Доповідь представлено 29 квітня 2025 р. на Круглому столі «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства» організованому «Софійським братством» за підтримки фонду «Renovabis». «Софійське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Юрій Чорноморець, доктор філософських наук, професор Українського державного університету ім. М. Драгоманова
Дорогі друзі, радий бути в цьому тісному колі людей, які намагаються осмислити ситуацію, знайти виходи з кризи. Вже говорилося про проблеми УПЦ і ПЦУ, і відмічався вихід на мета-рівень як унікальна можливість для виходу з кризи юрисдикційного протистояння. Під цим переходом мається на увазі віднайдення такої ідентичності православної церкви, яка була б більш християнською і більш відповідала контексту сьогодення. Потрібно побачити українське православ’я як православ’я майбутнього, до якого захотіли б належати вірні обох юрисдикцій або самі своєю волею або під примусом історичних змін. Хочу сказати, що дійсно нам не вистачає глибокої рефлексії саме щодо можливостей виходу на мета-рівень, хоча дискусії в братстві навколо цього вже розгорілися і потреба частково усвідомлюється.
Перш за все потрібно осмислити контекст, уточнити, в яких умовах ми намагаємося вийти на мета-рівень. Ми робимо це в умовах ХХ-го століття, що завершується… і ніяк не завершиться. Справа в тому, що є таке поняття – «Велике століття», межі якого не збігаються з простим хронологічним обчисленням. Наприклад, «Велике XIX століття» почалось з Французької революції в 1789 році і тривало до 1914 року. Ось ця прекрасна європейська культура, яка загинула на полях Першої світової війни через якісь сплески націоналізму, в найабсурднішій війні, яка взагалі породила цей пацифістичний протест, до цього часу триваючий, такий, що всі конфлікти треба завершувати діалогом. Дійсно, це була війна, не було такого абсолютного зла, як під час Другої світової війни, проти якого можна мобілізуватися. Це була війна, яка не повинна була бути, але яка сталася і перервала величний культурний розвиток Європи, почала криваве XX століття. Відповідно, з 1914 року триває це абсурдне, жахливе ХХ-те століття. В 1990-му році всі думали, що вже кінець історії, кінець цього кривавого століття ідеологій, ідеологічних війн, культурно-ідеологічних війн. Але це ХХ-те століття тут же повернулося, і воно триває досі, і ми живемо в цьому триваючому кривавому столітті. І Ви бачите, як лихоманить весь світ через ідеологічні протистояння, які давно мали б закінчитися, але повертаються знову і знову.
Ми все намагаємося почати жити в принципово іншому, пост-ідеологічному світі, хочемо опинитися у світі після постмодерну, а при цьому постійно опиняємося у світі пізнього модерну. Ми маємо усвідомлювати, що наше православ’я майбутнього має бути цікавим для молоді, яка вже живе в справжньому XXI столітті, коли є пошук справжнього після всіх постмодерних досвідів; але також це православ’я має щось говорити тим релятивістам, які вірять у догми постмодерну, з його пут має їх звільняти наше богослов’я і наші практики; і також наше православ’я має бути прийнятним варіантом світогляду для тих вірних, що все ще у полоні модерного світогляду, перебувають в дискурсі великого ідеологічного XX століття з його протистоянням закритого і відкритого суспільств.
Дуже важливо, що той концепт, на який багато покладається надій – «відкрите православ’я» – є одним з ідейних конструктів XX століття. Історично це різновид поняття «відкрите християнство». А останнє – це прекрасний концепт, придуманий Анрі Бергсоном, продуманий в його книзі 1932 року «Два джерела моралі і релігії». Бергсон зображує християнство як відкриту релігію, що сприяє розкриттю творчого потенціалу особистості, оскільки для християнства головне – це особисті відносини з Богом, тут французький мислитель сприймав християнство в світлі спадщини містиків. Іслам, навпаки, зображався як релігія закритого типу, де традиції колективу поневолюють особистість. Звичайно, що це певна умовність, бо і в ісламі знаємо містиків, їх теорії особистого зв’язку з Богом. Але при всіх можливих обмеженнях ця дихотомія працює. Соціологи активно використовували для свого аналізу поділ на відкриті та закриті суспільства, відкриті та закриті релігії. Відкрите православ’я визнає пріоритет особистості над колективом, поважає особистий зв’язок з Богом як серцевину релігії. Закрите православ’я намагається реконструювати традиційний порядок з підкоренням особистості колективам, серед іншого використовує фундаменталізм в богослов’ї, а в ідеології може навіть доходити до релігійного фашизму і релігійного нацизму, як це бачимо на прикладі патріарха Кирила. І оце протистояння відкритого і закритого православ’я – це в цілому постійне повернення до логіки XX століття, до доби ідеологічних протистоянь. Для нас як для Братства є два виклики – протистояти закритому православ’ю та утверджувати відкрите православ’я. Але разом з тим усвідомлювати, що нам потрібно і православ’я XXI століття, православ’я, яке взагалі є постідеологічним.
