Протоієрей Сергій Баршай, УПЦ
Сьогодні, мабуть, для всіх очевидно, що та канонічна безвихідь, у якій опинилася Українська Православна Церква, це наслідок, зокрема, і відсутності в її керівному апараті нормальних дипломатів і, взагалі, нормального дипломатичного досвіду. Достатньо хоча б згадати групу членів Синоду УПЦ, які ще у 2018-му приїхали на Фанар, щоб поговорити з Патріархом Варфоломієм, і зайшли до нього з… посохами в руках. Хоча посох – це символи влади і, відповідно, в міжієрархічних відносинах лише старший за саном або посадою може тримати в руках таку штучку. Приїхати ж до Патріарха (не має значення – свого чи чужого) з такою палицею, та ще й з метою вирішення непростого питання – то вершина протокольного невігластва. Що і сказалося тоді на результатах (нульових, звичайно) поїздки.
Поведінка ж керівництва УПЦ починаючи з 2019 року – це демонстрація повної дипломатичної немочі не лише на рівні церковно-державних відносин, але й на рівні відносин і міжцерковних, і внутрішньоцерковних.
Така ситуація спричинила до того, що в середовищі УПЦ зараз з’явилася достатньо немала група людей, яку категорично не влаштовує нинішній підвішений статус їхньої Церкви, і до сьогодні замазаної по вуха в московському багні. З іншого ж боку, вони з різних причин не бажають переходити до складу ПЦУ. Сам по собі виник у них третій варіант – Екзархат Константинопольського Патріархату в Україні. Тема Екзархату уже кілька років з’являється в Інтернеті, але поки що на рівні припущень окремих мрійників.
Проте окремі зрушення в цьому процесі все ж сталися. Як стало відомо від самих безпосередніх учасників. Останніми місяцями проводилась активна комунікація представників від духовенства та вірян УПЦ з Фанаром. Нещодавно представник від цієї групи відвідав резиденцію Вселенського патріарха. Ця ініціативна група від парафій УПЦ проситься піти під омофор Вселенського патріарха в статусі ставропігійних парафій. У листі, котрий було передано Патріарху, чи не вперше можна дізнатися, що думають про сучасність УПЦ не її священноначалля, а звичайні духовенство та миряни.
«Ми неодноразово протягом багатьох років зверталися до Митрополита Онуфрія з проханням вийти зі структури РПЦ і відновити євхаристійне спілкування з Вселенським Патріархатом. З одного боку, ми не можемо залишатися в структурній і адміністративній єдності з Московським Патріархатом – з тими, хто благословляє війну проти українського народу. З іншого боку, через історичні травми, багаторічне протистояння, взаємну недовіру та болісний досвід конфліктів, наші громади часто не готові до негайного переходу до Православної Церкви України, навіть розуміючи важливість цієї єдності».
У даному листі майже прямо говориться про те, що сьогодні більшість вірних УПЦ – це заручники і внутрішньоукраїнських міжцерковних чвар, і недалекоглядної політики власного церковного керівництва, і певних політичних процесів.
«…для багатьох вірян Української Православної Церкви однією з головних перешкод у сприйнятті Православної Церкви України є болісний досвід конфліктів, пов’язаних із переходами парафій. У ряді випадків ці процеси сприймалися як конфронтаційні, що ще більше поглиблювало страх і недовіру на рівні місцевих громад».
Звісно, поява на українській церковній мапі ще одного утворення (наприклад, хай він буде називатися Екзархатом) – це камінь у різні городи. В першу чергу в город УПЦ, тому що її керівництво виявилося не в змозі створити нормальні умови для повноцінного життя власній пастві, яка так віддана своїй Церкві. В другу – в город ПЦУ, яка так і не стала привабливою для потенційних вірників із УПЦ – переважно енергійних, активних і небайдужих. Також це камінець і в фанарський город, адже наявність великої групи людей, не задоволеної сучасними процесами в УПЦ, але і не бажаючими «долучитися до Томосу» (тобто, увійти до ПЦУ) – то свідчення недосконалості самого Томосу.
Тому буде досить дивним, якщо Екзархат з мрії певних романтиків перетвориться на реальність. Тим більше, що питання – а на який термін доцільно створювати таку інституцію – виникне обов’язково, і навіть об нього можна буде поламати немало списів. Але в Україні сьогодні все більше людей, хоч якимось чином дотичних до релігії, розуміють, що ситуація у вітчизняній православній царині – зовсім ненормальна, щось із цим потрібно робити. І дуже добре, якщо це зрозуміють за межами України ті, хто це Щось зможуть зробити.
***
“Ваше Всесвятійшество!
З синівською повагою та глибокою надією звертаємося до Вас із України — священнослужителі та миряни Української Православної Церкви під проводом митрополита Онуфрія, які прагнуть зберегти вірність Христу, Його Церкві та єдності Святого Православ’я.
