Софійське Братство – громадська організація

Підтримати

Аналіз публічних медіа-дискурсів основних учасників православної церковної кризи в Україні

Професор Геннадій Христокін, доцент Василь Лозовицький

Аналіз конфліктного потенціалу релігійних, політичних та громадянських дискурсів є актуальним завданням науки. Саме ці дискурси з одного боку, обумовлюють можливість для висловлювань учасників конфлікту, з іншого боку, конструюють суспільну та медіа реальність. Особливої ваги аналіз суспільних та релігійних дискурсів набуває в період війни, коли кожна заява стає фактором, що впливає на перебіг конфлікту і визначає поведінку іншої сторони. Саме така ситуація склалася в Україні, де існуючий перманентний конфлікт між православними московського та київського патріархатів загострився після отримання в 2019 році Томосу від Вселенського патріархату та розгорівся з новою силою в умовах російської агресії проти України з лютого 2022 року.

Нам важливо дослідити дискурси основних акторів цієї церковно-політичної кризи, проаналізувати їхні висловлення, виявити владні претензії, приховані мотиви й прагнення, що формують суспільні процеси. Основними учасниками церковно-політичної кризи, які мають вплив на перебіг подій є Українська Православна Церква (УПЦ) та Православна Церква України (ПЦУ), Вселенський патріархат (ВП) та Російська Православна Церква (РПЦ), внутрішні альтернативні богословські групи в кожній Церкві, міжнародні та українські експерти, державні/правоохоронні органи та політичні партії та громадянське суспільство. Ми обмежуємо поле аналізу публічними висловленнями основних акторів і не аналізуємо неофіційні джерела, дописи в соц. мережах або приватні дискурси, які потребують спеціального дослідження.

Дискурс патріарха Московського Кирила

Варто розпочати з аналізу публічного дискурсу патр. Московського Кирила (Гундяєва). У своїй проповіді 3 березня 2022 року, він говорив про необхідність прощення гріхів і образ, і зокрема сказав: «Але прощення без справедливості є капітуляцією та слабкістю. Тому прощення має супроводжуватися неодмінним збереженням за собою права стояти на боці світла, на боці Божої правди, на боці того, що відкриває нам світло Христове» [16]. Московський патріарх коментує події війни як боротьбу між «світлом і темрявою», де віруючі мають стояти на «боці світла», що означає у даному контексті – на боці РФ. Інша проповідь патр. Кирила в січні 2023 р. містить геополітичні міркування, в яких він повчає засуджувати «божевільних людей», які допускають, що «велика російська держава, яка має потужну зброю» може програти. «Будь-яке бажання знищити Росію буде означати кінець світу» [14]. Тобто, для патр. Кирила Росія є «весь світ», і тому відстоювати інтереси РФ — це місія усіх християн, для чого потрібна «духовна мобілізація», вона «допоможе безсумнівно, врешті-решт, повному примиренню Росії та України, які є єдиним простором РПЦ» [17]. Очевидно, що таке «примирення» означає повну ліквідацію незалежної України, бо для патр. Кирила українці та росіяни «один великий народ від Білого до Чорного моря, який вийшов із Київської купелі Хрещення», а Православна Церква «була і є силою, яка скріплює цей народ» [14]. Тобто, місію РФ Кирил бачить у поверненні України в свій життєвий простір, де замість українського народу буде «єдиний русскій народ». Україну патріарх звинуватив в тому, що вона «радикально змінює вектор свого політичного та історичного розвитку, що суперечить російським інтересам». Виявляється, що це не РФ напала на Україну, а демократичний вибір України в очах Кирила «робить все, щоби в очах українців Росія стала ворогом». І тому війна є виправданою і священною, а її учасник, якщо він «гине під час виконання військового обов’язку, то він приносить себе в жертву за інших. І тому віримо, що ця жертва змиває всі гріхи, які людина здійснила» [18].

Ставлення РПЦ до УПЦ вже після Собору 2022 р., ми бачимо в листі до патр. Єрусалимського Феофіла ІІІ від 23.03.2023 року, де патр. Кирил називає УПЦ належною до «Московського Патріархату» і зазначає, що вона перебуває у «гоніннях з боку влади, які спрямовані на руйнування канонічного православ’я в Україні» [15]. Важливо, що на всі ці проповіді і звинувачення УПЦ ніяк не відреагувало, і навпаки її прихильники використовують наративи РПЦ в риториці захисту УПЦ.

Загалом, ми бачимо, що дискурс патр. Кирила (та РПЦ загалом) є ангажованим, політизованим, агресивним, авторитарним. Він перетворює дискурс церкви на ідеологічну пропаганду ідей «русского міра». У наративах Кирила об’єднуються сакральні та державні цілі, він виправдовує агресію політичними інтересами РФ та релігійними ідеалами «Св. Русі», які і складають «бік світла». Наратив патр. Кирила будується на принципі бінарної опозиції того, що можна віднести до «руського/справедливого/спасенного» на противагу «не руському/хибному/гріховному». Тим самим, він сакралізує усю російську культуру, державність, владу як такі, що ніби отримали особливу місію від Бога. Насправді наративи Кирила приховують прагнення до сакральної влади і розширення структур РПЦ за межами території РФ. В цьому сенсі, РПЦ є духовним провідником російської імперської агресії. 

Дискурс Вселенського патріарха Варфоломія

Патріарх Константинопольський Варфоломій під час свого виступу у Вільнюсі в березні 2023 року здійснив оцінку діям керівництва РФ та РПЦ. Він сказав, що російська влада використовує церкву як «інструмент для досягнення своїх стратегічних цілей». РПЦ і державне керівництво Росії «співпрацювали у злочині агресії та розділяють відповідальність за подальші злочини, такі як шокуюче викрадення українських дітей». Він також акцентував на важливості розвивати міжрелігійний діалог, який «має бути зосереджений на способах спротиву і нейтралізації здатності керівництва Московського патріархату підривати єдність і теологічно узаконювати злочинну поведінку» [44]. 

Церкву патріарх розглядає не лише як церковну установу, але й як простір спільних демократичних цінностей. Тому, «нашим спільним християнським обов’язком є використання сил діалогу, щоб повернути наших російських братів і сестер до нашої спільноти цінностей» [44].

Для презентації позиції Вселенського Патріархату в Україні варто звернутися до статті Михайла (Команського), єпископа ВП в Україні. Він коментує статус УПЦ після Собору 2022 року, і зазначає, що «з погляду канонічного права вони залишаються невіддільною частиною РПЦ» [9]. Крім цього єпископ  закликає не ототожнювати «предстоятеля Московського патріархату із Церквою. Ми відділяємо Церкву як тіло Христа від певних функціонерів, які очолюють певні структури управління в певний історичний період часу». Тут він озвучує властиву Вселенському патріархатові позицію: «Церква – це не тільки ієрархи, але й миряни. І голос мирян має бути чутний все сильніше і сильніше», але вони мовчать[9].

Загалом, дискурс патріарха Варфоломія (та загалом ВП) є ціннісно вмотивованим, соборним, заснованим на дискурсі демократичних цінностей, на засадах діалогу, співпраці, єдності та миру. Він засуджує прояви насилля, агресії та інструменталізації церкви. ВП мислить у вселенських масштабах, для нього Церква – це не лише ієрархи, але й миряни.

Дискурс митрополита Київського Онуфрія 

У публічному дискурсі митр. Київського Онуфрія, очільника УПЦ, не багато офіційних заяв. Ще до початку повномасштабної агресії він завжди займав дуже стриману позицію. У 2020 році митр. Онуфрій сказав, що «УПЦ завжди закликала і дієво сприяла справі миру та примиренню» [29]. Він ніколи прямо не сказав ні про анексію Криму Росією, ні про російські війська на Сході України, ні про російсько-українську війну як таку. Його заяви сповнені нейтральними визначеннями: «збройний конфлікт», «бойові дії на сході України», «кровопролиття на Українській землі», «люди, які стоять по обидві сторони воєнного конфлікту», «збройне протистояння», «конфлікти земного життя» [29].

