Пастирський досвід у діаспорі – це зовсім інше служіння, ніж на Батьківщині. Адже тут набагато гостріше стоять питання відносин і з Богом, і з ближнім. За кордоном, вдалині від рідного дому, дещо по-іншому переживається Євангеліє, прочитуються Заповіді Господні.
Отець Володимир Мельничук уже більше десяти років опікується православними віруючими в італійському місті Удіне. Його паства це вихідці з різних країн – переважно з України. У кожного з них своя життєва історія, свої причини уїхати з дому. Вони приїхали до Італії у пошуках кращої долі, а в пошуках Бога зібралися в громаду Воздвиження Хреста Господнього, яку і очолює отець Володимир.
– Отче, розкажіть трохи про себе: де народилися, де навчалися і де прийняли священний сан?
– Народився я на Волині, але все своє життя прожив у м.Вараш (колись Кузнєцовськ), потім поступив у Московську духовну семінарію.
– В яких роках?
– Я навчався 1994-1998 роки в МДС. Потім я рік ще вчився в Мінській семінарії (с.Жировичі, Білорусь) щоб здобути ступінь бакалавра (Академії я не закінчував). Ще навчався в Острозькій академії, щоб здобути бакалаврську ступінь для викладання. 2000 року прийняв свячення від владики Ніфонта Волинського. Одружений, маю двоє дітей.
– І де пройшли перші роки Вашого служіння?
– Десять років я був на парафії у с. Цміни Волинської обл., а з 2011 р. і по цей час служу в італійському місті Удіни.
– Як так сталося, що Ви з Волині опинилися в Італії?
– Мені запропонували із українського ВЗЦЗ (Відділу зовнішніх церковних зв’язків – авт.) поїхати послужити за кордон для опікування української діаспори. Я порадився з дружиною і ми погодилися. Тоді Священний Синод РПЦ офіційно призначив мене в Італію для української діаспори.
– Раніше ваша нинішня парафія належала до РПЦ?
– Так. Так було до початку повномасштабної війни. Після того громада перейшла до Італійської митрополії Константинопольського патріархату, де перебуваємо і зараз.
– Як відбувався перехід парафії від РПЦ до Константинополя?
– З початку війни ми вже на першій службі не поминали патріарха Кирила. Пригадую, після цього дуже багато росіян пішло з храму. А потім, коли виявилось, що Кирил і далі продовжує підтримувати війну, то ми (тобто, наша громада) стали контактувати з Італійською Митрополією (Вселенського Патріархату) з приводу можливого переходу до них.
Це рішення було не моє особисто, ми проводили опитування серед членів парафії і з 1 квітня 2022 р. наша парафія увійшла до складу Вселенського патріархату.
– А наскільки мирно відбувся процес переходу Вашої парафії до Вселенського Патріархату?
– Я написав листа своєму митрополиту Антонію (Севрюку) (голові ВЗЦС РПЦ). Більша частина громади це рішення підтримала, але десь 40% відійшло від нас. Це були не лише росіяни, але й серби, македонці і навіть частина українців також нас не підтримала.
Але парафія після цього не стала меншою. Стали приїжджати біженці з України, сьогодні в нас у неділю в храмі 40-50 чоловік, на Пасху приходять десь чоловік 300.
Після того, як я відправив листа митрополиту Антонію, він до мене не дзвонив, нічого не передавав, про мене всі гарно забули. Лише подзвонила секретарка і попросила мене віддати антимінс священику, який за ним приїде – що я і зробив. Тобто, заборони в мене немає від Російської церкви, все закінчилося мирно.
– А все-таки, якісь зміни відбулися на парафії після зміни її юрисдикції?
– На перших порах було досить складно, тому що, зокрема, пішли люди з хору і через це було навіть складно іноді провести богослужіння. Але згодом до нас прийшли українські біженці і хор став навіть кращим ніж був. Раніше в нас було більше молоді – ця частина, на жаль, теж від нас відійшла. Але загалом парафіяльне життя в Європі за межами структур РПЦ набагато продуктивніше. Парафія стала набагато вільнішою, тому що з’явився інший контингент людей, зникли оці, вибачте, спідничники з хусточками.
Тепер ми можемо, не боячись, робити якісь літургічні експерименти, запроваджуємо нові чини – і це все нормально сприймається прихожанами.
– Літургічні експерименти – це як?
