Інтерв’ю Ілони Соколовської з архімандритом Никанором (з ініціативи Софійського братства)
Архімандрит Никанор — ігумен Црногорського (Гігінського) монастиря святих безсрібників Косми і Даміана, клірик Болгарської православної церкви. Він відкрито підтримав Україну, опинився в центрі гучного конфлікту з керівництвом своєї Церкви й сьогодні сам постає перед церковним судом. У цій розмові йдеться про причини його конфлікту з патріархом Даниїлом, ставлення Болгарської православної церкви до війни Росії проти України, церковний суд, Православну церкву України й Українську православну церкву, а також про можливі шляхи подолання розділення українського православ’я.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Вітаю шановних глядачів YouTube-каналу «Віче».
Твердження про те, що світ збожеволів, не викличе в жодного українця заперечень чи бажання сперечатися. Але коли йдеться про православні церкви, постає питання: як виходить, що наступник апостолів, патріарх доволі великої Церкви, на очах у свого безпосереднього керівника — вічного й живого Глави Церкви, Господа Ісуса Христа, — заявляє, що створення атомної бомби в Росії було благодаттю і Божим Промислом, і пише цілу книжку про те, наскільки правильно й навіть священно вбивати православних вірян у сусідній країні? А інший православний патріарх підтримує в цьому свого колегу, теж наступника апостолів. Як у свідомості патріархів уміщується уявлення про те, що Святий Дух діє через них, навколо них і серед них, — і діє в такий дивний спосіб?
Наш сьогоднішній гість нагадав мені історію про те, як усе місто збожеволіло, крім однієї людини. Дізнавшись про цю людину, містяни вирішили, що божевільний саме він, і захотіли його позбутися.
Сьогодні в гостях у «Віче» архімандрит Болгарської православної церкви, ігумен Црногорського, або, як його ще називають, Гігінського монастиря святих безсрібників Косми і Даміана, отець Никанор. Отче, вітаю вас.
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Вітаю. Дякую за запрошення.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Дякую вам за те, що відгукнулися й погодилися поспілкуватися з нами в ефірі. І дякую, отче, за вашу незмінну молитовну й діяльну підтримку українського народу в нашій боротьбі за свободу та незалежність. Перш ніж ми почнемо розмову, я хотіла б коротко розповісти нашим глядачам вашу історію.
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Дозвольте мені вас перебити — це трохи незвично. Я хотів лише зауважити: те, що ви говорили про російського патріарха Кирила, не є таємницею. Свою атомну бомбу вони вкрали в американців. Людей, які передали комуністам атомні секрети, засудили у США й стратили. Виходить, за словами патріарха Кирила, Бог благословив гріх — крадіжку.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Так, за його словами.
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Виходить, це була така «благословенна крадіжка»: Бог Сам нібито зволив порушити дану Ним заповідь «не вкради». Я хотів відзначити цю важливу деталь.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Дякую. Ми часто говоримо про те, наскільки своєрідно патріарх Кирило розуміє і волю Божу, і Святе Письмо. Але я все ж трохи розповім глядачам вашу історію.
Ще під час обрання майбутнього Болгарського патріарха Даниїла ви публічно заявили, що не залишитеся в Церкві під його владою. Уже наступного дня після його обрання, 1 липня 2024 року, ви подали прохання про видачу відпускної грамоти. Однак після особистої зустрічі з новим патріархом погодилися залишитися. Згодом патріарх Даниїл не звільнив вас із посади ігумена, хоча ви про це просили, і не затвердив обраного братією нового наступника. Ви продовжили нести послух ігумена Гігінського монастиря.
Водночас увесь цей час ви активно й дедалі відкритіше висловлювалися на підтримку України: приймали українських дітей, співслужили з представниками Православної церкви України та публічно критикували дії свого патріарха. Коли вас знову викликали до митрополії, ви відмовилися з’явитися, після чого конфлікт остаточно вийшов у публічний простір. Тепер вас має судити церковний суд тієї самої Церкви, з якої ви колись хотіли піти, але яка сама вас не відпустила.
Чому ви від самого початку зайняли таку принципову позицію неприйняття майбутнього патріарха Даниїла? І що він сказав або пообіцяв вам під час особистої зустрічі, якщо ви відмовилися від уже публічно оголошеного рішення піти? Згодом ви самі назвали дані тоді обіцянки, цитую, «брехливими».