Одразу після початку вторгнення митр. Онуфрій відсторонено заявив: «Сталася біда. На превеликий жаль, Росія розпочала військові дії проти України. Ми звертаємось до президента Росії та просимо негайно припинити братовбивчу війну». Далі повторив наратив РПЦ: «Український і російський народи вийшли із Дніпровської купелі хрещення і війна між цими народами це повторення Каїнового гріха» [32]. Митрополит закликав «насамперед до посиленої покаянної молитви за Україну, за нашу армію та наш народ, прошу забути взаємні чвари та розбіжності та об’єднатися любов’ю до Бога та до нашої Батьківщини» [32]. Інша заява вийшла 10 березня 2022 р., в якій Онуфрій в характерній для нього аполітичній манері писав: «Сьогодні наша країна переживає час складних випробувань, пов’язаних з нападом на нашу країну військ Російської Федерації», «на превеликий жаль, останнім часом загинула велика кількість мирних жителів» [33]. Крім того, «для запобігання ще більшим жертвам та стражданням» він просить «всіх, від кого це залежить, створити гуманітарні коридори для якнайшвидшої евакуації мирних жителі» та закликає до «співчуття та християнського милосердя» і просить «провести якнайшвидший обмін полоненими» [33]. Як бачимо ніяких офіційних заяв в яких митр. Онуфрій засуджує війну, жорстокість окупантів, він не озвучував. Нарешті, третя публічна присутність митр. Онуфрій в медіа просторі була пов’язана із зустріччю Онуфрія з полоненими російськими солдатами. Він знову позиціонує себе як миротворця, що молиться за воїнів з обох боків, «щоб Бог зберігав вас, всіх людей, хто перебуває на полі бою» [27; 28].

Позиція митр. Онуфрія щодо ПЦУ зберігається незмінною, він дотримується думки, озвученої в 2019 році, що «ПЦУ не є Церквою». Він каже: «зараз бажають зробити свої керовані церкви, які б керувалися людьми, а не Богом. Але церква є і буде» [26]. Тобто, для митр. Онуфрія єдиною Церквою в Україні є УПЦ, тоді як ПЦУ є лише «політичним проєктом». 

Як бачимо, дискурс митр. Онуфрія позірно аполітичний, вдавано нейтральний, достатньо обережний. Він вважає ПЦУ політичною організацією лише тому, що наданню їй Томосу сприяв П. Порошенко. Митрополит розвиває наратив про УПЦ як єдину канонічну церкву всієї України. 

Дискурс митрополита Київського і всієї України Епіфанія

Офіційна заява митр. Київського Епіфанія з приводу початку повномасштабної війни одразу засудила військову агресію та закликала до справедливості: «Звертаюся до міжнародної спільноти, усіх релігійних лідерів світу із закликом підтримати Україну, змусити Росію та Білорусь негайно припинити агресію. Ті, хто розпочав і веде агресивну війну проти України, повинні знати, що за законом Божим і за законами людськими вони – вбивці та злочинці і їм не уникнувши засудження і покарання» [12].

Проповідь митр. Епіфанія під час молебню у Софії в листопаді 2023 року містила чимало політичних, історичних та моральних повідомлень: «Ми відстоюємо незалежну українську державу. Ми боремося за те, щоб жити у волі. За це платимо дуже високу ціну. Але свобода безцінна»[22]. Результатом боротьби неодмінно буде «Перемога, бо на нашому боці правда. Ми не прагнемо чужого, але до кінця боротимемося за свою Богом дану українську землю. Тому морально ми вже перемогли». Далі митр. Епіфаній робить історичний відступ і заявляє, що ця боротьба триває «більш як 500 днів… ця війна триває не півтора року, не 10-й рік, а триває вже декілька століть» [22]. Митрополит говорить про важливість національної ідентичності для християнина: справжня мета ворога в тому, щоб «знищити Україну, розчинити, знищити нашу українську ідентичність, але ми зуміли зберегти нашу українську ідентичність, нашу мову, нашу культуру, відродити нашу помісну православну церкву» [22]. Митр. Епіфаній каже про справедливий мир: «Без Перемоги ніколи в Україні не запанує справедливий мир. Він буде тільки тоді, коли ми остаточно виженемо з нашої української землі окупанта, агресора, який прийшов, щоб нас поневолити і знищити» [22].

Відповідаючи на закиди критиків у політичному впливі, митр. Епіфаній подякував окремим політичним силам і зазначив, що «жодна політична сила, партія чи окремий лідер не можуть і не будуть мати у Православній Церкві України якоїсь виняткової, чи тим більше контролюючої ролі». В політичній ангажованості він звинуватив УПЦ, яка «роками розбудовувалася саме за такою хибною моделлю тіньового контролю. Деркач, Новінський, Медведчук та інші подібні діячі вважали себе ніби учасниками «акціонерного товариства», що вирішують за спиною «найнятих менеджерів» у рясах всі ключові питання» [24].

Ми бачимо, що дискурс митр. Епіфанія є емоційним, патріотично вмотивованим, ціннісно визначеним, поляризованим. Він торкається політичної та національної проблематики, теми історичної правди та справедливості у своїх проповідях. Місію християнина він бачить у боротьбі за свободу України і перемогу над злом. Це наратив християнського патріотизму та військового опору внутрішнім та зовнішнім ворогам. За своєю стилістикою і змістом його дискурс є антиподом дискурсу патр. Кирила.  

Апологетичний дискурс в середині УПЦ

Зовсім інший характер має апологетичний дискурс УПЦ, протилежний риториці митр. Онуфрія, який представлено у «Відкритому листі до лідерів міжнародних структур» ігумені Серафими (Шевчик). Авторка звинувачує владу в «порушеннях прав на свободу совісті та віросповідання» [13]. Ігум. Серафима також заявляє, що влада, суспільство і експерти несправедливо «доводять, що УПЦ має адміністративний зв’язок з Московською патріархією» [13]. Авторка декларативно заявляє: «ми категорично відкидаємо всі звинувачення нашої Церкви у проросійських настроях та діях», «УПЦ ніколи не підтримувала антихристиянську доктрину «русского міра»» [13], хоча ця доктрина сповідується багатьма ієрархами та вірними УПЦ. Згодом з’ясовується, що головною претензією є захист владою інтересів ПЦУ, з якою УПЦ не хоче вести діалог і яку сприймає як «розкольницьку організацію, а не церкву» [13]. Досить упередженим виглядає твердження, що «ухваленням законопроекту № 8371 створюються умови для знищення в державі цілої конфесії». І вже у повній відповідності з наративами РПЦ, Серафима лякає, що після прийняття закону «світ постане перед фактом репресій проти Церкви таких масштабів, яких людство не бачило майже століття» [13].

Загалом, дискурс листа ігум. Серафими, є вкрай емоційним, вмотивованим, тенденційним, поляризованим, що все подає у чорно-білих тонах. В ньому не присутня конструктивна позиція, немає ніяких пропозицій, немає ініціатив про діалог з владою та ПЦУ, немає розуміння і пояснення причин, за якими УПЦ потрапила в подібну ситуацію, немає спроб налаштувати діалог з громадянським суспільством. 

