Безблагодатність чи хула на Духа Святого?

Протоієрей Віталій Кузьмич, Софійський братчик

У сучасному світі, де потік інформації здається безмежним, ми нерідко спираємося на твердження, що здаються нам беззаперечними. Проте варто замислитися: наскільки обґрунтованими є ці твердження? Чи не зводиться частина з них до упереджень, стереотипів або міфів, які передаються з покоління в покоління чи поширюються через медіа?

Ця стаття присвячена дослідженню того, як легко ми можемо приймати неправдиву чи спотворену інформацію за істину, формуючи на її основі життєві принципи, погляди та рішення. В цій статті пропонуємо розглянути, один з міфів про «безблагодатність» та «відсутність апостольської спадковості» у кліриків, що знаходились поза канонічним спілкуванням з Вселенським Православ’ям, а також чи мав право Вселенський Патріарх прийняти їх в сущому сані. Тож ця невеличка стаття перш за все покликана, аби відокремити факти від вигадок, бо зрозуміти власні упередження є першим кроком до глибшого пізнання себе й навколишнього світу.

Поштовхом до написання цієї статті стали численні міфічні твердження, що потрапляли на очі в мережі інтернет, щодо апостольського спадкоємства кліриків ПЦУ та питання, чи мав право Вселенський Патріарх їх приймати в сущому сані. Тож давайте разом спробуємо розібратись, де правда, а де маніпулятивні вигадки.

Теза: УПЦ КП та УАПЦ не мали канонічного визнання з боку жодної з Помісних Православних Церков до 2018 року.

Оцінка: Це твердження є правдивим, адже до надання Томосу про автокефалію Православній Церкві України (ПЦУ) в 2019 році (рішення про створення якої було ухвалене у 2018 р.), Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП), та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) справді не були визнані жодною з канонічних Помісних Православних Церков, тому що перебували поза межами Світового Православ’я.

Теза: Філарет (Денисенко) був позбавлений сану та відлучений від Церкви (до якої належав), тому його подальші хіротонії не можуть вважатися канонічними, так само як і хіротонії УАПЦ.

Оцінка: В оцінці цього твердження важливо зазначити, що для визнання чи не визнання дійсності хіротоній одним з основних факторів є апостольське спадкоємство. Апостольська спадковість є ключовим елементом канонічності будь-якої православної ієрархії, оскільки вона забезпечує безперервність передачі духовної влади від апостолів до сучасних єпископів. У випадку митрополита Філарета (Михайла Денисенка), його апостольська спадковість походить від Російської Православної Церкви (РПЦ), де він був висвячений на єпископа Лузького 4 лютого 1962 року. Згодом він обіймав різні посади, включаючи митрополита Київського і Галицького, екзарха України РПЦ. А в 1992 році, після проголошення незалежності України, він ініціював створення Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП), яка об’єднала частину громад УПЦ та Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ).

Митрополит Макарій (Мелетич) та ієрархи УАПЦ також мають канонічну апостольську спадковість від Польської Автокефальної Православної Церкви, а саме, від м. Діонісія (Валединського), через п. Мстислава (Скрипника), та від РПЦ, через єп. Іоанна (Бондарчука) та митр. Філарета (Денисенко). За браком часу, і щоб надмірно не навантажувати статтю інформацією, для бажаючих глибше зануритись у вивчення єпископального дерева апостольської спадковості хіротоній ієрархів УАПЦ залишимо нижче посилання на статті єпископа Гавриїла (Кризини), «Від Мстислава до Макарія: Апостольська спадковість УАПЦ»¹, та протоієрея Сергія Горбіка: «Історична розвідка щодо першої архієрейської хіротонії УАПЦ»².

Отже, з’ясувавши, що ієрархи бувших УАПЦ та УПЦ КП мають непереривну канонічну апостольську спадковість хіротоній, перейдемо до вивчення питання про анафему накладену на митр. Філарета (Денисенко) та передісторію всіх цих подій, бо не зрозумівши це, нам буде тяжко зрозуміти логіку подальших подій.