– Ми і раніше, будучи в склад РПЦ, читали священицькі молитви вголос, причащали людей без сповіді. Але зараз ми пішли ще далі – наприклад, за традицією храмів діаспори служимо Літургію увечері, поєднуючи її з Вечірнею. Тому що, на якесь велике свято людям буває легше прийти в храм увечері. Для того, щоб максимальна кількість змогла побути на свято на Літургії, можемо служити Літургію і зранку, і увечері. У богослужінні ми використовуємо і українську, і церковнослов’янську мову з київською вимовою. І це зараз нормально всіма сприймається, бо, будучи в РПЦ, навіть коли я старався щось прочитати російською мовою (замість слов’янської), то вже стояли баби і казали: «а ви тут не так оце прочитали».
У Богослужінні використовуємо реконструйовані, на основі здобутків сучасної літургіки, чини давньої Утрені та Вечірні. Ми це називаємо – Аквілейський обряд.
Особливий акцент ми робимо на читанні Слова Божого. У позабогослужбовий час ми читаємо онлайн Біблію і українською, і російською мовами – і люди доєднуються, їм це цікаво.
– Чи використовуються у вас на парафії, крім української та церковнослов’янської, інші мови?
– Ми використовуємо ще італійську мову, молдавську, грузинську, іноді навіть словенську та болгарську. На них, як правило, читають апостольське послання – залежно від того, хто прийшов на службу. Також кожен із присутніх своєю мовою читає молитву «Отче наш». Виходить так, що на кожній Літургії «Отче наш» у нас читають 5-6 разів. Але основною мовою за богослужінням відтепер є українська.
– Як би Ви могли порівняти православні традиції російського та грецького напрямку?
– Духовність Російської церкви фаталізує людську гріховність: ти весь час грішник і поганий. У земному житті тобі визволення немає. Постійно маєш плакати про свої недоліки, ти недостойний Його милості. Якісь особисті відносини з Богом, живе спілкування із Христом, бажання співпраці з Творцем тавруються «страшним» словом – прєлєсть (диявольський обман). Віряни роками залишаються у стані «покаянної» депресії, яку можна охарактеризувати такими словами: «Я поганий-препоганий. Дякую Тобі, Господи, що ще терпиш мене, гівнюка».
У грецькій духовності, духовності Афона інший підхід: людина не має безкінечно благати в Бога пробачення, а, примирившись із Богом, жити у присутності Божій і за все дякувати своїм побожним життям.
Грецьке «Кіріє елейсон» (Господи, помилуй), розуміється як «змасти маслом» – зціли, а не просто прости. Це не вимолювання у Бога пробачення, а прохання у Небесного Батька про допомогу, щоб перемогти свої недоліки і жити наповненим побожним життям згідно Його волі. І вся аскетика: піст, молитви, бдіння, поклони спрямовані для збереження вірними того радісного дару благодаті всиновлення, можливості з чистим сумлінням перебувати у присутності Божій.
– Скільки священників служать у вашому храмі?
– Священник я один, рік тому був висвячений ще диякон. Це наш паламар, він сам з України, проживає в Італії уже близько двадцяти років.
– Чи маєте ви з дияконом, крім служіння в храмі, якусь ще роботу?
– Отець диякон працював на кондитерській фабриці, так і продовжує працювати, а я займаюсь лише священницькими обов’язками. У мене працює дружина Тетяна службовцем на фірмі – вона в мене взагалі, можна сказати, головний спонсор нашої парафії.
– Чи залишилося за громадою церковне приміщення після того, як вона перейшла зі складу РПЦ до Вселенського патріархату?
– Так, приміщення лишилося за нами. Ми користуємося католицьким храмом колишньої міської психлікарні, з якою у нас був підписаний договір оренди і ми сплачували завжди невеличку орендну плату. Це окреме приміщення, свого часу ми його добре облаштували, зробили іконостас.
– Розкажіть, будь ласка, коротко про юрисдикцію, до якої ви тепер належите.
– В Італії парафії Вселенського патріархату об’єднані в Італійську митрополію, яку очолює митрополит Полікарп Ставропулос (грек за національністю). Крім того, є ще три вікарних єпископи, які виконують функції благочинних. Наш єпископ – владика Афінагор Фазіоло, який, до речі, за походженням італієць.