І це головний виклик, це найглобальніша проблема: ми не пристосовані до ХХІ-го століття, постідеологічного століття. Ми не пристосовані до століття, яке народжується з 1970-х років, з часу появи всіх постмодерністичних віянь, але ніяк не народиться, тому що ми ніяк не потрапимо в цю епоху після модерну і ніяк не потрапимо в епоху після постмодерну, яка теж наступає і ніяк не наступить. Ми все ще перебуваємо в 1960-х роках, коли православні були певною силою в християнському світі, думаємо, що наш голос хочуть почути католики і протестанти Заходу, що на нас мають надію як на джерело духовного оновлення для всього християнського світу. В дійсності ми потрапляємо в епоху, коли християнського світу вже не існує. Навколо нас існує постхристиянський світ. І ми стаємо якісно та кількісно непомітною величиною. Нас, православних, 11% взагалі в християнському світі, і ще менше, якщо взяти глобальну статистику. Ми взагалі стали невеличкою меншістю, і є питання: що ми можемо запропонувати цілому світу зараз, коли соціологічно ми вже не є якось глобальною потугою? Ми всі орієнтуємося таким чином, щоб культивувати відкриті спільноти спільнот, релігійні рухи цих спільнот, всім цим протистояти закритим структурам, тобто змінювати церкву, створюючи знову і знову оновлені структури. Але ми живемо у час смерті всіх структур, у час, коли на одній території можуть бути представлені громади різних помісних церков і коли кожна громада є такою єдністю різноманіття, що є ризомною, тобто аморфною реальністю, а не чимось структурованим. Така неструктурована єдність різноманіття – це вже є православ’я, яке після постмодерну, це православ’я, що у нових умовах виживає як складна єдність мережевих зв’язків, де особистості важливіші за спільноти, в яких вони присутні та важливіші за структури, до яких причетні спільноти. Ми будемо жити в епосі після православ’я як структурної єдності, в епоху нового православ’я, що лише народжується. Ми будемо жити в часи, коли навіть мережева єдність переважно зникає, коли не працюють ідеї відкритого православ’я, як відповідні пізньому модерну, але не сьогодні. Навіть відкрите православ’я занадто ідеологічне для нової постідеологічної епохи, а чогось нового у якості ідеї ми ще не віднайшли.
Мені подобається, що, розуміючи непристосованість до майбутнього, Вселенський патріарх Варфоломій православним богословам XXI століття свідомо замовив нову соціальну доктрину після Всеправославного собору на Криті. Створена найкращими богословами соціальна доктрина «За життя світу» є соціальним вченням майбутнього православ’я, хоч і використовує мову богослов’я Зізіуласа і Яннараса. Ця доктрина створена, з одного боку, поміркованими консервативними богословами, які намагаються дати нове богослов’я після постмодерну, та, з іншого боку, ліберальними богословами, які успадковують всі ідеї відкритого православ’я, але вже розвивають ці ідеї за допомогою абсолютно нової методології. Відповідно, дві течії сучасного православного богослов’я дають спільну доктрину, єдину для всіх. Що дуже важливо? Що це спадкоємці того, що було в епоху пізнього модерну консерватизмом і лібералізмом, було непримиренними протилежностями у всьому, в епоху після постмодерну вже є постконсерватизмом і постлібералізмом, вони знаходять спільну мову, можуть сформувати спільну соціальну доктрину.
Давайте активно думати, яким може бути православ’я майбутнього, православ’я ХХІ століття, коли воно настане, якою може бути ідентичність того православ’я. І ця соціальна доктрина є дороговказом, і взагалі сучасне православне богослов’я є дороговказом. На мою думку, сучасне православне богослов’я, при популяризації його в Україні, може мати саму роль, яку тут зіграв святий Паїсій Величковський. На той час на цій території були різні структури, різні ідеї, було взагалі нічим дихати в імперському повітрі. Святий Паїсій не трансформував структури, а будував на маргінесі. Він просто організував ісихастський рух, і це змінило православ’я та трансформувало уявлення про те, що таке справжнє православ’я. Повинні бути ідеї майбутнього, які будуть надихати, які будуть проростати, яким би не був асфальт. Щоб життя справжньої церкви XXІ століття, церкви майбутнього, перемагало всі ці структури ХХ століття, пробивало собі дорогу крізь руїни минулого.