У листопаді 1991 року Помісний Собор Української Православної Церкви (УПЦ) звернувся до Московського патріархату з проханням про надання автокефалії, вважаючи, що це сприятиме зміцненню єдності православ’я в Україні та вирішенню внутрішніх церковних питань, а в січні 1992 року єпископат УПЦ повторно звернувся до Московського патріархату, наполягаючи на невідкладному розгляді питання про автокефалію³.

Цікавим є той факт, що єпископат одноголосно підтримав ідею автокефалії УПЦ, але вже за кілька днів після втручання Московської патріархії, під тиском тодішнього патріарха Олексія ІІ (Рідігера) та спецслужб, частина єпископів відкликала свої підписи. Першими свої підписи відкликали єпископи Онуфрій (Березовський), Сергій (Генсицький) та Аліпій (Погребняк).

Це звернення свідчить про прагнення УПЦ до незалежності та самостійності ще з початку 1990-х років, але вже в червні 1992 року митрополита Філарета усунули з посади митрополита Київського, після чого він ініціював створення УПЦ Київського Патріархату. Це було сприйнято РПЦ як розкол. Спершу РПЦ його позбавили сану (у червні 1992 р.), а у 1997 р. — проголосили анафему, тобто відлучення від Церкви. Рішення базувалося на звинуваченнях у непослуху, розколі та порушенні присяги.

Однак, сам м. Філарет стверджував, що його усунення і подальша анафема мали політичну мотивацію, а не канонічну.УПЦ КП та її прихильники вважали рішення РПЦ неканонічним і політично зумовленим, оскільки воно, на їхню думку, було спрямоване на збереження юрисдикції Москви над Україною. Позицію митр. Філарета з цього питання більш розгорнуто можна прочитати ось тут: «Неканонічність Московської анафеми на святішого патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета»⁴.

З огляду на вищеописану ситуацію, та звернення з проханням про апеляцію, 11 жовтня 2018 року Священний Синод Вселенського Патріархату розглянув апеляції митрополита Філарета (Денисенка) та митрополита Макарія (Малетича), які раніше були відлучені від церкви. Синод вирішив прийняти та розглянути їхні апеляції, оскільки вони опинилися в розколі не з догматичних причин, відповідно до канонічних прерогатив Константинопольського Патріарха щодо прийняття таких апеляцій від ієрархів та іншого духовенства з усіх автокефальних Церков. Таким чином, вони були канонічно відновлені у своєму єпископському сані, та повернуті до спілкування з Церквою.

Розгляд апеляцій став можливим на підставі архівних актів 1686 року, які за тлумаченням Фанару, не передбачали повного переходу Києва під Москву. Щоб не навантажувати статтю, всіх хто бажає глибше зануритись в історію цього документу надаємо посилання на статтю кандидатки історичних наук Віри Ченцової під назвою «Пропала грамота. На чому заснована автокефалія?»⁵.

Якщо коротко, то в цій статті досліджуються історичні документи, пов’язані з передачею Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату в 1686 році. Авторка акцентує увагу на тому, що оригінальні грецькі тексти цих документів вважалися втраченими, але були віднайдені в афінському рукописному зібранні у 2015 році.

Ченцова підкреслює, що ці документи свідчать про тимчасове право керування Київською митрополією московським патріархом, з умовою збереження поминання Константинопольського Патріарха, а не на передачу юрисдикції, навіть тимчасову. Вона також зазначає, що скасування Вселенським Патріархом грамоти 1686 року відкрило шлях до надання автокефалії Православній Церкві України.

Також немаловажливим фактом є те, що згідно канонів Вселенський Патріархат виступає як вища інстанція церковного суду для єпископів та кліру, які вважають, що їх несправедливо засудили або порушили їхні права в межах іншої Церкви, тобто, церковна форма «апеляційного суду». Подібне право мають не всі патріархи, а лише Константинопольський як перший серед рівних. Це є частиною його «першості честі», яка має не тільки символічний, але й функціональний характер.