Всіх парафій у єпархії близько шістдесяти, єпархія багатонаціональна, більшість складають румунські та українські (умовно) парафії. Хоча є й такі приклади, коли парафія вважається українською, але повністю італомовна і українського в ній майже нічого не залишилося. Також є одна грузинська парафія і італійські парафії – ті конвертити, які прийняли Православ’я. Там зазвичай богослужіння звершується італійською. Грецьких парафій порівняно небагато, усього десь три-чотири.
Італійська митрополія має державне визнання, тобто підписаний Конкордат між Італійською митрополією Вселенського патріархату і державою. В Італії люди платять т.зв. церковний податок. І держава розподіляє ці кошти між тими організаціями, які зареєстровані, у т.ч. і нашій Митрополії. Завдяки цьому вона виплачує своїм клірикам зарплату 1000 євро.
– Для Італії це багато?
– Це як раз десь приблизно на рівні мінімальної зарплати. Але, крім цього, Митрополія допомагає нам фінансами на різні проекти. Тобто, в цьому плані проблем немає, що дуже сильно відрізняє нас тут від українських чи російських реалій. Бо тут навпаки архієрей нам дає гроші, фінансує діяльність, а не ми йому маємо щось давати.
Хоча з іншого боку вони, звісно, зацікавлені нам давати кошти, бо держава, даючи гроші, контролює куди вони пішли і чи взагалі вони пішли кудись, чи просто лежать. Тому єпархія зацікавлена допомагати парафіям, щоб був якийсь обіг фінансів.
– Хто допомагає Вам при богослужінні: у вівтарі, на хорі?
– Кістяк парафії складається з тих, хто був і раніше. Хоча з’явилося і багато нових. На криласі десь половина співаків – це вже біженці. Тому зараз хор став набагато кращим ніж раніше. З’явилися з біженців і нові помічники у вівтарі. Але з біженців лише частина планує лишитися в Італії, інші або хочуть їхати десь далі, або вертатися в Україну.
– Деякі побутові моменти. Де можна в Італії взяти необхідні для богослужіння речі: свічки, просфори, ладан, облачення?
– Це все привозиться з України (в першу чергу з Буковини). Майже щотижня мені дзвонять і пропонують різне церковне начиння. Просфори нам зараз регулярно доставляють із Луцька. Загалом зв’язок з Україною дуже налагоджений. Але вино, звичайно, ми використовуємо місцеве.
– Як сьогодні виглядає православна палітра Італії?
– Найбільше в Італії серед православних є румунські парафії – понад триста. Тут у них аж два єпископи. Крім румун діють парафії Вселенського Патріархату, РПЦ, сербські, грузинські, болгарські громади. Тепер уже з’явилося і кілька парафій УПЦ.
– З ким у вас тут серед православних найкращі стосунки, а з ким, можливо, не дуже?
– Коли ми були в складі РПЦ, нашими найбільшими друзями були серби – вони любили нас, можна сказати, просто боготворили. Взагалі серби дуже великі русофіли. Вони більші русофіли, ніж, власне, росіяни – і до нас відносилися відповідно. Зараз, коли ми перейшли до Вселенського Патріархату, то такої особливої дружби з кимось немає.
На жаль, на Заході між православними стосунки дуже слабкі. Наприклад, можна умовно сказати, що православні румуни не вважають себе однієї релігії з нами. Для румун українці – то інша релігія. У цьому плані Російська церква, завдяки своїй багатонаціональності, дещо від них відрізняється. Але там зацикленість на власній юрисдикції: ми найканонічніші, найблагодатніші. Бо греки, мовляв, сидять у церкві і жінки без хусток.
Фактично ми зустрічаємося з нашими православними сусідами лише завдяки місцевій католицькій єпархії, яка регулярно організовує разом із некатолицькими священниками різні спільні заходи. Крім нашої парафії в нашому місті є ще сербська парафія, дві румунські і раз на місяць приїздить грузинський та македонський священники.
– А як складаються стосунки з місцевими католиками?
– З ними стосунки дуже хороші, вони допомагають як можуть. Практично всі православні громади (до 90%) служать у католицьких храмах. Католики дають приміщення всім канонічним Церквам. Чув, що були певні проблеми у УПЦ, бо місцевим не було зрозуміло хто це такі. Але священики УПЦ зуміли пояснити своє становище і їм теж стали давати храми.
– Чи є у вашій парафії люди, які недавно прийняли Православ’я?
– Таких у нас є десь 1-2 чоловіки. Якщо чесно, то історії про якісь навернення людей до Православ’я в Європі – це скоріше міф. Справа в тім, що нам, православним, немає чого дати людям із католицької спільноти.