Апологетичний дискурс в середині ПЦУ

У ПЦУ ми теж знаходимо апологетичну риторику. Представник ПЦУ, митр. Олександр (Драбинко) так коментує конфлікт навколо Києво-Печерської Лаври: там «немає гонінь. Є виконання державою своїх функцій, які необхідно їй виконувати». Лавра не належить лише УПЦ, «вона належить всьому українському народу, а не окремій юридичній особі, а ми всі є рівними і перед державним законом, і перед духовним» [23]. Перехід КПЛ в управління державою митр. Олександр пояснює тим, що там «православним віруючим доносилося про те, що ми – «триєдина Русь»» [23]. Владика оцінює як політичну позицію те, що багато приходів УПЦ не перейшли у ПЦУ: «це політично-релігійне рішення. І відповідальність за це лежить на священноначаллі УПЦ (МП), яке 30 років розповідало, що решта релігійних організацій на території України є неканонічними, безблагодатними» [23]. Митр. Олександр вважає, що за діями УПЦ продовжує стояти патр. Московський, який є «основним захисником УПЦ», бо він «на всіх рівнях включно Радбезу ООН заявляє про те, що у нас «гоніння»» [23].

Інший речник ПЦУ митр. Євстратій (Зоря) займає більш категоричну позицію. На факт миротворчих зустрічей митр. Онуфрія з полоненими росіянами він зауважив: «Онуфрій не засудив зло, яке принесли росіяни на українську землю, не закликав їх покаятися за убивства і руйнування, а навпаки, – побажав їм Божої охорони» [28]. Навпаки, митр. Митр. Євстратій прямо звинувачує УПЦ в наближенні війни, служінні РПЦ та сповідування ідеології «русского міра»: «зверхники МПвУ три десятки років робили все, щоби Україна скорилася «русскому міру», щоби тут любили Москву як «Третій Рим», щоби вірили у вигадки про «неподільну Святу Русь», щоби не опиралися окупантам. Але опираються. Воюють. Гармати не мовчать» [28]. Митр. Євстратій не бачить ніяких ознак громадянського конфлікту, «насправді Росія воює ПРОТИ України. Росія НАПАЛА на Україну. Росія окупувала частину її території та хоче окупувати ще більше» [28]. 

Як бачимо в цілому апологетичний дискурс ПЦУ виходить з констатації внутрішнього і зовнішнього ворога. Причину агресії він бачить в непатріотичній позиції УПЦ, яка скорилася «русскому міру» і не виконала свою місію для України. Типологічно цей дискурс аналогічний до апологетичного дискурсу УПЦ та є дзеркальним до дискурсу РПЦ. 

Критичний дискурс богословів в середині УПЦ

Не варто думати, що в УПЦ немає альтернативного голосу. Такі голоси є і вони не поодинокі. Разом вони утворили групу священнослужителів, які активно висловлюються за необхідність діалогу з державою, суспільством та ПЦУ, засуджують російську агресію та вимагають від свого керівництва розірвати стосунки з РПЦ. Тут варто назвати авторів «10 запитань духовенства до Священного Синоду УПЦ», в якому вони в січні 2023 року намагалися з’ясувати статус УПЦ щодо РПЦ. На ці питання керівництво УПЦ не дало ніякої відповіді. Крім критики власного керівництва в УПЦ є активні голоси, що вимагають церковного суду над патр. Кирилом [38].

Критичні щодо РПЦ голоси публічно звучать не лише серед священства, але й єпископів УПЦ. Так, на сайті духовенства Львівської єпархії УПЦ з’явився допис, що засуджує агресію РФ проти України: «Це не просто гріх, а сатанинське безумство, що призводить до знищення невинних людей: дії Росії до українського народу все більше набувають ознак геноциду» [20]. А також, 23 липня 2023 року після чергового масивного обстрілу міста-героя Одеси й руйнації Спасо-Преображенського собору, з відкритим листом до патріарха Московського звернувся вікарій Одеської єпархії архієп. Арцизський Віктор (Биков). В листі він звинувачує РФ в агресії та вимагає не втручатися в справи УПЦ: «Ваші єпископи та священики освячують та благословляють танки та ракети, які бомблять наші мирні міста». «Сьогодні ми (говорю від імені багатьох архієреїв УПЦ) засуджуємо цю шалену агресію Росії проти нашої Незалежної країни. Засуджуємо варварські захоплення наших єпархій на Сході та Півдні України. Засуджуємо репресії та утиски, які творять Ваші органи на тимчасово окупованих територіях України!» [40].

Важливим голосом в УПЦ є «Звернення священнослужителів до Блаженнішого Митрополита Онуфрія» в липні 2023 року в якому вони заявили що «реального розриву з РПЦ не відбулося». У зверненні вимагається: «Ми, священнослужителі УПЦ, закликаємо Вас ініціювати негайне скликання собору УПЦ, на якому має відбутися реальне, а не ефемерне розірвання з РПЦ», тому, що «Російське державне віровчення втратило всі ознаки православ’я, об’єднавшись із путінським імперським режимом та перетворившись на його обслугу» [10].

Як бачимо, в УПЦ представлений альтернативний публічний дискурс, який представляє багатьох священників та можливо деяких єпископів. Перед нами по справжньому християнський дискурс покаяння, самоочищення, виявлення власних прорахунків та пошуку братньої любові. Це дискурс, що проводить наратив єдиного українського православ’я, незалежного від РПЦ, в єдності з світовим православ’ям та в партнерських стосунках з українською державою та суспільством. Нажаль в УПЦ він поки що залишається маргінальним, в ньому немає потужного представництва мирян-інтелектуалів, а офіційні церковні кола його засуджують.

Внутрішній самокритичний, громадянський дискурс ПЦУ

Подібний дискурс можна побачити і в ПЦУ. Його варто дослідити на прикладі «10 тез для ПЦУ», які запропонувала ще в 2019 році група священства та мирян ПЦУ з пропозиціями порядку денного для новоствореної автокефальної Церкви, «який би допоміг їй краще провадити своє покликання в обставинах сьогодення». Для цього Українська Церква потребує таких змін: «справжньої соборності», «оновлення парафіяльного життя і євхаристійне відродження», «залучення вірян», «якісного перекладу богослужбових текстів українською мовою та богослужіння, яке промовляє до людини XXI століття», «посилення Христоцентричності та відновлення біблійної свідомості Церкви», «відмови від парадигми «симфонії» візантійського чи західного типу, відмови від політизації Церкви», «пріоритетність стосунків Церкви і громадянського суспільства», «прозорості, підзвітності, єдності в різноманітності та представництва всього церковного народу», «соціального служіння, активної соціальної позиції Церкви», «діалогічності та відкритості» [43].

Критичні зауваження, щодо необхідності реформування та оновлення православної Церкви було висловлено і в наших статтях, які раніше опубліковані в журналі OPREE. Зокрема, ми наголосили на необхідності «оновлення, осучаснення та максимально допустимої трансформації» Церкви. Запропонували «розробити продуману й офіційно визнану концепцію реформування православ’я, яка б передбачала критичний аналіз кризових процесів церкви та продуманий план їх подолання» [45]. В статті вказано, що «основними аспектами реформування церкви є оновлення традиції, потреба нового прочитання канонів, переосмислення негативного історичного досвіду минулого, подолання залежності церкви від державного диктату та політичних ідеологій». З’ясовано, що перед українським православ’ям постають завдання «імплементації рішень соціальної доктрини Вселенського патріархату у власну соціальну доктрину, переосмислення ставлення до сучасних економічних й правових процесів, проблем громадянського суспільства і правової держави, освіти і культури» [45]. Тобто, богословським виходом для православ’я могла би бути розробка теології осучаснення Церкви, вихід з кризи Церкви можливий лише в напрямку її оновлення. «Церковна думка буде живою, коли навчиться творчо використовувати набутки сучасної культури, науки, філософії, зможе засвоювати і перетворювати їх, вести з сучасністю постійний діалог» [46].

