з політичного питання на питання богословське.
Найяскравіша євангельська ілюстрація такого мовчання – це реакція самого Христа на питання Пілата. На його запитання: «Чому Ти не говориш до мене? Хіба не знаєш, що маю владу відпустити Тебе і маю владу розіп’яти Тебе?» Христос відповідає: «Не мав би ти жодної влади наді Мною, якби не була вона дана тобі згори» (Ів. 19:10-11).
В цьому ж Євангелії від Іоанна є навіть більш радикальні слова про ненависть світу до послідовників Христа. Христос говорить: «Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене він раніше від вас зненавидів». Трохи далі він продовжує: «Раб не більший за свого пана. Якщо Мене переслідували, то й вас будуть переслідувати; якщо Моє слово зберегли, то й ваше зберігатимуть» (Ів. 15:18-20). Це протиставлення учнів Христових світові є досить добре відомим. При бажанні можна знайти й інші досить радикальні висловлювання, що звучать з вуст Христа.
Ця ідея протиставлення вірних і світу фактично знаходить свою паралель у протиставленні плотського і духовного у апостола Павла. Це протиставлення можна зустріти, зокрема, в посланні до Римлян: «Плотські задуми – то смерть, а духовні задуми – то життя і мир, оскільки плотські задуми – ворожнеча проти Бога» (Рим. 8:6-7; також див. 1. Кор. 3:1-3).
Це лише деякі біблійні цитати, які дають можливість протиставляти вірних Христу людям зовнішнім або відносно випадковим для Церкви. І тому нинішню ізоляцію та мовчазний спротив вірних УПЦ можна розглядати через богословську призму такого протиставлення: Церкви і світу, духовного і плотського.
Наведений ряд біблійних цитат показує, що для консервативного християнського світогляду є достатньо підстав для скептичного ставлення до оточуючого «світу», який за словами апостола Іоанна «перебуває у злі» (1. Ів. 5:19). Якщо людина протягом тривалого часу перебувала під значним психологічним впливом свого священика або церковного середовища, то цілком природно, що вона звикла до певного контексту. Зрештою ми всі можемо перебувати у тих чи інших соціальних групах, що мають тенденцію до закритості.
Але можливе й інше, більш позитивне зображення такої ситуації протиставлення Церкви і світу. Якщо людина отримала в церкві досвід молитовного піднесення, доторкання до істини, перебування у благодаті, то її не так просто переконати в тому, що Церква, в якій вона отримала цей досвід, є ворожою для країни і повинна бути заборонена; а сама людина повинна полишити цю церковну структуру, змінивши її на іншу, більш правильну.
Для опису таких укорінених у вірності УПЦ доречно згадати слова Федора Достоєвського: «Не як хлопчик я вірю в Христа і сповідую Його, а через велике горнило сумнівів моя осанна пройшла». І тому досвід знаходження Христа у даній конкретній церковній спільноті надає суттєвого приводу не поспішати із зміною юрисдикції і не робити цей крок із політичних міркувань.
Важливим питанням, що має пряме відношення до загальної теми нашого вебінару, є наступне: чи можна таку приналежність до своєї Церкви сприймати як міфологізовану? У назві нашого вебінару «міфи» поставлені поруч із «упередженнями», і ймовірно передбачається їх досить негативне значення. Наш пострадянський контекст дає можливість поставити питання ширше. Можливо, і вся сфера релігійного є сферою міфу, тобто надуманого, неправдивого, відірваного від справжнього, так би мовити «реального» життя?
Відповідь на це питання може зайняти забагато часу. В якості теоретичної частини відповіді я можу послатися на роботу Олексія Лосєва «Діалектика міфа». В заключній частині роботи він стверджує, що міфологія – це «принципово релігійне осмислення поведінки та й загалом плину життя», і її можна назвати «священною історією» (книга «Философия. Мифология. Культура», с. 165). Іншими словами, саме міфологічним є самосприйняття людини у її відносинах із Богом.
Олексій Лосєв писав згадану роботу у 1920-х роках, в обставинах надзвичайного тиску атеїстичної ідеології. За несанкціоновану вставку в цей твір викинутих цензурою цитат він отримав вирок 10 років таборів. Тут немає можливості заглиблюватися у таке позитивне розуміння міфу. Варто лише відзначити взаємне вороже ставлення антирелігійної пропаганди та «міфологічної свідомості» у її окресленому позитивному значенні.
Якщо ж говорити практично, то я й сам ще досить добре пам’ятаю радянські часи, коли будь-яке релігійне світосприйняття називалося такими міфами та вигадками. Серед сьогоднішніх опонентів Церкви в Україні є чимало таких, що проходили навчання на кафедрах «наукового атеїзму» або у інший спосіб отримали відразу від сфери релігійного як такого і понині живуть цією відразою.