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Із чого почати? Мій виступ проти цього вибору був спонтанною реакцією. Я не думав, що людина такого складу могла б стати Болгарським патріархом. Мені здавалося, що нашій Церкві вистачить духовної мудрості обрати нормального патріарха — зрілого, літнього архієрея з достатнім досвідом. І, хоча це не найважливіше, приємну людину, яку прийняло б усе суспільство; людину, яка могла б бути духовним батьком народу і, як патріарх Неофіт, спрямовувати людей на шлях спасіння, давати їм мудрі поради й утішати їх.
Як я тоді й побоювався, за ці два роки ми побачили безліч публічних скандалів. Майже не минає місяця без скандалу, спричиненого словом або вчинком Болгарського патріарха. Не хочу обтяжувати слухачів прикладами, але лише минулого місяця він втрутився в зовнішню політику Болгарії. Він зателефонував прем’єр-міністрові — людині нецерковній, яка зовсім не розуміється на релігії, — і сказав, що не можна не впустити патріарха Кирила, бо це буде спрямовано проти всього російського православ’я. Прем’єр-міністр послухав патріарха, і це виставило Болгарію в дуже непривабливому світлі перед європейськими країнами — нашими партнерами. Подібне відбувалося впродовж усіх цих двох років.
Тому я наважуся сказати: патріархові Даниїлу вже потрібно подумати про те, щоб піти на спокій. Бути патріархом у нього не виходить. Я знаю, що наша Церква й наша держава до цього не готові, але хтось має першим сказати, що король голий.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Чому ж ви тоді залишилися?
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Я залишився, бо він обіцяв, що ми працюватимемо разом. Я просто повірив. Християнам належить бути простими й нехитрими. Я повірив по-людськи. Подумав: хто знає, погляньмо, дамо ще один шанс. Я не хотів бути суддею й поставився до нього по-доброму. Але виявилося, що таких жестів він не розуміє.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: На мій особистий погляд православної християнки й українки, у війні Росії проти України ви від самого початку стали на бік добра — на бік жертви. Залишмо зараз осторонь позиції патріархів. Є дві помісні православні церкви — Російська й Болгарська. Як сталося, що, по суті, жоден священник ані в РПЦ, ані в Болгарській церкві не став на ваш захист голосно й привселюдно, крім, мабуть, отця Іоанна Бурдіна? Ба більше, 75 священників вашої єпархії підписали декларацію проти вас і на підтримку патріарха Даниїла. На акцію на вашу підтримку, скликану громадським активістом Манолом Глішевим, вийшло, якщо не помиляюся, близько тридцяти людей.
Можливо, ми з вами помиляємося в розумінні добра і зла? Можливо, ми опинилися не на тому боці, а мають рацію ті, хто мовчить?
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Тут є два аспекти. Перший — те, як ми розуміємо Євангеліє і як ми пізнали Христа. Я не знаю, як стоїть справа з цими 75 священниками; імовірно, до них приєднаються ще п’ятеро з інших єпархій, бо їх змусять митрополити. Але я не просто вірю в Бога — я знаю Бога. Я знаю, що роблю. Моя позиція християнина не викликає в мене сумнівів: це моє свідчення перед світом.
Можливо, я перестану бути архімандритом, мене взагалі виженуть із Церкви, я втрачу суспільне становище або постраждаю ще гірше — хто знає. Але я до цього готовий, бо так навчав нас Христос. Той, хто вірує в Христа, має йти за Ним. Сам Христос завершив земний шлях на хресті, а після хреста завжди настає воскресіння — справжнє воскресіння. Я знаю Бога, а не просто вірю в Нього.
З іншого боку, людина завжди має запитувати себе, чи не впала вона в оману й самообман. Але тут нам допомагає ясна й тверда позиція Вселенського патріарха Варфоломія, найстаршого архієрея Православної церкви. Я дотримуюся його поглядів. Такі самі погляди висловлював наш покійний, воістину святіший патріарх Неофіт: він неодноразово виступав на підтримку українського народу. Так само говорив видатний болгарський ієрарх, Пловдивський митрополит Миколай — блискучий промовець, який не раз висловлювався дуже чітко. Так само говорив Русенський митрополит Наум — високодуховна й глибоко церковна людина, а також Старозагорський митрополит Кіпріан, непересічний і авторитетний у своїй єпархії архієрей. Тому у своїй позиції я не самотній.
