БПЦ І ПЦУ: питання визнання
У болгарській пресі активізувалась група, що озвучує радикальні московські церковні наративи щодо спільного служіння ієрархії БПЦ і ПЦУ (не визнаної всіма церквами) з патріархом Константинополя. І на тлі істерично-ультимативного тону спілкування РПЦ з іншими Церквами ми спостерігаємо поглиблення розколу у свідомості церковних мас через нерозуміння елементарних основ вчення про Церкву. Загалом, заснування ПЦУ стало тригером для церковної громади. Але ж насправді, історія з ПЦУ не є новиною! Чому ж на неї така неадекватна реакція? – Як би це не здавалося дивним, але причина такої реакції в масовому невігластві народу. Ера Інтернету не збільшила обсяг знань основної маси користувачів, а перетворила поверхневих людей в амбітних «всезнайок». РПЦ, своєю чергою, використовуючи свої ресурси (в т.ч. і фінансові, оскільки це одна з найбагатших Церков у сучасному Православ’ї), перетворила банальний випадок з ПЦУ в таку собі «небачену дивину». І треба віддати належне – при вкрай низькому рівні інтелектуальної культури в РПЦ, при поголовному невігластві її кліриків та ієрархів, куріали цієї Церкви на чолі з патріархом виявилися відмінними маніпуляторами. У цьому мистецтві їм немає рівних.
Отже, розгляньмо всю проблему детально. Для зручності ми будемо великими літерами виділяти розділ, об’єднаний темою або серією питань, а всередині розділу будемо відповідати тезами, маркованими або літерами, або цифрами.
ІСТОРІЯ ПИТАННЯ
З огляду на актуальні історичні причини на території України на поч. 1990-х утворилося кілька груп самопроголошених церковних автокефалій. Одні з них мали підтверджене рукопокладення, але були «позбавлені сану за вчинення розколу». Інші взагалі носили відверто самосвятський характер (тобто в основі їх руху лежав самозванець, який ніколи не мав сану). Але загалом це не новина у православному середовищі, а скоріше наша біда і наш сором. Чомусь майже всі Помісні Церкви, що сьогодні існують, пройшли через самопроголошення і засудження (з виголошенням анафем) з боку Кіріархальної Церкви, від якої «відділялися» автокефалісти. І саме у Болгарської Церкви цей шлях був найболючішим і найтривалішим – вона перебувала в церковній ізоляції 73 роки, а початок автокефального шляху ознаменований радикальним націоналізмом і взаємною різаниною болгар і греків!
Соціальні дослідження в Україні показали, що у більшості православних є бажання мати свою автокефалію (всупереч невичерпному потоку московської пропаганди, яка стверджує, що «автокефалія – це смертний гріх розколу»). Але люди хотіли б мати Церкву, визнану всім православним світом. У цих умовах (а також у контексті розпочатого у 2014 конфлікту між РФ і Україною) Константинопольський патріарх вирішив легітимізувати дві основні групи автокефалістів України – УПЦ КП і УАПЦ, запросивши до об’єднання й УПЦ МП. Процес заснування ПЦУ був проведений занадто поспішно і не були враховані два, принципово важливих, чинники:
1. В УАПЦ взагалі немає дійсного спадкоємства хіротоній, точніше – у частини кліриків і ієрархів вона відсутня з тієї причини, що в 1989 р. основу цієї «ієрархії» поклав самозванець, який не мав жодних церковних ступенів, Віктор Чекалін (називався «архієпископом Вікентієм»). Цю проблему УАПЦ приховала від Константинополя, з боку якого не було проведено жодних серйозних розслідувань.
2. Не врахували фінансову залежність УПЦ МП від російського і проросійського бізнесу в Україні. У світських ЗМІ в Україні можна і сьогодні прочитати, що «церковна Москва викачувала ресурси з України». Насправді все було рівно навпаки. УПЦ для РПЦ – «іміджевий проєкт», і РПЦ не шкодувала грошей на оплату свого іміджу. Саме проросійський бізнес в Україні відновлював більшість храмів і монастирів, що дісталися країні після радянських гонінь. Нерідко російські олігархи робили дорогі подарунки українським архієреям, які, своєю чергою, розплачувалися своєю «проросійською» позицією в церковних і політичних питаннях. Наприклад, Святогірська Лавра є «особистим фінансовим проєктом» одного з найбільших російських бізнесменів в Україні – Нусенкіса. Звісно, єпископат УПЦ розумів, що у разі виходу з МП вони втратять будь-яку підтримку з боку російського бізнесу.