Отже, у ПЦУ існує досить потужний голос священників і мирян інтелектуалів, які висловлюють свої побажання для оновлення Церкви. Вони пропонують аналітичний богословський та релігієзнавчий дискурс, що проводить наратив оновленої, сучасної, реформованої, соціально і громадянські орієнтованої Церкви, яка б встановила партнерські стосунки з державою, побудувала відкриті відносини з іншими конфесіями, суттєво реформувала богословську освіту та стала рупором правди в суспільстві. На нашу думку, це вкрай важливий, не конфліктний дискурс, який має стати основою для міжконфесійного єднання.

Дискурс міжконфесійного єднання УПЦ та ПЦУ

В липні 2022 році, після зібрання в Софії Київській, була сформована неформальна група священників УПЦ та ПЦУ [19]. Вже після другого зібрання у лютому 2023 року було прийняте «Звернення учасників міжцерковного діалогу в Софії Київській до єпископату, духовенства та вірян», який дає можливість побачити їх риторику. Учасники висловилися щодо існуючих проблем між двома церквами і обговорили шляхи їх подолання: «ми прагнемо досягти об’єднання всіх православних українців в єдиній соборній і помісній (автокефальній) Українській Православній Церкві, визнаній усім християнським православним світом» [11]. 

Головним досягненням зустрічі є визнання учасниками канонічної рівноправності УПЦ та ПЦУ та важливості діяти в правовому полі законодавства: «ми сприймаємо державу і громадянське суспільство України як важливих учасників діалогу єднання між УПЦ та ПЦУ. Ми бачимо перспективу взаємин Православних Церков із державою та суспільством на принципах верховенства права, взаємної поваги і партнерства». «Закликаємо без будь-яких попередніх умов розпочати прямий діалог для розробки моделей, які б дали можливість у перспективі об’єднати УПЦ та ПЦУ в єдину Помісну Церкву» [11].

Дискурс учасників групи є дискурсом єднання, відмови від корпоративних інтересів, поваги до іншого, визнання канонічних прав обох церков. Домінуючим тут є наратив єдності, миру та партнерства. Лише такий дискурс, на наше переконання, може бути покладеним в основу міжцерковного діалогу. 

Дискурс політичних партій, громадянського суспільства та популярних медіа 

Характерним прикладом наративного дискурсу політичного типу є заяви партії «Європейська солідарність» П. Порошенка. Вона заявила про необхідність заборони УПЦ, якщо вона не вдасться до «засудження Кирила (Гундяєва) та всієї РПЦ як посібників агресії і геноциду українців» [7]. Партія вимагає: «розірвати з РПЦ всі стосунки; повідомити Помісні Православні Церкви про розрив з РПЦ і намір урегулювати свій канонічний статус у діалозі з Православною Церквою України відповідно до Томосу, наданого Вселенським Патріархом; вийти з московського розколу: поновити спілкування з Помісними Церквами, які визнали ПЦУ; а найголовніше – визнати Таїнства Православної Церкви України та розпочати діалог без попередніх умов та вимог щодо порозуміння та об’єднання українських православних» [7]. Як бачимо хоча стилістика мови партії є поляризуючою, але вона висуває УПЦ вимоги щодо визнання ПЦУ заради об’єднання всіх українських православних. 

Приклад громадянського типу дискурсу можна розглянути на прикладі інтерв’ю декількох відомих публічних медіа персон. Так, релігієзнавець, історик Андрій Ковальов в інтерв’ю Еспресо заявив: «Предстоятель УПЦ МП Онуфрій Березовський – це людина, яка 30 років працювала для того, аби принести в Україну війну. Онуфрій – співвідповідальний за ті злочини, які зараз чинять російські терористи в Україні. Це людина, яка була співучасником «русского міра», за якою ховається людиноненависницька ідеологія російського імперіалізму, яку придумав патріарх Кирил» [5].

У своєму блозі Соня Кошкіна, редакторка газети «Лівий берег», аналізує прийняття в першому читанні «так званого Законопроєкту про заборону УПЦ МП». Вона зазначає, що навіть в назві Закону немає згадки про УПЦ МП. Далі, коли в УПЦ говорять про свою «незалежність», то «вони просто брешуть. Тому, що немає такої номінації (статус «незалежної») в канонічному праві, якому підкорюється все світове православ’я» [30]. Авторка далі зазначає, що УПЦ «можуть скільки завгодно говорити про те, що вони не залежать від РПЦ, і не є її частиною, але правда в тому, що вони є частиною РПЦ, а грамота патр. Олексія 1990 року дає їм «широкі права самоврядування» в межах РПЦ» [30]. Соня Кошкіна ставить акцент, що в Україні прийняття Закону «це не питання релігійних переконань, а це питання державної безпеки»: «фішка московських попів переконати, що це богоборство і їх переслідують за їх релігійні переконання. Але це категорична неправда. Це про національну безпеку. Віросповіданню ніхто не заважає, Україна є секулярною державою. В Україні ніколи не забороняли жодної релігійної організації» [30].

Ще одним доведеним свідченням співпраці окремих ієрархів УПЦ з РФ є те, що «за даними правоохоронних органів митр. Онуфрій та половина Синоду УПЦ мають російські паспорти, що заборонено українським законодавством» [25]. В той же час, хоча «дуже багато вірян УПЦ залишаються патріотично налаштованими», цей законопроєкт буде намагатися блокувати діяльність проросійських парафій, і стимулювати перехід до ПЦУ тих, хто проти РФ [30].

Аналіз наративних дискурсів представників політичних партій, громадянського суспільства та популярних медіа, демонструє, що вони переважно поляризовані, емоційні, загострені на спрощене моделювання ситуації та протиставлення «проукраїнських» та «промосковських» церков. Саме ці типи дискурсу найбільш представлені у медіа і впливають на формування суспільної свідомості. У той же час, варто зазначити, що дискурсивна влада політичних, громадянських та популярних медіа в переважній більшості виходить з наративу захисту інтересів і територіальної цілісності України і виступає за законодавче врегулювання церковної кризи в Україні. 

Внутрішній дискурс українських експертів

Аналітичний тип дискурсу ми маємо можливість дослідити, якщо розглянемо «Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви», що був здійснений групою вітчизняних експертів в січні 2023 року. Експерти ставили для себе мету: «встановити згідно зі Статутом про управління УПЦ, наявність/відсутність церковно-канонічного зв’язку та входження УПЦ до структури Московського патріархату (РПЦ)» [4]. При цьому «висновок ґрунтується на усталених у науці про релігію принципах дослідження релігійних організацій, їхньої еволюції та трансформації під впливом внутрішніх та зовнішніх факторів». У підґрунтя свого дослідження експертна група (ЕГ) поклала категорії, які «сформувалися у православному богослов’ї взагалі та православній еклезіології зокрема» [4].

Експерти констатують, що «Прийняття нової редакції Статуту про управління УПЦ (від 27.05.2022) та Постанови Собору УПЦ не призвели до розриву церковно-канонічного зв’язку Української Православної Церкви із Російською Православною Церквою» [4]. Докази цього експерти навели наступні: 1) рішення Собору були прийняті з «порушенням діючих на той час норм уставу УПЦ», що уможливлює їх не визнання з боку РПЦ. 2) Собор УПЦ «не вживає поняття «автокефалія» чи «автономія», а всі «апеляції до «адміністративної незалежності» чи «повної канонічної самостійності» — це апеляції до станів, які жодним чином не визначені у канонах та традиції Православної Церкви». 3) Фактично РПЦ не визнала ці рішення УПЦ і продовжує вважати її своїм структурним підрозділом. 4) Крім рішень Собору, «членам Експертної групи невідомі документи, які би свідчили про вихід УПЦ зі складу РПЦ». Не було «жодної заяви жодного архієрея УПЦ про вихід зі складу Архієрейського чи Помісного Собору РПЦ». 5) «Найвищі органи церковної влади та управління УПЦ у жодний спосіб не відреагували на захоплення керівництвом РПЦ низки єпархій УПЦ». 6) Відповідно до рішення ВП: «митр. Онуфрій більше не розглядається як канонічний Митрополит Київський, але як ієрарх, що перебуває в Києві, як це і було надруковано в Щорічнику Вселенського Патріархату за 2020 рік». 7) Відповідно до Закону України, УПЦ є релігійною організацією (об’єднанням), «керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України» [4].