Канонічне підґрунтя права першості і апеляції до Вселенського Патріарха базується на рішеннях Вселенських соборів, а саме: 2 Вселенського Собору 381 р. 3 правила: «Константинопольський єпископ повинен мати першість честі після єпископа Риму, бо це місто — новий Рим.» .

Цей канон визнає Константинополь (Новий Рим) другим після Риму в церковній ієрархії. Це не просто почесне місце — з цього моменту Константинопольський Патріарх отримує особливу церковно-адміністративну вагу, оскільки його кафедра розташована в імперській столиці. Візантійська традиція тлумачила це як підставу для ширших привілеїв Вселенського Патріарха, зокрема щодо апеляцій.

А також рішень 4 Вселенського Собору 451 р., а саме правил: 9, 17, та правила 28 IV Вселенського собору: «Слідом за рішеннями святих отців, і ми постановляємо те саме щодо привілеїв пресвященної Церкви Константинопольської Нового Риму. Бо престолу старого Риму отці справедливо надали перевагу, тому що він був царським містом. І, керуючись тим самим міркуванням, сто п’ятдесят боголюбивих єпископів надали рівні привілеї святішому престолу Нового Риму, справедливо судячи, що місто, яке є столицею імперії й у якому мешкає Сенат, має володіти такими ж привілеями, як і стародавній Рим, і в справах церковних бути йому рівним, посідати друге місце після нього. Отже, митрополити Понту, Азії і Фракії, а також єпископи варварських країв мають висвячуватися Константинопольським архієпископом…».

Отже, виходячи з усього написаного вище, можна зробити висновок, що рішення II та IV Вселенських Соборів стали канонічною основою першості Константинопольського Патріарха в Православній Церкві. Згідно цих рішень він має першість честі, а також окремі адміністративні та судові привілеї, зокрема право приймати апеляції і втручатися у справи інших Церков у визначених випадках. Також хотілося б зазначити, що рішення Вселенських Соборів можуть бути змінені тільки наступним Вселенським Собором, і саме на цю базу посилається Вселенський Патріархат, обґрунтовуючи своє право на розгляд ситуації в Україні у 2018 році, зокрема — скасування анафем і надання автокефалії ПЦУ.

Теза: Відсутність благодаті в «таїнствах» розкольницьких структур. Згідно з православним вченням, благодать Духа Святого діє в Церкві через законне ієрархічне служіння. Якщо ієрархія не канонічна, то і таїнства, звершені нею, не можуть вважатися благодатними — в тому числі й хіротонія. Свт. Кіпріан Карфагенський, вважав, що поза Церквою немає жодного таїнства, бо немає джерела благодаті.

Оцінка: Це твердження засноване на богословських поглядах святителя Кіпріана Карфагенського, які пізніше були переосмислені Церквою в особі свт. Василія Великого, свт. Іоанна Златоустого та інших отців Церкви. Церква почала застосувати ікономію (милосердне відношення) до певних структур, які формально були поза канонічною єдністю, але зберігали апостольське передання і апостольське спадкоємство рукопокладань.

Це дозволило, не повторювати хрещення і хіротонії, якщо таїнство було звершено правильно, і ієрархія мала апостольську спадковість. Визнати благодать у «розкольників» або «схизматиків», які щиро повертаються в Церкву.

Приклад такого прийняття згідно ікономії ми можемо спостерігати в 362 р. в Антіохії на прикладі розколу між послідовниками Мелетія Антіохійського та Павліна. Обидві сторони сповідували православну віру, але були розділені адміністративно. Тому на Олександрійському соборі (362), за участі свт. Афанасія Великого і свт. Василія Великого, було ухвалено рішення: приймати клір і вірних з обох сторін без перехрещення чи перерукопокладання, якщо вони дотримують сповідання віри.