При більш вдумливому і неквапливому підході обидва питання можна було вирішити. Зокрема, м’яко настояти на перерукопокладанні ієрархів з УАПЦ, а єпископат УПЦ звести з бізнесом української діаспори, над яким особисто курує і донині митрополит Філарет Денисенко, не пускаючи туди нікого – ні ПЦУ, ні греків!
Але ПЦУ вже заснована! Як поводитися з представниками цієї церковної структури? І як, у такому разі, ставитися до УПЦ? Адже в усім нам відомих нинішніх умовах сама УПЦ на соборі у Феофанії 27 травня 2022 року задекларувала свій «вихід із РПЦ МП». І хоча вона формально не була засуджена в РПЦ, але «чисто зовні» її дії нагадують самопроголошення автокефалії?
Щоб розібратися в цих усіх питаннях, нам необхідно чітко врахувати різницю між
САКРАМЕНТАЛЬНИМ І АДМІНІСТРАТИВНИМ
Життя Церкви, як історичного Боголюдського організму, складається з двох, «не зливаних в одне і не змішуваних між собою» (кажучи мовою Халкідона) частин: Залог Церкви, її корінь – це дар Духа в День П’ятидесятниці. З цього дару черпається апостольське преємство Священства. У цьому дарі ми черпаємо натхнення для Євангельського свідчення.
Але перебуваючи ще й втіленням ідеї Божественної у плоть історичну, Християнство містить у собі і зовнішні, тимчасові, застарілі й такі, що потребують оновлення, елементи. Конкретні питання церковної дисципліни хоча й мають відношення до дару Духа, але залишаються історично зумовленими. Наприклад, кожний християнин, який читав Катехизис, знає, що найвищим ступенем Священства є не патріарх, а єпископ!
Немає такого сану, як “патріарх”. Але ж ким тоді є останній? – Органом дисципліни в Церкві. Це – історично складені інститути, не засновані прямо на апостольському преємстві, але необхідні виключно для регулювання дисципліни в Церкві.
Що важливо зрозуміти простому вірянину? – Те, що порушення в царині церковної дисципліни не означають автоматичного пошкодження сакраментального життя. Найпростіший приклад із зовсім недавнього минулого БПЦ: при блаженної пам’яті патріарху Максимі виник розкол митрополита Пімена. Останній відступив від патріарха, був засуджений офіційними органами БПЦ, але засудження не визнав і продовжував здійснювати рукопокладення. Під час зцілення розколу всі “піменівці” були прийняті у спілкування з БПЦ у тому сані, який вони отримали у Пімена “в розколі”. Чому таке стало можливим? – Тому, що і Пімен, і Максим носять один і той самий сан апостольського священства – єпископи. Вищого ступеня священство не знає. А патріаршество, яке є суто дисциплінарною посадою, встановленою задля порядку в Церкві, не має влади скасувати сакраментальний сан єпископа.
Вищесказане нами не означає, що будь-хто може вільно ігнорувати органи церковної дисципліни. Інакше ми всі зануримося в глибокий хаос. Але ми також повинні враховувати їх відносний і тимчасовий характер. На відміну від самого вічного дару Священства.
АВТОКЕФАЛІЯ І ПОЛІТИКА
1. Говорять, що рішення про автокефалію – політичне рішення. Але заради справедливості треба враховувати, що політичним є не тільки ствердне, але й негативне рішення по цьому питанню. Адже єдність кількох Церков у межах однієї Помісної Церкви завжди базується на державному, тобто політичному, єднанні. Тому і боротьба з автокефалією – це не релігійна боротьба, а все та ж політична боротьба. Якщо припустити, що ПЦУ – це “політичний проєкт Заходу”, то УПЦ такий же “політичний проєкт Росії”.
2. Важливо пам’ятати, що історично сформовані кордони сучасних помісних Церков – це також і політичні кордони. Кількість нинішніх Помісних Церков (сьогодні їх 15, а ще 150 років тому їх було всього 5) і їх територіальні кордони обумовлені історично випадковими процесами. Іншими словами, ці кордони не базуються на догматичних істинах. Немає таких догматів або канонів, які б суворо приписували, наприклад, сербам і болгарам мати свою автокефалію, а білорусам і українцям задовольнятися статусом автономії в РПЦ.