Всі ці та інші аргументи дали підстави для експертів стверджувати, що УПЦ: «продовжує перебувати відносно РПЦ у відносинах підпорядкування. Вона не діє як самостійна (автокефальна) Церква і не проголошує власної самостійності (автокефалії). Жодних документів чи дій, які б свідчили про трансформацію УПЦ в самостійну відносно РПЦ релігійну організацію, членами Експертної групи не виявлено» [4].

Експертна група також заявила, що «УПЦ відносно РПЦ має церковно-канонічний зв’язок частини із цілим. Відносини УПЦ з РПЦ не є відносинами однієї самостійної (автокефальної) церкви з іншою самостійною автокефальною церквою». УПЦ також не має статусу автономної Церкви, який би визнавався іншими церквами, а, отже, «з точки зору еклезіології та канонічного права є структурним підрозділом РПЦ, що має окремі права самостійного утворення без власної канонічної суб’єктності» [4].

При здійсненні аналізу документів УПЦ експерти здійснили не лише релігієзнавчий, але й богословсько-канонічний аналіз ситуації, чим на думку своїх критиків, вийшли за межі власних компетенцій. Цей висновок став підставою для прийняття в першому читанні державою Закону, що забороняє діяльність на території України організацій, що афілійовані в країні агресорі. Загалом дискурс українських експертів є аналітичним, контекстним, зорієнтованим на пошук прихованих мотивів в діях УПЦ. В основі означеного дискурсу є наратив національної безпеки і відповідності Уставів релігійних організацій діючому Законодавству України. 

Дискурс міжнародних експертів релігієзнавців

Показовим прикладом дискурсу міжнародного експертного товариства може бути «Оцінка «Звіту експертної комісії» про Українську Православну Церкву» здійснена проф. Томасом Бремером, проф. екуменічного богослов’я, східно-церковних студій та досліджень миру у Мюнстерському університеті (Німеччина). В своїй методології він чітко розмежовує науково-аналітичний від богословського та політичного дискурсів. Дослідник визначає свою позицію як позаконфесійну, нейтральну і описову, що дає йому право здійснювати аналіз «Висновку релігієзнавчої експертизи». Він висловлює серію зауважень щодо нього, який, на його думку, є упередженим.

По-перше, Т. Бремер зауважує, що кожна конфесія має право визначати та ідентифікувати себе у відповідності до прийнятих в цій конфесії богословських поглядів. Т. Бремер наголошує, що «у демократичному суспільстві у кожного є право створити релігійну групу відповідно до правил, що раніше не застосовувалися, і процедур, якими б вони не були з теологічної точки зору» [1]. По-друге, Т. Бремер вважає неможливим для експертної групи очікувати від УПЦ відповідності канонам, і невиправданим «судити, чи це відповідає церковному праву», бо «якщо УПЦ вважає за краще мати статус, який не є ані автономним, ані автокефальним, а «самоврядним і незалежним», то комісія не має права вирішувати чи це відповідає дійсності. По-третє, на думку Бремера, ніби «існує політичний намір заборонити УПЦ, або хоча б суттєво зменшити її значення» [1]. При цьому, позиція Бремера заснована на принципах верховенства права. Він хотів би бачити Україну «демократичною державою, в якій дотримуються верховенства права». І далі він радить: «Я бачу поляризацію суспільства в ситуації, коли потрібна єдність. Я знаю багатьох священнослужителів УПЦ і віруючих, які є патріотами України». І зрештою Бремер робить слушне зауваження, що такі дії влади можуть принести небажаний осуд з боку міжнародної спільноти, «боротьба з УПЦ може мати тяжкі наслідки для України» [2].

Таким чином, на прикладі аналізу дискурсу проф. Бремера ми бачимо, що дискурс окремих представників міжнародної експертизи є описовим, таким, що позиціонує себе як неупереджений, формально-правовий. Це видно з того, що Бремер спирається на наратив важливості демократичних принципів свободи совісті і неможливості для держави в будь який спосіб регулювати існування Церкви. В цьому сенсі цей дискурс справді не подібний дискурсу українських аналітиків, які здійснювали аналіз на інших методологічних засадах, враховуючи контекст національної безпеки та війни. 

Дискурс державної служби України з етнополітики і свободи совісті (ДЕСС)

Дослідити дискурс керівництва ДЕСС можна на прикладі Листа Віктора Єленського, голови ДЕСС, «до Т. Бремера у відповідь на його зауваження щодо висновку ДЕСС» [8]. Методологічна позиція В. Єленського інша, ніж проф. Бремера. Голова ДЕСС виходить з можливості для незалежних експертів дослідити у рамках експертизи — «наявність/відсутність зв’язку УПЦ з Російською церквою» [8]. Він визнає, що сама постановка питання тут є політично-правовою, бо державу цікавить відношення УПЦ до церкви країни агресора, яка підтримала і благословила війну проти України. Причому державу цікавить не містичний зв’язок, а «винятково зв’язок канонічний» [8]. ДЕСС вимагає визначеності, чіткості, формальності. Якщо УПЦ не вважає, що її єпископи входять до керівних структур РПЦ, то «чому б єпископам УПЦ не оголосити про те, що вони не входять до складу єпископату Російської церкви?» [8]. Логіка державних структур така, що проголошення своєї незалежності є декларативним до тих пір, поки суб’єкт не припинить своє формальне перебування в іншій структурі певним листом чи зверненням. Голова ДЕССС наголошує, що перебування єпископів УПЦ в структурах РПЦ є своєрідним їх подвійним членством в двох структурах. 

На відміну від Т. Бремера, В. Єленський мислить враховуючи всю попередню історію еволюції УПЦ, політичну ситуацію, ситуацію війни та впливу на церкву ідей «русского міра». ДЕСС вважає, що керівництво УПЦ вмотивоване і «вперто відмовляється від діалогу з громадянським суспільством, владою і навіть власними кліриками і вірними, які намагаються до них достукатися» [8]. ДЕСС стверджує, що «Експертизу було призначено у повній відповідності до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», а також – до Положення про Державну службу України з етнополітики та свободи совісті» [8]. Саме тому, В. Єленський висновує: «я не бачу фактів, які були б спотворені експертами; подій і явищ, які були б ними перекручені; дій і вчинків, які б лишилися ними не поміченими. Відповідно, я не знаходжу аргументів, які б дозволили мені прийняти висновки Вашого аналізу обговорюваної Експертизи» [8].

Загалом, позиція ДЕСС контекстна, вона враховує інтереси держави, яку вона представляє, позицію експертів, громадянського суспільства, ситуацію війни, рішення прийняті Собором і стратегічні інтереси розвитку суспільних процесів в Україні. Дискурс ДЕСС вмотивований тим, що прагне врахувати суспільний консенсус та політичну складову в питанні про статус УПЦ. Це позиція політична і державна, саме такою вона і має бути. ДЕСС не може бути абсолютно відстороненим від дійсності, це не судова інстанція, його позиція не є суто експертною та аналітичною позицією, вона є державною позицією, що виражає інтереси національної безпеки. 