Що стосується священників, які підписалися проти мене, я заздалегідь знав, що так буде, і навіть написав про це. Це свідчить лише про тих, хто організував збирання підписів, і підтверджує мої слова про те, що нашу святу Православну церкву перетворюють на подобу комуністичної партії в релігійному вбранні. Там трудові колективи підписували листи проти «ворогів народу». Такий підпис священника на підтримку митрополита чи патріарха нічим не відрізняється від підпису кріпака під словами про те, що його поміщик — найкращий і найдобріший пан, а той, хто не хоче працювати на пана, — дуже погана людина, від якої всі відрікаються. Усе просто.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Наступне моє запитання — із серії «не думаю, що це збіг». Будучи настоятелем Гігінського монастиря, ви двічі за час повномасштабної війни організовували паломницькі поїздки для українських дітей із прифронтової Сумщини. За це вам низький уклін. Але обидва рази буквально наступного дня після від’їзду дітей на вас накладали заборону на звершення богослужінь строком на 15 днів. Це нагадало мені радянські 15 діб за дрібне хуліганство.
Я не розумію, навіщо патріарх Даниїл із такою впертістю утримує вас на посаді, від якої ви самі неодноразово просили вас звільнити. Ви просили відпустити вас із Болгарської церкви під омофор патріарха Варфоломія або хоча б залишити простим ченцем у своєму монастирі. Братія монастиря обрала новим ігуменом ієромонаха Захарію, однак патріарх Даниїл досі не благословив і не затвердив це рішення. Водночас проти вас порушено церковну справу, яку, по суті, розглядатиме й очолюватиме сам патріарх.
В інтерв’ю Болгарському національному радіо, відповідаючи Діані Янкуловій, ви сказали сильні слова: «Вони можуть відлучити мене від Церкви, але не можуть відлучити мене від Бога». По суті, ви щойно їх повторили. Як ви самі пояснюєте таке вперте небажання патріарха Даниїла відпустити вас? Що, на вашу думку, ним рухає?
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Я людина емоційна й хочу завжди говорити прямо. Болгарською ми кажемо: «Право куме в очи», тобто висловлювати все у вічі. На жаль, духовна ДНК патріарха — це духовна ДНК духовних убивць. Такі люди ніколи не могли терпіти інакодумців та іншої думки з різних питань.
Вочевидь, він обманув мене, щоб отримати можливість знайти щось проти мене й убити мене еклезіологічно, позбавивши священного сану — знявши з мене єпитрахиль. Тому він затягнув ревізію й думав, що щось знайде, але нічого не знайшов. У його претензіях до мене немає жодного звинувачення, пов’язаного з документами. Це просто жарт, який погано для них закінчиться, бо існує ще й цивільний суд.
Канонічні звинувачення, які мені висунули, стосуються лише моїх слів. Я був приголомшений: мене звинувачують не в якомусь учинку, а в тому, що я говорив. Мене судитимуть за слова. Що на це сказати? Ось така в нас ситуація.
Я навіть радий, що все це відбувається, бо весь світ це бачить. Нехай кожен зробить свій вибір і вирішить, із ким він. Про себе я все знаю. Нехай вирішать й інші патріархи та архієреї. Думаю, усе, що відбувається, лише краще показує глибоку кризу, в якій сьогодні перебуває вся Православна церква. Йдеться вже не лише про російське православ’я. Це хвороба, що вразила всіх.
Судити клірика за те, що він іде за Христом і Євангелієм, — означає перетворитися на синедріон. Ми пройшли коло й повернулися туди, де людей переслідують і знищують за правду та любов до Христа. Нехай вони побачать себе збоку.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Ми вже кілька разів торкнулися позиції патріарха Даниїла щодо війни Росії проти України. Наведу для глядачів лише кілька його публічних висловлювань. Наприклад, він говорив: «Жоден з учасників конфлікту не може бути виправданий за те, що відбувається, і виправданий коштом іншого»; «У цьому конфлікті Росію визначили як єдиного й неспровокованого агресора. Але як назвати переворот у самій Україні, здійснений третьою стороною?» Для українців подібні заяви фактично означають повторення російських тез про війну, які звучать, наприклад, на телеканалі «Россия 24».