3. Також важливо врахувати, що до сьогодні не існує єдиного загальновизнаного канонічного порядку надання автокефалії! У Предстоятелів нинішніх Православних Церков немає навіть повної згоди в тому, хто має право надавати автокефалію – Константинополь чи “Церква-Мати”? І всі теперішні посилання на “канони” являють собою “сучасне тлумачення на більш давнє тлумачення”. Наявні у нас канони не дають чіткого розкладу ні процедурі надання автокефалії, ні взагалі чіткого визначення “смислового змісту” цього терміна.
4. А якщо це політична боротьба, і якщо процес автокефалії не регулюється канонами, то не може бути й осудження тих, хто став на шлях автокефалії. Неможливо судити за відсутності закону! Раз немає закону, то немає й злочину. Тому з релігійного погляду і прихильники, і противники автокефалії залишаються повноцінними членами Церкви, оскільки це не боротьба за щось, що має відношення до віровчення.
5. Для простих вірян, які зараз активно самі себе залучають у ці скандали, важливо пам’ятати одну просту істину: всі ці питання з юрисдикцією Церков стосуються сфери адміністрування і по суті входять виключно в компетенцію єпископату і пресвітеріуму. Я розумію, що в демократично орієнтованих Церквах Європи миряни болісно сприймають окрики кліру. Але ж це – ті самі канони, за яких виступають наші миряни! І нагадаємо, що дуже шанований у болгар святитель Серафим (Соболев) радикально негативно ставився до надання мирянам права голосу в питаннях церковного устрою, канонічних кордонів Церков і т.д.
ЯК СТАВИТИСЯ ДО «ПОЗБАВЛЕНИХ САНУ» КЛІРИКІВ І ЄПИСКОПІВ?
Одна з проблем, яку люблять виставляти напоказ – те, що лідери церковної групи УПЦ КП (Філарет Денисенко та його однодумці) були церковним соборним Судом РПЦ МП позбавлені священного сану («за поведінку, що не відповідає сану»), а потім і піддані анафемі (вже «за відступ у розкол»). У московських наративах просувається думка про «безблагодатність» всіх літургійних дій, вчинених особами, позбавленими сану. Але насправді це далеко не так.
1. «Позбавлення сану» не є таїнством, тоді як хіротонія – це Таїнство. Відразу ж виникає закономірне питання: Як не-таїнство може перекреслити Таїнство? «Позбавлення сану» – це чисто адміністративний акт, що виключає людину з зовнішньої церковної структури, але не стирає з нього «незгладимий залог Духа».
2. У силу не-сакраментального характеру «позбавлення сану» і самих “позбавлених сану” на Вселенських Соборах, і ними (після їх “позбавлення сану”) висвячених ті ж самі Вселенські собори визначали приймати у сущому сані (див. Трул. 95) – тільки через письмову відмову від тих причин, які стали підставою для їх засудження. І якщо в історії Церкви й були випадки, коли групу осіб, які походять від “позбавлених сану”, знову хрестили або рукопокладали, то це було результатом богословського невігластва ієрархії. Саме така поведінка канонічно якраз не виправдана.
3. Один із найсерйозніших розколів давнини – розкол донатистів у Північній Африці проіснував майже 150 років. Вони походили від групи осіб, засуджених на «позбавлення сану» за ряд богословських питань. Однак, коли через 150 років настав час об’єднання, ніхто в офіційній Церкві не сумнівався в дійсності Священства у донатистів. І це незважаючи на те, що всі вони походять від групи 150 років тому «позбавлених сану» розкольницьких єпископів. Всю цю групу прийняли у спілкування з повнотою Церкви «у сущому сані».
4. Але якщо Церква визнає гідність сану (в силу його незгладимості) у засуджених і підданих анафемі церковних структурах, які мають серйозні розбіжності у віроповчальних питаннях, то з яким сумлінням ми будемо виставляти «небаченим злом» такі дрібні автокефалістські рухи, як українське (або недавно зцілене македонське), якщо в цих рухах не порушені жодні основи віровчення, а суперечка стосується тільки кордону юрисдикції того чи іншого ієрарха над тією чи іншою територією? Адже якщо придивитися уважніше, то перед нами суперечка амбітних ієрархів про заснування їх юрисдикції. І кожна сторона вставляє на свою користь свої історичні доводи й аргументи, що позбавляє безумовності аргументи як однієї, так і іншої сторони.