Скажімо у Католицькій церкві є і харизмати, які практикують оновлення Святим Духом і молитву глосолалією, і традиціоналісти, які служать по 5-6 годин. Є громади, які співають під гітару, а є громади, які григоріанський хорал виконують. Є монастирі, які займаються активною соціальною діяльністю, володіють великими коштами, а є чернечі громади, які живуть як нестяжателі у повному затворі – клавзурі, і чернечий устав там набагато суворіший ніж у наших обителях. У них є купа мирянських рухів, які займаються одним, другим, третім – наприклад ходять у притулки, школи. І це все уживається в межах однієї Церкви.
Тобто, якщо говорити про Італію, то тут Католицька церква має всі засоби (притому, полярно різноманітні) для того, щоб людина могла задовольнити свої духовні пошуки.
– То виходить, що серед італійців немає православних?
– Є, але з яких причин вони обирають Православ’я? У першу чергу це чоловіки наших прихожанок. Але для них цей крок не є чимось серйозним у житті. Нерідко вони навіть самі не пам’ятають, з яким іменем охрещені.
Другий контингент – це, умовно кажучи, філоруси, путіністи (що часто буває в російських парафіях) або навпаки грекофіли. Є такі, що проти глобалізму, люблять поговорити про теорію змови. Але вони в православному середовищі довго не затримуються, бо для них Православ’я – всього лиш своєрідне знамено боротьби з масонами або ще з кимось. А коли доходить до реального православного життя: до постів, до регулярного відвідування служб, скажімо, то вони не розуміють для чого це потрібно взагалі. Це для них дико.
А є ще такі, кому подобається православний церковний спів. Але ж це не духовний пошук – це пошук якоїсь цікавої естетики.
Хоча, звичайно, є різні випадки.
– Ви певний час послужили в Україні, зараз в Італії. В чому, на Вашу думку, головна відмінність сучасного священницького служіння там і тут?
– Це різні люди. У волинських селах (де я служив) уже існує певна богослужбова традиція і люди вважають, що все має бути лише так, як у нашому селі, і лише так є правильно.
А коли ти потрапляєш на Захід, то, по – перше, члени однієї парафії – це люди різних національностей, і у кожного свої особливості у духовному житті. Тому є можливість познайомитися з традиціями різних помісних Церков.
Наприклад, у нас є віряни, які не вважають за щось страшне, коли жінка зайде у вівтар, або, щоб паламарі прибирали на престолі.
Тобто, головна якість, яка необхідна для православного священника в Європі – бути відкритим для інших традицій. І вже, як результат, пропонувати щось своє, певний синтез, який би задовольняв усіх.
По-друге, священник за кордоном – це емігрант. Тобто, на відміну від духовенства, яке служить на Батьківщині, він не має того статусу або пошани, як в Україні і має вирішувати свої проблеми на рівні із усіма. Тому, щоб прогодувати себе та родину, наші священники в Європі багато працюють.
Уже після початку повномасштабної війни я допоміг трьом священникам з України відкрити три парафії в навколишніх містах. І вони, звичайно, зразу пішли працювати хто де, щоб прогодувати сім’ю. А коли священник працює по 8-9 годин на добу, то в нього вже не вистачає сил на якусь традиційну парафіяльну діяльність, типу Недільної школи чи організацію якихось святкових заходів.
Хоча, священники, які працюють разом із своїм парафіянами, краще розуміють їх проблеми, що допомагає їм, зокрема, адекватно відноситися до часу звершення Богослужінь.
Тому, життя священника у діаспорі набагато складніше, ніж в Україні.
– Що є найскладнішим для православного священника в Італії в його служінні?
– Найважче те, що людям зараз релігія просто не цікава – це біда всіх конфесій і юрисдикцій. І коли приходять молоді люди похрестити дитину, то їм взагалі нецікава будь-яка катехизація. Вони прийшли до храму, тому що їх примусили прийти туди їхні батьки або бабусі та дідусі.
Для людини, яка прийшла з вулиці, наша служба зовсім незрозуміла. Навіть ті, реконструйовані варіанти богослужіння, які ми правимо на нашій парафії, все рівно для сучасного покоління – незвідана вселенна.
На мою думку, потрібні нові чини служб, щоб люди, які ніколи не були в храмі, зайшовши до нього, могли щось зрозуміти, щось сприйняти.