Дискурс законодавчих, судових та правоохоронних органів України

У грудні 2018 року Верховна Рада України прийняла Закон про вимогу до всіх релігійних організацій повідомляти про свій зв’язок з державою-агресором. У грудні 2022 року своїм рішенням Конституційний Суд України, підтвердив дію цього Закону. Нарешті, у жовтні 2023 року Верховна Рада України за основу прийняла урядовий законопроект № 8371, який ініціював президент В. Зеленський. Його називають найм’якшим з-поміж інших. Складність в тому, що урядовий документ запускає непростий і тривалий механізм руху до заборони. Він виглядає так: «державна служба з етнополітики та свободи совісті спочатку має встановити, що певна релігійна організація має свій центр у Росії. Після цього служба видає припис церкві, щоб виправити цю ситуацію. А якщо цього не стається, то ДЕСС подає на цю конкретну юридичну особу позов до суду, який вже і має ухвалити рішення про заборону. Саме такий судовий шлях є найбільш легітимним і не викличе різкого засудження на Заході щодо порушення релігійної свободи та прав людини» [34]. Прийнятий Законопроєкт ускладнюється тим, що «судовий процес може тривати довго, а до реальної заборони від моменту ухвалення закону можуть пройти роки». А також те, що «УПЦ як юридичної особи не існує, а є окремі одиниці, проти яких треба позиватись: Київська митрополія (головна), єпархії (понад пів сотні) та окремі парафії (тисячі)» [34].

Приклад офіційного типу дискурсу правоохоронних органівможна простежити на прикладі сайту СБУ. Речник СБУ приводить «спектр злочинів проросійських священників: від державної зради і колабораціонізму, заперечення, або виправдання російської агресії, виготовлення і поширення символіки РФ, порушення рівноправності громадян, переправлення ухилянтів через кордон і навіть поширення дитячої порнографії» [6]. Саме за такими статтями СБУ відкрила 68 справ і оголосила найбільше підозр. «Майже два десятки «церковників» УПЦ (МП) вже засуджено. Вони отримали терміни від 5 до 12 років. Окрім того, «за ініціативою СБУ, 19 представників проросійської церкви були позбавлені українського громадянства, бо мали російські паспорти» [36]. Аналогічні заяви зробив уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець, який заявив, що представники УПЦ, маніпулюючи правами віруючих, прикривають свої злочини [41].

На сайті СБУ зазначається, що патріарх РПЦ Кирилу «сприяє збройній агресії РФ та заперечує воєнні злочини окупантів», «входить до найближчого оточення вищого військово-політичного керівництва РФ та один із перших публічно підтримав повномасштабну війну проти України», «масово використовує підконтрольні йому релігійні громади РПЦ на території РФ, а також представників УПЦ (МП) в Україні» [35]. На підставі зібраних доказів Гундяєву повідомлено про підозру [35]. 

Правоохоронний має бути державним, формальним дискурсом, що має базовий наратив захисту національних інтересів і не повинен містити оцінок та моральних приписів, але має говорити мовою фактів, нормативних та судових рішень. Проаналізований дискурс в цілому відповідає своєму призначенню. ВР України прийняла «найм’якший варіант» законопроєкту, влада не намагається прискорювати «заборону УПЦ». Органи СБУ працюють «точково», лише по конкретним випадкам порушення Закону. Присутні в стилістиці органів СБУ неологізми(назва росії з малої літери, використання слова «рашисти», «УПЦ МП»), стали досить розхожими в публічному просторі України. Ми загалом не зафіксували вдискурсі судових, законодавчих чи правоохоронних органів суттєвих ознак поляризації, порушення прав і свобод та зловживання владою. 

Загальний аналіз дискурсів учасників церковної кризи

Ми розглянули основні типи дискурсивної риторики учасників, які так чи інакше впливають на хід церковної кризи в Україні. Наявні дискурси здійснюють активне конструювання медіареальності та суспільної думки в публічній площині. Основними типами дискурсів акторів церковної кризи є: церковний, політичний, державно-правовий, експертний, громадянський. Кожен з них має власну логіку, семантику і прагматику, розглядає ситуацію у властивій для нього площині. Маємо констатувати, що кожен голос говорить своєю мовою, яка не завжди зрозуміла чи прийнятна іншим групам. Неможливість продуктивного діалогу в церковному питанні обумовлена відсутністю спільної мови – різним баченням і оцінкою сучасних подій, відмінними політичними чи корпоративними інтересами учасників. Умовно, дискурси існують на різних символічних «поверхах» і їх зіткнення відбувається, коли певний дискурс потрапляє «не на свій поверх», або коли вони усі разом проектуються в масовій свідомості та в новинах медіа. 

Суперечності в дискурсах можуть бути також пояснені через наративний конфлікт. Наприклад, типологічно подібні церковно-богословські дискурси (УПЦ та ПЦУ), можуть конфліктувати по причині відмінності своїх церковно-політичних наративів – «ставлення до автокефалії». Так само, типологічно спільні експертні дискурси (вітчизняних та закордонних експертів), розходяться між собою, коли представляють різні наративні основи (в методології оцінеи «зв’язку УПЦ з РПЦ»). І в той же час, абсолютно різні за своїми типами дискурси богословський (ПЦУ), державний (ДЕСС, правоохоронців) та експертний виглядають цілком узгоджено, коли приймають схожий наратив – «незалежної, вільної України» та «вільної від РПЦ української Церкви». Тоді як внутрішні дискурси УПЦ стають конфліктними, коли приймають різні наративи в «оцінці автокефалії» чи вимоги «діалогу з ПЦУ». 

На нашу думку, основою для майбутнього діалогу можуть виступити принципи викладені в документі «За життя світу» Вселенського патріархату. В інші своїй публікації ми говорили, що «вкрай важливо, щоб православні церкви в повній мірі адаптували до своїх соціальних доктрин положення про цінності громадянського суспільства прийняті в документах Вселенського патріархату». Це дасть можливість УПЦ та ПЦУ «створити умови для миру та єдності, налагодити партнерські взаємини з державою, прийняти активну участь в розбудові громадянського суспільства та стати справжніми провідниками духовного авторитету в українському суспільстві» [47].

Висновок

У результаті аналізу основних висловлень акторів церковної кризи в Україні було виявлено богословський, політичний, державницький, мас-медійний типи дискурсів, які здійснюють активне конструювання в медіа площині власних наративних стратегій, що відображають інтереси певних акторів, структур та суспільних груп. При цьому вони використовують власні мови, які не завжди зрозумілі чи прийнятні іншими, а пересічними громадянами різноголосся дискурсів сприймається як їх зіткнення. Учасниками кризи і носіями дискурсів є: УПЦ та ПЦУ, Вселенський патріархат та РПЦ, міжнародні та українські експерти, державні органи та популярні медіа. Нам вдалося виявити, що наративи учасників утворюють пари, які є дзеркальними комбінаціями достатньо полярних дискурсів. Так, авторитарний і політизованим дискурс патр. Московського Кирила, що проводить церковно-політичну пропаганду наративів «русского міра», радикально відрізняється від не інструменталізованого дискурсу патр. Константинопольського Варфоломія, який реалізує наративи справедливості, діалогу та співпраці. Патріотично вмотивований та ціннісно визначений дискурс митр. Київського і всієї України Епіфанія, що проводить наратив християнського патріотизму та військового опору зовнішнім ворогам, протистоїть позірно аполітичному дискурсу митр. Київського і всієї України Онуфрія, який поширює наратив єдності всіх громадян України і пасивного прийняття російської агресії. Дзеркально орієнтованими, полярними й вкрай емоційними є апологетичні дискурси речників УПЦ та ПЦУ, які просувають наративи, приховано спрямовані на захист інтересів власних структур та нейтралізації конкурентів. Поряд з цим в церкві існує самокритичний християнський дискурс братньої любові, представлений представниками групи за єднання Церкви. Також виявлено, що контекстний, релігієзнавчо-теологічний і зорієнтований на захист національної безпеки дискурс українських експертів, поляризується з описовим дискурсом представників міжнародної експертизи, що опирається на формальний принцип захисту прав і свобод релігійних громад і залишається поза контекстом війни. У свою чергу, контекстний і формалізований дискурс ДЕСС та правоохоронних органів, що враховує інтереси держави та позицію всіх акторів, певним чином відповідає поляризованому, емоційно загостреному дискурсу популярних мас-медіа, які так само виходять з наративу захисту інтересів і територіальної цілісності України. При цьому, масова свідомість українців є місцем перетину і конфлікту наративів акторів, які в більшості займають проукраїнську публічну позицію. Також вдалося встановити, що суспільство і держава перебувають у процесі активної трансформації, тоді як кожна Церква уникає змін і воліє зберегти свої інтереси, що не сприяє вирішенню церковної кризи в українському суспільстві. Вирішення церковної кризи ми бачимо в активній співпраці всіх акторів в межах цінностей громадянського суспільства. 