5. І найголовніше для болгар – це не забувати свою власну історію. Болгарська Церква тричі проголошувала автокефалію – і щоразу шляхом радикального розриву з материнською Церквою Візантії. Остання – нині чинна – автокефалія так само виникла шляхом «розколу»: Саме під тиском світської влади Константинопольський патріарх болгарські єпархії перетворив на екзархат (1870), який оголосив про свою повну незалежність. «На засіданні Синоду Константинопольської Патріархії 13-15 травня 1872 р. екзарх Анфім I був позбавлений сану і нізведений, митрополити Панарет Пловдивський та Іларіон Ловчанський відлучені від Церкви, а єп. Макаріопольський Іларіон підданий вічній анафемі; церковним покаранням були піддані всі ієрархи, клірики та миряни Екзархату. З 29 серп. по 17 вер. 1872 р. у Константинополі відбувся Собор за участю ієрархів Константинопольського Патріархату (в т. ч. колишніх Патріархів Григорія VI та Іоакима II), Патріархів Александрійського Софронія, Антіохійського Ієрофея та Єрусалимського Кирила, архієпископа Кіпрського Софронія, а також 25 єпископів і кількох архімандритів (в т. ч. представників Елладської Церкви). Дії болгар були засуджені як такі, що базуються на основі філетизму (племінних відмінностей). Всі “хто приймають філетизм” були проголошені чужими Церкві схизматиками (16 вересня)» [Православна Енциклопедія, т. 5 // Болгарська Православна Церква]. Отже, всі лідери болгарської автокефалії були позбавлені сану і навіть піддані анафемі! У такому стані БПЦ перебувала до 19 лютого 1945 р., коли був підписаний «Протокол про ліквідацію існуючої роками аномалії в тілі Святої Православної Церкви…». 22 лютого Вселенська Патріархія видала Томос, який виголошував: «Ми благословляємо автокефальний устрій і управління Святої Церкви в Болгарії і визначаємо її як Святу Православну Автокефальну Болгарську Церкву, і з цього моменту визнаємо Її нашою духовною сестрою, яка управляється і вершить свої справи незалежно і автокефально, згідно з установами і суверенними правами». Зверніть увагу! Розчерком пера з «проклятих схизматиків» ви, болгари, перетворилися на «братів у Христі улюблених». Але ніхто не посмів навіть натякнути ні на «покаяння у гріху розколу», ні на «перерукопокладання» тих, хто походить від ієрархії, «позбавленої сану і підданої анафемі» у далекому 1872 р.
ЩО ТАКЕ РОЗКОЛ?
Цим ярликом люблять бравувати різні крикуни з натовпу! А тим часом якщо слідувати 1-му канону Василія Великого, то більшість з того, що ми кваліфікуємо як «розкол», таким не є. Святитель ділить усіх, хто не має повноти церковного спілкування, на три сектори:
1. Єрессю він називає лише ті рухи, в яких спотворена формула Хрещення. Те, що ми сьогодні фактично вважаємо «іновірством» (маркіонізм, маніхейство), він називає єрессю.
2. Розколом святитель називає все, що має правильну формулу хрещення ім’ям Трійці, але розходиться в ряді богословських тлумачень як самої цієї формули, так і інших віровчальних формул. З цієї причини у нього аріани – не єретики, а саме розкольники: вони приймають хрещення в ім’я Трійці, але «неправильно інтерпретують». Так само донатизм він називає розколом – через те, що вони мають «інше вчення про покаяння».
3. А ось усі інші розділення (з дисциплінарних, юрисдикційних питань або через моральні претензії до ієрарха) він називає «неприпустимим зборищем».
Ми не будемо вдаватися в деталі його вчення про єресі і розкол, але важливо те, що він наполягає: Якщо хтось був засуджений за певні провини (як Філарет Денисенко), але засудження не визнав і служити не перестав, організувавши власну церковну структуру (наз. «неприпустиме зборище»), висвячуючи там священників і єпископів, то і він, і всі ним там висвячені, при возз’єднанні приймаються в тому сані, який вони там отримали.
Тобто у святителя присутнє розуміння того, що не всі, хто відділені від повноти спілкування з Церквою, віддалені від неї на однаково далеку відстань. Вже про розколи він говорить, що вони «не чужі Церкві», а «неприпустимі зборища» так і взагалі стоять на самій короткій дистанції.