Святитель Іоанн Златоустий примирив ці групи, не повторюючи таїнств, і як архієпископ Константинопольський, неодноразово приймав кліриків і мирян, які перебували в розколі або тимчасово відійшли від єдності з Церквою та поверталися без перерукопокладання, якщо не було догматичного викривлення і була збережена апостольська спадковість хіротоній. Прикладом таких дій Святителя Іоана є клірики з партії Мелетія Антіохійського (Антіохійський розкол), котрих він приймав в спілкування без нового рукоположення. З партії єпископа Павліна також приймалися без хіротонії, за умови згоди із Церквою в догматах.

Також прикладом застосування ікономії в церковній історії є те, як приймали донатистів. У більшості випадків їх не перерукопокладали, якщо вони поверталися до єдності з Православною Церквою. Донатисти не були єретиками в догматах, вони вірили в Святу Трійцю, мали правильний символ віри, хрестили та звершували таїнства у правильній формі, їх проблема була в еклезіологічному підході. Вони вважали, що таїнства можуть бути дійсними лише у «чистих» священників. Відкидали служіння тих, хто у часи гонінь проявив слабкість.

Основний опонентом донатистів був свт. Августин Гіппонський, але у той же час, у своїх творах (особливо «Проти листа Пармениана») він послідовно відстоює дійсність хрещення і хіротонії донатистів, якщо вони були звершені канонічно (за формою та у вірі). Так, на Карфагенському соборі (411 р.) між православними і донатистами велися триденні дебати. Після великої дискусії, собор підтримав позицію блаженного Августина, донатистів не засуджено як єретиків, а лише як розкольників. Таїнства над ними не повторювались, а ті, хто повертався, залишалися в сані, якщо були рукопокладені канонічно.

В XX–XXI стт. помісними Церквами були визнані таїнства колишніх розкольників у Болгарії, та Румунії, не вимагаючи перерукопокладаннь.

Ці приклади показують, що розкол (навіть тривалий) не обов’язково скасовує дійсність таїнств, якщо віра не порушена, а форма збережена.

Отже, твердження, що «у розкольницьких структурах немає благодаті і таїнства недійсні», являється крайньою позицією, яка не узгоджується з канонічною та історичною практикою Православної Церкви.

Вище ми неодноразово приводили історичні прецеденти з Церковної історії, коли до Церкви приймали з розколу з повним визнанням таїнств, але хотілося б також зазначити, що згідно 68 апостольського правила, заборонено рукопокладати в один священний сан двічі.

«Якщо єпископ, пресвітер або диякон буде рукопокладений вдруге, нехай буде позбавлений сану як той, хто рукопокладав так і той, кого рукопокладали — крім випадку, коли перше рукопокладення було від єретиків.»

Тобто, хіротонія не може бути повторена, якщо первинна не була звершена єретиками або поза Церквою без апостольської спадковості. Це правило — одна з підстав того, чому Церква часто приймала ієрархів із розколів без перерукопокладання, по ікономії.

Цікавим є той факт, що ті, хто сьогодні не хоче визнавати хіротонії бувших кліриків УАПЦ та УПЦ КП, вимагаючи всупереч канонам та церковній історії повторних хіротоній, заплющують очі на історичний факт поглинання РПЦ МП в 1946 році всіх парафій УГКЦ разом з кліром та парафіянами, без повторних хіротоній, навіть чину приєднання до православної віри, що є в требнику, ніхто не звершував).

Отже, підсумовуючи все, що було викладено вище, маємо зазначити: Питання канонічності і благодатності Церкви не зводиться лише до формального перебування в єдності, а вимагає глибшого розуміння церковного права, канонічної традиції та пастирської економії. Вселенський Патріарх діяв у межах своїх канонічних повноважень, визнавши апостольську спадковість і церковну дійсність таїнств ієрархів УПЦ КП та УАПЦ. Твердження про їх «безблагодатність» є богословськи необґрунтованою і суперечить як історичній практиці Церкви, так і православному розумінню дії благодаті, що не обмежується формальними рамками, але діє там, де зберігається істинна віра. Томос для ПЦУ 2019 р., чітко визнав ієрархію, виводячи її зі стану ізоляції, а отже, Церква визнала дієвість хіротоній, звершених у розколі, по ікономії.