Література

  1. Бремер Т. Аналіз «Висновку релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом». https://www.dialogtut.org/maye-uperedzhenyj-harakter-i-spotvoryuye-fakty-teolog-z-nimechchyny-pro-vysnovok-dess/
  2. БремерТ. Відповідь Віктору Єленському. 6 Листопада, 2023. https://www.dialogtut.org/ya-z-vamy-ne-zgodnyj-majzhe-v-usih-punktah-tomas-bremer-vidpoviv-viktoru-yelenskomu/
  3. Брокмейер Й., Харре Р. Нарратив: проблемы и обещания одной альтернативной парадигмы // Вопросы философии. – 2000. – №3 – С. 29-42. https://galapsy.narod.ru/PsyNarrative/Brockmeier.htm
  4. Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом. https://dess.gov.ua/vysnovok-relihiieznavchoi-ekspertyzy-statutu-pro-upravlinnia-upc/
  5. Воробйов: «Предстоятель церкви московського патріархату Онуфрій – співвідповідальний за злочини росіян в Україні». 27 червня, 2022. https://espreso.tv/predstoyatel-tserkvi-moskovskogo-patriarkhatu-onufriy-spivvidpovidalniy-za-zlochini-rosiyan-v-ukraini-religieznavets-kovalov
  6. Держзрада і не тільки: в СБУ розповіли про злочини духовенства УПЦ МП. 08 листопада 2023. https://meta.ua/uk/news/video/94031-derzhzrada-i-ne-tilki-v-sbu-rozpovili-pro-zlochini-duhovenstva-upts-mp/
  7. «Європейська Солідарність» вимагає терміново ухвалити закон про заборону діяльності в Україні рпц і підпорядкованих їй структур та організацій. 28-12-2022. https://eurosolidarity.org/2022/12/28/yevropejska-solidarnist-vymagaye-terminovo-uhvalyty-zakon-pro-zaboronu-diyalnosti-v-ukrayini-rpcz-i-pidporyadkovanyh-yij-struktur-ta-organizaczij
  8. Єленський В. Лист професору Томасу Бремеру у відповідь на критику висновку ДЕСС. https://www.dialogtut.org/viktor-yelenskyj-vidpoviv-profesoru-tomasu-bremeru-na-krytyku-vysnovku-dess/
  9. Єп. Михайло (Команський): «З погляду канонічного права колишній МП залишається невіддільною частиною РПЦ». 24 вересня 2022. https://lb.ua/society/2022/09/24/530351_iepiskop_mihaylo_komanskiy_z.html
  10. 10.Закликаємо до негайного скликання Собору УПЦ, де має відбутися остаточний розрив із РПЦ.24 Липня, 2023.  https://www.dialogtut.org/zaklykayemo-do-negajnogo-sklykannya-soboru-upcz-de-maye-vidbutysya-ostatochnyj-rozryv-iz-rpcz/
  11. Звернення учасників міжцерковного діалогу в Софії Київській до єпископату, духовенства та вірян Української Православної Церкви і Православної Церкви України. 20 Лютого, 2023. https://dess.gov.ua/zvernennia-uchasnykiv-dialohu-upc-ta-pcu-v-sofii-kyivskiy-16-02-2023/
  12. 12.Звернення Митрополита Епіфанія з приводу нападу на Україну. 24 Лютого 2022.https://www.pomisna.info/uk/vsi-novyny/zvernennya-mytropolyta-epifaniya-z-pryvodu-napadu-na-ukrayinu/
  13. 13.Ігум. Серафима (Шевчик). Відкритий лист до лідерів міжнародних структур та країн Великої сімки з приводу релігійної ситуації в Україні. https://www.dialogtut.org/vidkrytyj-lyst-do-lideriv-mizhnarodnyh-struktur-ta-krayin-velykoyi-simky-z-pryvodu-religijnoyi-sytuacziyi-v-ukrayini/
  14. 14.Кирилл заявил о “братских народах” и обвинилУкраину в “изменении вектора исторического развития”. 07.01.23. https://tsn.ua/ru/ato/kirill-zayavil-o-bratskih-narodah-i-obvinil-ukrainu-v-izmenenii-vektora-istoricheskogo-razvitiya-2239165.html
  15. 15.Кирилл назвал «Московским Патриархатом» так называемую УПЦ (МП) в письме Патриарху Феофілу ІІІ. 02.04.2023. https://infonavigator.com.ua/novosti/kirill-nazval-moskovskim-patriarhatom-tak-nazyvaemuju-upc-mp-v-pisme-patriarhu-feofilu-foto/
  16. 16.Кирилл: Прощение без справедливости есть капитуляция. 06 марта 2022. https://secretmag.ru/news/patriarkh-kirill-vyskazalsya-o-situacii-na-ukraine-06-03-2022.htm
  17. 17.Кирилл призвал россиян к «духовной мобилизации». 27 сентября 2022. https://meduza.io/news/2022/09/27/patriarh-kirill-prizval-rossiyan-k-duhovnoy-mobilizatsii-dlya-primireniya-rossii-i-ukrainy
  18. 18.Кирилл заявил, что смерть на войне против Украины “смывает все грехи”. 26 September 2022. https://zmina.info/ru/news-ru/patryarh-kyryll-zayavyl-chto-smert-na-vojne-protyv-ukrayn%D1%8B-sm%D1%8Bvaet-vse-grehy/
  19. 19.«Крига скресла»: представники ПЦУ та УПЦ зустрілися у Софії Київській. 6 липня 2022. https://suspilne.media/257662-kriga-skresla-predstavniki-pcu-ta-upc-zustrilisa-u-sofii-kiivskij/
  20. 20.Левченко Т. «Якщо злочинці носять рясу»: чи розвалиться Московський патріархат?https://www.radiosvoboda.org/a/chy-rozvalytsya-moskovskyy-patriarkhat/31775839.html
  21. 21.Матисон Д. Медиа дискурс. Анализ медиа-текстов. Исследования медиа и культуры. Пер. с англ. Харьков: Гуманитарный центр, 2017. 264 с.
  22. 22.Митр. Епіфаній: «Війна Росії проти України триває не 10 років, а декілька століть». 14 листопада 2023. https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3746426-rosijskoukrainska-vijna-trivae-ne-10-rokiv-a-dekilka-stolit-epifanij.html#:~:text=%D0%92%D1%96%D0%BD%20%D0%BD%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%B2%2C%20%D1%89%D0%BE%20%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96%20%D1%94,%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%82%D0%B8%20%D0%BD%D0%B0%D1%88%D1%83%20%D0%BF%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D0%BD%D1%83%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%83%20%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D1%83.
  23. 23.Митр. Олександр Драбинко про ситуацію довкола УПЦ (МП): «Немає гонінь. Є виконання державою своїх функцій». 05 квітня 2023. https://www.radiosvoboda.org/a/drabynko-upts-mp-kyrylo-onufriy-lavry/32351077.html