Буквально кілька днів тому, минулої неділі, під час богослужіння в софійському соборі Святої Неділі, яке очолював патріарх Даниїл, стався резонансний інцидент. Після появи в храмі посла Російської Федерації в Болгарії Елеонори Митрофанової частина парафіян зустріла її свистом і вигуками: «Це не Москва!» — та іншими подібними словами. Болгарські ЗМІ повідомляли, що патріархові нібито навіть довелося двічі перервати богослужіння, щоб заспокоїти людей.
З одного боку, ми бачимо публічну позицію патріарха Даниїла, яка об’єктивно сприймається в Україні як проросійська. З іншого — бачимо прямо протилежну реакцію частини православних болгар. Чи відображає позиція патріарха погляди більшості православних болгар, чи щодо війни, розв’язаної Росією проти України, позиція церковного керівництва й настрої значної частини вірян усе ж не збігаються?
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Я не настільки глибоко знаю цю ситуацію. Я ігумен монастиря, у мене немає такого огляду й таких зв’язків, які дали б змогу судити, наскільки широко в Болгарській церкві поширена проросійська лінія, а наскільки — євангельська, християнська.
Я знаю, що багато людей, які ходять до церкви, стали об’єктами проросійської пропаганди з боку священників, які давно зрадили Христа у своїх серцях і служать ідолові «русского мира». Для частини болгар ідолом є сама Росія. Розв’язання своїх проблем, зокрема повсякденних, вони чекають не від Бога й Христа, а від Росії та Путіна: «Росія прийде — і в нас усе буде добре». Вони не кажуть: «Бог покладе Свою руку — і все буде добре».
Це колишні комуністи, які після банкрутства комуністичної ідеології прийняли православне християнство лише як овечу шкуру для того самого комуністичного мислення. У цьому сенсі в Болгарській церкві чимало людей, які думають так само, як патріарх Даниїл.
Але є й інший бік. Приїдьте до Болгарії будь-якої неділі — церкви порожні. У них три, п’ять, двадцять або тридцять людей. Там, де служить патріарх, у майже двомільйонній Софії може зібратися сто людей або менше. У всій Болгарії регулярно ходять до церкви, ймовірно, не більш як вісім тисяч із чотирьох з половиною мільйонів православних християн, які живуть у країні.
Між Церквою і суспільством давно розверзлася величезна прірва. Патріарх Даниїл і його послідовники своєю ненавистю лише поглиблюють її. Коли я попередив, що це означає розкол, мене потім звинуватили у створенні цієї прірви. Але не я її створив: я лише побачив уже наявну прірву, коли прийшов до Церкви. І вона продовжує розширюватися.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Наприкінці програми мені хотілося б поставити запитання, яке стосується кожного православного українця. Ви заговорили про духовну кризу та прірву. Патріарх Даниїл цілком ясно висловився щодо відносин між Українською православною церквою і Православною церквою України. Він заявив, що, оскільки ПЦУ утворена з двох церковних структур, які він вважає неканонічними, сама вона також є неканонічною. Водночас Українську православну церкву на чолі з митрополитом Онуфрієм він називає єдиною канонічною Церквою в Україні.
Ви, навпаки, недавнім співслужінням із митрополитом Епіфанієм у Києві показали, що не вважаєте ПЦУ такою, що перебуває поза Вселенською православною церквою. Водночас в одному з інтерв’ю ви назвали УПЦ структурою московської церковної присутності в Україні.
Поставити діагноз — одне, а запропонувати вихід набагато складніше. Проблема двох Церков на одній канонічній території для нас очевидна, і в моїх ефірах ми часто шукаємо її розв’язання. Сьогодні в Україні існують дві великі православні громади, мільйони вірян, відкриті рани війни, взаємна недовіра й дуже болісна історія останніх десятиліть. Який вихід ви бачите для українського православ’я? Чи можливо подолати це церковне розділення? Якщо так, із чого, на вашу думку, має початися рух назустріч одне одному?
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Передусім хочу сказати: коли патріарх Даниїл стверджує, нібито визнає канонічною лише Церкву митрополита Онуфрія, він дуже негарно бреше всьому світові. Якби це було правдою, він мав би на кожній літургії, поряд із главами решти Православних церков — патріархом Варфоломієм, патріархом Феодором та іншими, — поминати Онуфрія Київського. Але коли патріарх Даниїл поминає за диптихом предстоятелів Православних церков, такого предстоятеля, як Онуфрій, серед них немає.