Для тих, хто цікавиться цим питанням більш глибоко, порадимо два хороших історичних дослідження:
(а) Βασίλειος (Κοσμάς Ἀστερίου), αρχιεπισκ. ‘Αγχιαλου. νυν δε Σμυρνης. Πραγματεια περί του κύρους χειροτονίας κληρικών υπό επισκόπου καθηρημένου ή σχισματικού χειροτονηθέντων (απεφάνθη θετικά). – ‘Εν Σμυρνη, 1887. // [Сайт Вселенської Патриархії]
(б). Γρηγόριος, μητροπολίτης Χίου. Περί ενώσεως των Αρμενίων μετά της Ανατολικής Ορθοδόξου Εκκλησίας. Εν Κωνσταντινουπόλει εκ του Τυπογραφείου Αντωνίου Κορομηλά, 1871. // URL(pdf)
ХТО МАЄ ПРАВО ВИЗНАЧАТИ КАНОНІЧНІСТЬ ЧИ НЕКАНОНІЧНІСТЬ ЦЕРКОВНОГО СТАТУСУ, І ЯК ЦЕ ВПЛИВАЄ НА САКРАМЕНТАЛЬНЕ ЖИТТЯ ЦЕРКВИ?
З усього вищезазначеного уважний читач вже зробить висновки, що канонічні питання в ряді випадків залишаються нерозв’язаними в сучасному Православ’ї. Але більшість Церков, загальною згодою, визнають певну роль Константинопольського патріарха, як центру церковної єдності. Проте у критиків цього центру церковної єдності є своя правда: згідно з канонами (3-й канон II Вселенського Собору і 28-й канон IV Вселенського Собору), Константинополь отримав свою першість завдяки столичному статусу в християнській імперії, причому його першість поширювалася лише на імперські діоцези і єпархії. Однак, Стамбул вже давно не столиця християнської імперії. Але і Москва, виправдовуючи свою юрисдикцію над Україною документами 1680-х років, замовчує, що це право їй надано завдяки тому, що на той момент вона мислилась як спадкоємиця візантійських василевсів, а Київ увійшов до складу її царства. Але зараз ні Москва не є християнською імперією, ні Україна не входить до числа областей чи республік Російської Федерації.
Проте, попри всі нюанси, більшість Церков визнає особливі переваги Константинополя у формуванні принципів церковної єдності та спілкування і негативно ставиться до ультимативно-істеричного тону РПЦ МП з українського питання.
ПЦУ І УПЦ: ДВІ ЦЕРКВИ НА ОДНІЙ ТЕРИТОРІЇ. ДОСВІД ПЦА
Якщо ми теоретично погодимося визнати ПЦУ, то як бути тоді з УПЦ? І взагалі – який її «канонічний статус»?
Вище ми вже зазначили, що багато юридичних (вони ж – канонічні) проблем у сучасному Православ’ї залишаються нерозв’язаними. І у нас є приклади, коли, по-перше, думка конкретної Церкви про себе саму розходиться з думкою про неї в інших Церквах, а по-друге, ці самі «інші Церкви» по-різному відносяться до однієї й тієї ж Церкви.
Найяскравіший сучасний приклад – це Православна Церква Америки. В «своїх власних очах» вона – автокефальна. Але з позиції Константинополя вона – Церква російської діаспори, в правах рівна з екзархатами інших діаспор (румунів, сербів, греків і т.д.) в Америці. Іншими словами, для Константинополя ПЦА – лише екзархат РПЦ МП. Але Помісні Церкви, відомі як сателіти Москви (Грузинська, Болгарська, Польська, Чеських земель і Словаччини) все-таки поминають її у своїх диптихах, тобто вважають автокефальною – всупереч невизнанню Константинополем.
В результаті ми бачимо дві прості істини:
1. На одній території можуть співіснувати дві та більше Церков (при цьому претендуючи на статус Помісної), визнаючи одна в одної повноту сакраментального життя, але по-різному оцінюючи юридичний статус одна одної.
2. Конфлікт між двома течіями в українському Православ’ї не перший (і, напевно, не останній) в історії Православ’я. Необхідно зробити так, щоб належні до різних гілок українського Православ’я єпископи та їх паства визнавали один одного братами та сестрами, і мали євхаристичне спілкування.
ЧИ ДОПУСТИМЕ ОФІЦІЙНЕ ВИЗНАННЯ ПЦУ?
З усього вищесказаного виникає питання. Напевно, я не маю права давати рекомендації Синоду БПЦ. Але у разі, якщо Синод вирішить прийняти до офіційного спілкування ПЦУ, то я вважаю необхідним висунути при цьому дві вимоги:
1. Розв’язати проблему апостольського спадкоємства тієї частини ПЦУ, яка прийнята з УАПЦ. Це повинно бути зроблено відкрито та офіційно.
2. Припинити «віджим» майна в УПЦ.
Самим же ієрархам ПЦУ та УПЦ я наполегливо б рекомендував якнайшвидше вступити в євхаристичне спілкування один з одним, залишивши розв’язання всіх адміністративних питань на післявоєнний час.
Джерело: mir-vsem.info