Ми щиро вдячні Вам за рішення Вселенського Константинопольського Патріархату в жовтні 2018 року щодо відновлення канонічного порядку стосовно Київської Митрополії, а також за дарування Томосу про автокефалію Україні й українському православному народу. Ми визнаємо ці рішення та приймаємо їх як такі, що випливають із євангельської любові й відповідальності Матері-Церкви Константинопольської.
Ми також усвідомлюємо і сповідуємо, що Константинопольська Церква є нашою Матір’ю-Церквою, яка принесла світло Христової віри на нашу землю.
Водночас змушені смиренно засвідчити перед Вами, що значна частина духовенства і вірян, до яких належимо і ми, нині перебуває у складному пастирському становищі. Ми неодноразово протягом багатьох років зверталися до Митрополита Онуфрія з проханням вийти зі структури РПЦ і відновити євхаристійне спілкування з Вселенським Патріархатом. З одного боку, ми не можемо залишатися в структурній і адміністративній єдності з Московським Патріархатом – з тими, хто благословляє війну проти українського народу. З іншого боку, через історичні травми, багаторічне протистояння, взаємну недовіру та болісний досвід конфліктів, наші громади часто не готові до негайного переходу до Православної Церкви України, навіть розуміючи важливість цієї єдності.
Зі смиренням і глибоким почуттям відповідальності ми також хотіли б поділитися деякими пастирськими реаліями, які, з нашого досвіду, роблять негайне і повне об’єднання православних громад в Україні надзвичайно складним.
Понад тридцять років українське православ’я перебуває у стані розділення. Упродовж цього часу з обох сторін формувалися взаємні уявлення, позначені недовірою, а подекуди й ворожістю. Ці настрої, сформовані десятиліттями, досі живуть у свідомості та серцях духовенства і вірян, роблячи примирення не лише богословським, але й глибоко людським і пастирським викликом.
Окрім того, конфлікти навколо церковного майна — як у минулому, так і в останні роки — залишили болісні спогади і, в багатьох випадках, глибокі рани в місцевих громадах. Для значної частини вірян цей досвід залишається серйозною перешкодою для прийняття одне одного та входження в мирний діалог.
Ми також усвідомлюємо, що політичні чинники та зовнішні впливи, зокрема пов’язані з ідеологією так званого «русского міра», протягом тривалого часу ускладнювали церковну ситуацію в Україні та мали глибокий вплив на свідомість віруючих.
Водночас ми з покорою визнаємо, що для багатьох вірян Української Православної Церкви однією з головних перешкод у сприйнятті Православної Церкви України є болісний досвід конфліктів, пов’язаних із переходами парафій. У ряді випадків ці процеси сприймалися як конфронтаційні, що ще більше поглиблювало страх і недовіру на рівні місцевих громад.
З цієї причини навіть там, де існує щире прагнення до єдності, багато громад сьогодні ще не готові до негайного переходу, побоюючись внутрішнього розділення у власних парафіях, і навіть в родинах.
Водночас ми прагнемо не втратити єдності з Вселенським Православ’ям і вже сьогодні, у наших громадах, під час богослужінь поминаємо Ваше ім’я як нашого Патріарха і Духовного Отця, засвідчуючи цим наше бажання відновлення повного євхаристійного спілкування з Матір’ю-Церквою Константинополя – з Вселенським Патріархатом.
Зважаючи на це, після тривалих роздумів, молитви та пастирського досвіду, ми смиренно звертаємося до Вас із проханням розглянути можливість прийняття наших громад під Ваш безпосередній архіпастирський омофор як тимчасову, перехідну форму церковного устрою.
Ми з надією дивимося на усталену канонічну практику Вселенського Патріархату щодо ставропігій та інших форм безпосередньої юрисдикції, які в різні історичні періоди служили засобом збереження церковної єдності та миру.
Нас також надихає те, що у Томосі про автокефалію Православної Церкви України передбачено право Вселенського Патріарха на ставропігії в Україні, що свідчить про збереження живого пастирського зв’язку Матері-Церкви з українським православ’ям.
Ми не розглядаємо цей крок як альтернативу єдності Помісної Церкви, але як можливий шлях до неї — як духовний міст, який дозволить нашим вірянам без примусу, страху і внутрішнього розламу поступово увійти в повноту церковного спілкування.
Наше прагнення — не розділення, а збереження людей у Церкві, їх віри та довіри, щоб шлях до єдності був шляхом зцілення, а не нових ран. Це дозволить нашим громадам вже нині поєднатися в Євхаристійному сплікуванні з нашими православними братами і сестрами з Православної Церкви України.
Ваше Всесвятійшество, насправді велика кількість парафій, духовенства та вірян Української Православної Церкви з надією сподіваються і чекають рішення Вашого Всесвятійшества щодо можливості створення ставропігійних парафій в Україні.
Смиренно просимо Вас розглянути це наше прохання та, якщо буде на те Ваша архіпастирська воля, благословити можливість такого шляху для наших громад.
Запевняємо Вас у нашій любові до Святої Церкви, у вірності канонічному порядку та у щирому прагненні до єдності.
З глибокою повагою, синівською любов’ю та молитвою,
священнослужителі та миряни Української Православної Церкви”