– Сучасну Італію можна назвати релігійною країною?
– Так, однозначно. Сьогодні серед італійців щонеділі відвідують храми десь приблизно 20%, інші теж ходять, але лише на свята. Ми ж розуміємо, що в Україні ці показники є набагато меншими. В Італії така ситуація через те, що сучасна Католицька церква сильно оновлена. І сьогодні в Церкві ті, хто свідомо сюди прийшли, а не лише в силу традиції. А був період, коли людей у храмах було зовсім мало.
Італія, як і вся Європа, пройшла період секуляризації, але зараз люди потроху повернуться до Церкви. А в нас, українців (навіть у діаспорі), цей період ще попереду. Ми лиш починаємо долучатися до тих процесів секуляризації, які християнська Європа пройшла 30-40 років тому і які навчилася долати.
– Яка участь священноначалія у парафіяльному житті вашої єпархії?
– Позиція нашого архієрея така: робіть що хочете, потрібні гроші – беріть, тільки мене не чіпайте. Взагалі, проблема українських громад Вселенського Патріархату на Заході в тому, що в нас немає свого окремого (українського) центру, з якого би здійснювалося керівництво. І архієрей грек ніколи не буде зацікавлений у розвитку українських парафій. Він може цього не забороняти – будь ласка, якщо в тебе є бажання, роби щось. Але зацікавленим він не буде.
Тому склалася така ситуація, що українці в Європі залишилися напризволяще. Добре, якщо є такий архієрей як у нас, який в принципі до українців лояльний. А якщо митрополит не лояльний, то через це виникає дуже багато проблем.
Єдина Церква, яка має якусь структуру в Європі – це УПЦ. Тут присутній єпископ із своєю єпархію. І хоча УПЦ і в Європі несе всі свої хвороби, які є у неї і в Україні (такий певний пієтет перед російськими церковними традиціями, бачення, що тільки ми є правильними та канонічними), але з іншого боку є власний єпископ українець, який відвідує парафії, щось дивиться, щось розвиває.
У Вселенському Патріархаті такого, звичайно, немає. Наприклад, найпотужніша українська православна громада існує у Німеччині, але там немає свого єпископа, хоча існує власна єпархія від Вселенського Патріархату для українців у Західній Європі. Ця тема піднімалася навіть перед Патріархом Варфоломієм і Патріарх сказав, що не проти цього, але, каже, хай би таке прохання вийшло б від керівництва ПЦУ. Тоді ми би благословили єпископа, який хоча б відвідував українські парафії в Європі.
Бо, наприклад, коли мій єпископ приїжджає до мене, він питає на службі: зараз що мені робити, куди йти, коли благословляти – він розуміє, що він зараз в українській парафії, де богослужбовий обряд дещо відрізняється від грецького і старається служити за нашим обрядом.
Тому було б дуже непогано, щоб у юрисдикції Вселенського Патріархату був би український єпископ, який, можливо, не мав би адміністративної влади, але хоча би приїжджав на свята в українські парафії і служив би за нашим українським обрядом. Але тут немає кому цим зайнятися.
– А як з’являються у вашій єпархії нові українські громади?
– Самого священника (без парафії) в нашу єпархію не приймуть. Потрібно самому створити парафію з 30-40 чоловік (на це дадуть благословіння та антимінс), знайти місце для служіння, послужити півроку в статусі позаштатного священника – і тоді тебе приймуть у клір єпархії.
Але все це зробити дуже непросто. Скільки ми пробували відкрити парафію в Римі – і не вийшло. Адже в Рим потрібно ж послати священника толкового, розумного, забезпечити його житлом. Ми говорили про це з представниками влади, і вони готові навіть якось фінансувати цю справу. Але це могло би зрушити з місця, якби від ПЦУ було б якесь прохання і до місцевої влади, і до Вселенського Патріархату. Але якось так виходить, що ПЦУ зовсім не старається це робити.
Звичайно, вона не може відкривати свої парафії за кордоном, але вона може делегувати своїх священників у грецькі митрополії для того, щоб вони там служили.
– А ваше особисте житлове питання як ви вирішили?
– Я в Італії з родиною живу вже 13 років, у нас тут свій власний будинок, за який виплачуємо іпотеку.
– Я так розумію, ваша парафія складається переважно з українців. А хто ще ходить до вашого храму?