Як же тоді він може говорити, що єдиною канонічною Церквою в Україні є УПЦ? Єдиною канонічною Церквою на території України він визнає РПЦ, Московський патріархат. Ось що він визнає — це різні речі. Звісно, інакше бути не може: де Росія, там і Російська патріархія. Це потрібно розуміти.
Як я вже говорив, православ’я дуже хворе. Ми хвалимося, що наша віра — найбільш апостольська, що в нас Церква Христова, що вона єдина, і різними проявами «благодаті»: привезуть якусь російську листівку чи ксерокопію — і вона мироточить. Але у світі таких випадків тисячі. Мироточили ще давні язичницькі статуї Зевса; у Росії, здається, навіть статуя Леніна мироточила — вже не знаю, яке там було «миро».
Ми багато хвалимося, але я не бачу плоду, не бачу результату цієї нібито особливої Божественної благодаті. Духовний рівень послідовників Православної церкви всюди дуже низький. У Росії ситуація взагалі трагічна, але не можна сказати, що у Греції чи Румунії все добре. Ми не бачимо добрих плодів — я б навіть сказав, бачимо протилежне.
Сьогодні я повертався літаком здалеку, через Італію. Болгарин, який живе в Італії, упізнав мене, схвально відгукнувся про мою позицію і сказав: «Отче, я знаю тут двох католицьких священників. Подивіться, як люди довіряють одне одному, доброзичливо ставляться одне до одного, дружать і допомагають. А в нас у Болгарії — ненависть, заздрість і озлобленість одне на одного».
На це треба дивитися прямо й чесно: ось яка наша «найправославніша» Церква. На жаль, це наша проблема. Частково вона виникла тому, що збереглося радянське мислення: завжди потрібна ненависть, завжди потрібен ворог, завжди є класи, які необхідно знищити. Раніше це були буржуї та інші «класи експлуататорів», тепер — «класи єретиків», яких також потрібно знищити. Те саме мислення поширюється й на сексуальні меншини: знищимо їх — і запанують благочестя та благодать. Що більше їх уб’ємо, то нібито кращими будемо. Ніби не Господь їх створив і не Господь підтримує їхнє життя, ніби вони не Його діти.
Над цим потрібно працювати духовно. Як говорив Андрій Кураєв, благословення ненависті стало частиною православного етосу, православного мислення. На жаль, ця ненависть, на мою думку, сильніша з боку колишньої «канонічної» Церкви — тієї російської структури, яка виступала проти Філарета. Людей утримували в духовному полоні, навіюючи їм, що «філаретівці» й «макаріївці» — найгірші, ніби вони недолюди. Це велика проблема.
Мені важко сказати, як її лікувати, бо отрута гордині, ненависті та зневаги дуже сильна. Але потрібно розуміти й інше: з боку нинішньої канонічної Православної церкви України і, можливо, ще більше — з боку українського суспільства — також накопичилася ненависть. Мені це зрозуміло. Сьогодні людей убили на зупинці. Можливо, це були мої родичі, знайомі чи просто співвітчизники. І якщо я потім почую, що десь моляться й поминають того, хто благословив це вбивство, я й сам міг би схопити щось, усе там зламати й розігнати: «Зрадники! Це мерзота!» Це теж ненависть, але вже природна. Так дві ненависті стикаються одна з одною.
Це велика проблема, яку потрібно лікувати духовними засобами. Необхідна величезна увага до українського суспільства й українських Церков. Я не хочу нікого критикувати — зараз ви зрозумієте, у чий город я кину невеликий камінь. Але мати не може народити дитину й залишити її саму по собі. Хто народив дитину, той має її виростити й нагодувати. Якщо в дитини складні стосунки зі старшим братом або сином, мати, якщо вона називає себе матір’ю, повинна допомогти налагодити стосунки, тримати дітей за руку. Не можна за весь час війни навіть не відвідати їх. Це дуже погано. Можливо, після цих слів хтось перестане мене любити, але я кажу правду.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Хто ця дитина в контексті православ’я?
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Ця дитина — ПЦУ. А хто її мати? Усім зрозуміло, хто народив цю дитину.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Вселенський патріархат?
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Це її турбота. Вона має бути поруч. Не так, що на п’ятому році війни прийшов якийсь святогірський архімандрит, ми побували з ним у Бучі — і він пішов. Хіба це турбота матері про дитину?