  24. 24.Митр. Епіфаній: Жодна політсила не матиме у ПЦУ якоїсь виняткової та контролюючої ролі. 13.04.2023. https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3695616-zodna-politsila-ne-matime-u-pcu-akois-vinatkovoi-ta-kontroluucoi-roli-epifanij.html
  25. 25.Митр. Онуфрій і ще понад 20 священнослужителів УПЦ МП мають громадянство Росії. 7 квітня 2023. https://lb.ua/society/2023/04/07/551334_mitropolit_onufriy_i_shche_ponad_20.html
  26. 26.Митр. Онуфрій порівняв ПЦУ з політичною партією. 20-01-2019. https://molbuk.ua/news/164816-mytropolyt-onufriy-porivnyav-pcu-z-politychnoyu-partiyeyu.html
  27. 27.Митр. Онуфрій зустрівся з полоненими окупантами в Києво-Печерській лаврі. 22 серпня 2022. https://lb.ua/society/2022/08/22/526995_onufriy_zustrivsya_z_polonenimi.html
  28. 28.«Хочу пожелать, чтобы Бог хранил вас». Як митрополит Онуфрій з окупантами зустрічався. 21 серпня, 2022. https://glavcom.ua/columns/zorya/khochu-pozhelat-chtoby-boh-khranil-vas-jak-mitropolit-onufrij-z-okupantami-zustrichavsja-869442.html
  29. 29.Митр. Онуфрій назвав війну з Росією «збройним конфліктом» і жодного разу не згадав про Росію і окупацію Криму. 02.08.2020. https://df.news/2020/08/02/onufrii-nazvav-viinu-z-rosiieiu-zbroinym-konfliktom-i-zhodnoho-razu-ne-zhadav-pro-rosiiu-i-okupatsiiu-krymu/
  30. 30.Московські попи: що далі? Блог Соні Кошкіної. https://www.youtube.com/watch?v=uPDax7oJCA8
  31. 31.На росії патріарх Кирило заговорив про кінець світу. 19 січня, 2023. https://varta1.com.ua/news/na-rosiyi-patriarh-kirilo-zagovoriv-pro-kinec-svitu_359743.html
  32. 32.Очільник УПЦ МП закликав молитися за українське військо. 24 лютого 2022. https://lb.ua/society/2022/02/24/506688_ochilnik_upts_mp_zaklikav_molitisya.html
  33. 33.Предстоятель УПЦ МП митрополит Онуфрій просить росіян надати гуманітарні коридори та провести обмін військовополоненими.14 листопада 2023. https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3425899-predstoatel-upc-mp-onufrij-zvinuvativ-rosiu-v-napadi-ta-zaklikav-nadati-gumanitarni-koridori.html
  34. 34.Рада дала старт забороні УПЦ МП. Як і коли це може запрацювати.  https://www.bbc.com/ukrainian/news-65747898
  35. 35.СБУ повідомила про підозру патріарху РПЦ Кирилу, який благословив рашистів на вбивства українців. https://ssu.gov.ua/novyny/sbu-povidomyla-pro-pidozru-patriarkhu-rpts-kyrylu-yakyi-blahoslovyv-rashystiv-na-vbyvstva-ukraintsiv
  36. 36.СБУ опублікувала перелік осіб, які потрапили у «церковний список» санкцій РНБО. 20:30, 3 грудня 2022. https://ssu.gov.ua/novyny/sbu-opublikuvala-perelik-osib-yaki-potrapyly-u-tserkovnyi-spysok-sanktsii-rnbo
  37. 37.Серафим (Панкратов), архімандрит УПЦ: ЧИ є майбутнє без діалогу? https://lb.ua/blog/seraphim_pankratov/582390_upts_chi_ie_maybutnie_bez_dialogu.html
  38. 38.Священники УПЦ (МП) зібрали майже пів тисячі підписів за церковний трибунал над Кирилом. https://www.radiosvoboda.org/a/news-kyrylo-tserkovnyi-trybunal/31808350.html
  39. 39.Скільки храмів УПЦ офіційно перейшли до Православної Церкви України. 17 жовтня 2023. https://glavcom.ua/country/society/skilki-khramiv-upts-ofitsijno-perejshli-do-pravoslavnoji-tserkvi-ukrajini-nazvani-tsifri-962849.html
  40. 40.«Сумасшедшая агрессия»: архиепископ УПЦ МП из Одессы направил гневное письмо путинскому патриарху Кириллу и синоду РПЦ. 23 июля 2023. https://informator.ua/ru/bezumnaya-agressiya-arhiepiskop-upc-mp-iz-odessy-napravil-gnevnoe-pismo-putinskomu-patriarhu-kirillu-i-sinodu-rpc-tekst#:~:text=%D0%A2%D1%80%D0%B5%D0%B1%D1%83%D0%B5%D0%BC%20%D0%BE%D1%82%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%8C%20%D0%BE%D1%82%20%D0%BD%D0%B0%D1%88%D0%B5%D0%B9%20%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B8,%D0%92%D0%B0%D1%88%D0%B5%20%C2%AB%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B5%C2%BB%20%D1%81%D0%B2%D0%BE%D0%B8%D0%BC%20%D1%87%D0%B0%D0%B4%D0%B0%D0%BC.
  41. 41.Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець заявляє, що представники УПЦ московського патріархату, маніпулюючи правами віруючих, прикривають свої злочини.https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3686503-predstavniki-upc-mp-prikrivaut-svoi-zlocini-pravami-i-svobodami-viran-lubinec.html
  42. 42.10 запитань духовенства до Священного Синоду УПЦ. 12 січня 2023. https://lb.ua/society/2023/01/12/542382_viryani_i_duhovenstvo_upts_mp_prosyat.html
  43. 43.10 тез для ПЦУ: віряни опублікували пропозиції до плану дій нової помісної Церкви. 31.01.2019. https://risu.ua/10-tez-dlya-pcu-viryani-opublikuvali-propoziciji-do-planu-diy-novoji-pomisnoji-cerkvi_n96159
  44. 44.Ecumenical patriarch: Russian Church sharesblamefor ‘crimes’ in Ukraine. March 22, 20234:20 PM. https://www.reuters.com/world/europe/ecumenical-patriarch-russian-church-shares-blame-crimes-ukraine-2023-03-22/
  45. 45.Khrystokin H., Lozovytskyi V. (2023) “Reformof Orthodoxy: Current Challengesand Tasks,” Occasional Paperson Religionin Eastern Europe: Vol. 43 : Iss. 8 , Article 2.https://digitalcommons.georgefox.edu/ree/vol43/iss8/2
  46. 46.Khrystokin H., Lozovytskyi V. (2023) “The Orthodox Theology of Modernity: Problem Statement and Prospective Tasks,” Occasional Paperson Religion in Eastern Europe: Vol. 43 : Iss. 9 , Article 3. https://digitalcommons.georgefox.edu/ree/vol43/iss9/3
  47. 47.Ishchuk N., Khrystokin H. Civil Society Values as a Uniting Factor of the Ukrainian Orthodox Community // Journal of Ecumenical Studies University of Pennsylvania Press. Volume 57. Number 2, Spring 2022. pp. 282-296. https://muse.jhu.edu/article/860556ent_ua/k_zgurnalistiki/магістратура/
Переглядів: 662
  • Поділитись:
Прокрутка до верху