– Крім українців до нас приходять також грузини та молдавани. Інколи приходять болгари і навіть російські та білоруські сім’ї, але кістяк зараз – це українці. Вони складали більшість і під час перебування парафії у складі РПЦ (їх було десь 60%). До речі, українці тут складають більшість майже у всіх парафіях.
– Чи не виникають у вас на парафії якісь міжнаціональні сутички?
– Я завжди наголошую на тому, що ми в першу чергу Православна церква, яка об’єднує людей різних національностей. Тому все в нас відбувається мирно. Навпаки, усі стараються якось проявити свої національні якості. Наприклад, на трапезі, які в нас організовуються після служби, грузини пригощають своїми хачапурі, українці – нашими національними стравами.
До речі, до переходу у Вселенський Патріархат, певні тертя виникали між українцями та росіянами, бо росіяни завжди агресивно сприймали будь-який прояв українства. Наприклад, одного разу українці на парафії вирішили відзначити наш День незалежності і ніхто з прихожан-росіян не прийшов на свято. Їхня аргументація була така: а чому ви тут радієте – тому, що відділилися від нас?
Хоча і в т.зв. «російський» період ми за богослужінням і Апостол читали українською мовою, і деякі єктенії, і Отче наш.
– Одна з головних відмінностей між РПЦ та Вселенським Патріархатом – це стиль богослужбового календаря. Змінивши юрисдикцію, ви перейшли на новий стиль чи залишилися на старому?
– Після переходу до Вселенського Патріархату минулого року ми спеціально провели збори з цього питання. Більшість висловилася за експеримент: послужити двічі на Різдво (25 грудня і 7 січня). 25-го було на Літургії тридцять чоловік, 7-го – сто. І тоді ми вирішили залишитися на старому стилі, але зимові свята (Різдво, Обрізання та Богоявлення) святкувати всією громадою двічі.
– Якими, на вашу думку, можуть бути перспективи розвитку православної місії і в Італії, і в Європі загалом?
– Для того, щоб перспективи були максимально успішними, потрібно усвідомити, що місія має стосуватися лише наших людей. Бо нерідко чути міфи про духовний занепад західного християнства, і натовпи людей, які прагнуть напитися із незасміченого єресями православного джерела. Насправді, як я вже говорив, мотивація у більшості конвертитів далеко не християнська.
А українцям, які тут опинилися, потрібен Бог, бо вони тут залишені, можна сказати, напризволяще, вони всі тут у стресі. І парафія – це, зазвичай, єдине місце, де вони можуть якось організуватися.
До речі, цього року ми знову відкриваємо при парафії Українську школу, де діти вивчатимуть українську мову, літературу, історію. У нас довгий час була проблема з приміщенням, зараз воно в нас вже є, тільки потрібно зробити ремонт.
На жаль, проблема українців Європи ще й у тому, що вони дуже роз’єднані. Багато православних українців не моляться разом із нами, вважаючи нас розкольниками, не зовсім правильними тощо… Проте відсутність консерваторів дає можливість шукати те, що потрібно сучасним людям, по євангельському оцінювати всі речі, а не просто виконувати той обряд, який виконували наші предки.
Мені як священнику це приємно, я не маю розпилятися, доказувати комусь, що два плюс два це чотири. А коли ми були в складі Російської церкви часто доводилося це робити.
– Сьогодні в Україні між православними ситуація дуже неспокійна. На Вашу думку, яким би чином можна було би вирішити нинішню проблему?
– Звичайно, ті процеси, які відбуваються в Україні, дуже негативно сприймаються ззовні. Я думаю, що для православної України сьогодні оптимальним мав би бути третій шлях – на певний час створення юрисдикції під омофором Константинопольського Патріарха, куди могли би долучитися віряни, які з певних причин не можуть бути ані в УПЦ, ані в ПЦУ. Хай би це було, скажімо, на 50 років, щоб люди навчились жити без конфліктів. Адже сьогодні православні люди бачать один в одному ворога і ті бійки за храми, що сьогодні відбуваються – вони тільки віддаляють людей один від одного. Тому, тимчасове з’єднання всіх під Вселенським омофором було б оптимальним на сьогодні варіантом. А через 50 років наступне покоління вирішувало б, як бути далі. Наявність декількох юрисдикцій на одній канонічній території сприятиме побудові церковного життя не на міфічно- канонічних засадах, а на євангельських.
Зрештою, здорова конкуренція породжує якість!
Бесіду вів ієрей Сергій Баршай
