Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софіське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Протоієрей Віталій Кузьмич, Софійський братчик
У сучасних умовах війни та боротьби за свободу Україна переживає не лише політичне чи воєнне оновлення, але й духовне переродження. Особливо це стосується Православної Церкви, яка дедалі більше усвідомлює свою місію — бути поруч із народом, служити правді й єдності.
Православ’я в Україні: між імперією та нацією
Історія українського православ’я нерозривно пов’язана з драматичними сторінками боротьби за самобутність. Після підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові у 1686 році українська Церква фактично стала інструментом російського впливу.
Лише в новітню добу, завдяки довгій боротьбі за автокефалію та визнання, Православна Церква України отримала Томос у 2019 році — подію, що відкрила нову сторінку української церковної історії.
Виклик війни — виклик Церкві
З початком повномасштабної агресії Росії в лютому 2022 року українське суспільство очікувало від Церкви ясної позиції. Православна Церква України чітко стала на бік народу: молитви за перемогу, капеланське служіння, гуманітарна допомога, благословення захисників.
Натомість УПЦ (в єдності з Московським патріархатом) опинилася в кризі довіри. Попри формальне проголошення «незалежності» в травні 2022 року, багато архієреїв уникали публічного засудження агресора, що лише поглибило розкол у суспільстві.
Суспільний запит на єдність
Миряни, священники, молодь, капелани — дедалі більше православних українців прагнуть не конфлікту, а єдності. Духовна спільність важливіша за адміністративні бар’єри. Відтак поступово розпочинається діалог — не завжди публічний, але реальний.
Діалог ПЦУ та УПЦ: перші кроки порозуміння
Попри складну спадщину, діалог між ПЦУ та УПЦ не лише можливий — він уже відбувається на місцевому рівні. Частина духовенства УПЦ підтримує Україну, шукає спілкування з ПЦУ, бере участь у молитвах за військових, звертається до національної символіки.
Ці процеси — повільні, але невідворотні. Вони руйнують старі уявлення про «вічний розкол» і відкривають шлях до внутрішнього церковного оновлення.
Софійське Братство: місія — єднання
У цьому процесі особливу роль відіграє Софійське братство — спільнота священників, богословів та активних мирян, що стоїть на засадах Київської традиції. Братство послідовно виступає за духовне примирення між православними українцями, підкреслюючи:
«Єдність не може бути нав’язаною, але має визріти у спільному болі, молитві, покаянні й правді».
Софійське братство організовує богословські обговорення, ініціює листування між священниками, веде публічні й приватні розмови, де панує не осуд, а бажання почути іншу сторону. Це — реальний духовний шлях, на якому сьогодні відновлюється довіра.
Національна ідентичність: не ворог, а контекст віри
Православ’я в Україні більше не сприймає національну ідентичність як загрозу. Навпаки, нація, мова, культура стали природною частиною церковного життя. Молитва українською, вшанування героїв, спільне служіння в дні скорботи — усе це є справжнім богослужінням сучасності.
Висновок: єдність через хрест, а не через наказ
Майбутнє українського православ’я залежить від здатності Церкви служити не ідеології, а людині; не владі, а правді; не минулому, а воскреслому Христу в реаліях сьогодення. Діалог — це не слабкість, а сила. Єдність — це не компроміс, а покликання.
Україна змінюється. І Церква має змінитися з нею — або залишитися в минулому. Завдяки зусиллям таких середовищ, як Софійське братство, є шанс, що ця зміна буде не примусовою, а благодатною.