Тут не буває так, що вся правда на нашому боці або вся правда на їхньому боці. Існує великий конфлікт і розділення між вірянами. Не можна просто дивитися збоку. Потрібно допомагати, бути з людьми, спілкуватися і з одними, і з іншими, шукати шлях до примирення. Хтось має це робити. Не можна народити дитину, кинути її й сказати: «Нехай виживає».
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Тобто, отче, ви вважаєте, що нашу проблему в Україні має вирішувати згори все світове православ’я — інші помісні Церкви? Тут її вирішити неможливо?
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Ні, не можна перекладати відповідальність. Інші Церкви — це тітки й двоюрідні сестри матері. Вони можуть допомагати, якщо хочуть, але мати зобов’язана це робити. Я не говорю про все світове православ’я. Хто створив ПЦУ, той і має вирішувати це питання.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Отже, ми самі в Україні, між собою, цю проблему вже вирішити не можемо?
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: На жаль, і з одного, і з іншого боку утворилася велика прірва ненависті й нерозуміння. Потрібен хтось, хто піде і до одних, і до інших, говоритиме й спілкуватиметься, шукатиме, як усе має бути влаштовано. Самі по собі ви лише кидаєте одне в одного каміння, і прірва залишається.
Ми прийшли підтримати український народ, а митрополит Іона облив нас брудом. Він непогана, навіть хороша людина, але діє ця інерція: він мав облити брудом якийсь сегмент — нехай це лише три або п’ять людей. Чому так відбувається? Бо ми рідко приходимо. Нам давно потрібно було бути з вами. Нам потрібно було бути з вами постійно.
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Отче, дякую вам за відверту й дуже непросту розмову. На завершення, можливо, ви хочете звернутися до українського народу, сказати щось, про що я вас не запитала?
АРХІМАНДРИТ НИКАНОР: Що я можу сказати українському народові? Дякую українцям за те, що вони рятують себе від цього жахливого звіра й тим самим рятують і нас. Я молюся про те, щоб Бог поклав край винищенню молодих, добрих українців і мирних жителів, щоб увесь цей жах нарешті припинився.
Бережіть свою свободу. Якщо ви допустите їх, вони все одно вас уб’ють. Краще я помер би зі зброєю в руках — я б їм не здався. Потрібно триматися до останнього. Пробачте, що так кажу, але вони не ставляться до вас по-людськи. Вони ніколи не захочуть домовитися по-доброму. Вони хочуть знищити все українське. Ви не можете уявити, що вони накоять, якщо захоплять Україну. Україна перетвориться на один величезний Освенцим, один величезний ГУЛАГ, на найстрашніший концентраційний табір. Я не хочу навіть думати про це. Боріться за своїх дітей до останнього. Ані кроку назад!
ІЛОНА СОКОЛОВСЬКА: Дякую вам за підтримку, молитви й сердечні слова.
Дорогі друзі, окремо хочу подякувати Софійському братству, завдяки якому відбулася наша сьогоднішня зустріч. Саме Софійське братство допомогло нам зустрітися з отцем Никанором. Дякую вам, отче.
І кілька слів нашим глядачам. Зі Святого Письма ми знаємо, що Юда Маккавей побачив видіння. Перед ним з’явився пророк Єремія із золотим мечем у руках і сказав: «Візьми цей святий меч — дар від Бога; ним ти розтрощиш ворогів».
Якщо розвинути цю аналогію, то патріархові Кирилу, вочевидь, теж було видіння. Перед ним з’явився пророк Йосип Віссаріонович — приблизно з тими самими словами, тільки вже не про золотий меч, а про золоту атомну бомбу.
Історія не питає, демократ ти чи диктатор. Час від часу вона вручає окремим людям страшне право — право натиснути ядерну кнопку. І десь у приймальні найвищого керівника патріарха Кирила в черзі за такими золотими мечами, ймовірно, чекають ті, кому історія дала цю владу: Гаррі Трумен, Вінстон Черчилль, Шарль де Голль, Мао Цзедун, Індіра Ганді, Леві Ешколь, Наваз Шариф, Кім Чен Ин, Моджтаба Хаменеї.
Станом на цей момент відомо про 17 загиблих і 44 поранених унаслідок сьогоднішньої російської атаки на Київ і Київську область. Щодня російські удари забирають життя мирних жителів України. Висловлюю глибокі співчуття родинам загиблих. Рятувальні роботи тривають, і, на жаль, ці цифри ще можуть змінитися.
Бережіть себе, дорогі українці. Це було «Віче». До нових зустрічей.
Джерело: youtube.com