Таке агресивне протистояння можна було спостерігати і під час суперечок дворічної давності під час виселення структур УПЦ з Києво-Печерської лаври. В тому й полягає сумність нашої ситуації, що у різних обставинах діє різного роду аргументація. З одного боку, ДЕСС переконує нас, що приналежність до Московського патріархату не становить догмату віри, а тому віруючі можуть легко відкинути цю приналежність. З іншого боку, насміхання над вірними УПЦ і приписування їм незбагненних звинувачень часом переходило будь-які етичні межі, нагадуючи гірші часи нав’язування безбожного світогляду у колишньому Радянському Союзі.
І такий контекст дозволяє нам зробити наступний крок у цій доповіді, а саме згадати про ідею єдиності Церкви, яку заснував Христос. В Євангелії від Матвія Церква будується на сповіданні віри апостола Петра: «Ти є Христос, Син Бога Живого». У відповідь на це сповідання Христос відповідає: «на цій скелі Я збудую свою Церкву, і брами пекла не переможуть її» (Матв. 16:18). Тут Церква проголошується не просто інституцію, де нам може бути духовно приємно і комфортно, а свого роду фортецею, брами якої оберігають вірних від пекельного вогню.
Важливо також, що наступні слова про «ключі Царства» пов’язуються з владою зв’язати і розв’язати шлях до Царства небесного, і традиційно ця влада приписується ієрархії Церкви. Ця віра в Христову Церкву знаходить своє підтвердження в Нікео-Царгородському символі віри, яке вірні промовляють на кожній літургії. Зокрема, це слова «вірую … в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву». І таке перебування в істинній Церкві, прагнення наблизитися до Царства Небесного здатне мотивувати вірних УПЦ не полишати громаду свого духовного народження.
На моє переконання, нинішній релігійний конфлікт в Україні – і на державно-церковному, і на міжюрисдикційному рівні можна описати в таких богословських категоріях приналежності до істинної Церкви Христової. Є достатньо багато людей, які належать до Української Православної Церкви, для яких така приналежність має екзистенційне значення. Можливо, не всі вони в достатній мірі готові рефлексувати над своїми релігійними почуттями. Але вони відчувають загрозу для своєї православної християнської ідентичності, яку вони виборювали значну частину свого життя. І тоді ми отримуємо таке «мовчазне, але уперте» православ’я.
В якості виходу із нинішньої складної ситуації можна запропонувати діалог, коли б кожна сторона протистояння могла б відрефлексувати свої переконання та переконання протилежної сторони. Як професор богослов’я я закликаю нас до такого діалогу і рефлексії. І я радий, що наш вебінар надає таку можливість. Тут можна було б запропонувати два напрямки для рефлексії.
З одного боку, це міркування про суть Церкви та її межі назовні, зокрема, відмінність між канонічними та сакраментальними кордонами Церкви. Так, доречно запитати: що означає існування християн за межами нашої Церкви? Якщо ми бачимо, що вони дійсно мотивовані вірою в Христа, то чи є у них ознаки церковності? Зокрема, чи дійсне у них хрещення як таїнство, яке вводить людину до церковного життя? Я переконаний, що тут були б корисними перенесення роздумів про віру в єдину святу Церкву («Una Sancta») з контексту міжконфесійних відносин на сферу внутрішньо православних стосунків.
З іншого боку, очевидно корисними були б роздуми про божественне і людське у нашій власній юрисдикції. Чи все, що пропонують наші ієрархи, відповідає Євангелію та божественній істині? Чи мають вірні право на критику власної церковної структури? Іншими словами: чи треба нам самим у нашому церковному житті відділити кукіль від пшениці? Сам Христос у відповідній притчі в Євангелії від Матвія (13:24-30) спочатку говорить, що треба зачекати – «щоб виполюючи кукіль, не повиривали разом з ним і пшениці». Але коли настане час жнив, то треба зібрати спершу кукіль та спалити його, а окремо зібрати пшеницю і зберегти її.
І це питання й до нас сьогодні: чи прийшов вже час жнив, щоб відділити кукіль від пшениці? На моє переконання, повномасштабна війна – це безумовний привід для поглибленої рефлексії та відкидання політичного як наносного у житті Церкви. Але часом провід Церкви потребу поштовху до активніших дій та підтримки на цьому шляху очищення. Таку підтримку можуть надати як вірні УПЦ, так і люди зовнішні, які прагнуть конструктивних змін в українському Православ’ї.