Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Георгій Ходун, священник ПЦУ (Сумська обл.)
У бурхливому морі сучасного українського православ’я, де релігійні течії схрещуються з геополітичними штормами, питання «що є вірою?» постає з особливою гостротою. Яскраво це проявилося у взаєминах між Українською Православною Церквою та Православною Церквою України. Для багатьох вірян УПЦ доєднання до ПЦУ сприймається як акт зради, відступництво від «справжньої віри». Якщо ж ти залишився у своїй юрисдикції, це подається як «вірність істині». Але чи справді це так? Чи не ховається за такими твердженнями банальна підміна понять, де багатовікова традиція та особиста звичка видаються за слідування Христу?
«Триматися віри» – це фраза, яка лунає з амвонів, звучить у проповідях і закріплюється у свідомості мільйонів. «Так, ми грішні, але ми тримаємося істинної віри» – ці слова несуть в собі глибокий емоційний заряд, обіцяючи духовну впевненість у причасності вічному у світі, що постійно змінюється. Однак, що саме мається на увазі під цією «вірою»? Чи це сукупність догматів, сформульованих на Вселенських соборах? Чи це особливий спосіб богослужіння, успадкований від попередніх поколінь? Чи це, можливо, вірність певній церковній структурі?
У контексті нинішнього протистояння, коли УПЦ опинилася під тиском суспільства через її історичні зв’язки з Московським патріархатом, ми бачимо, як «істинною вірою» часто називають саме приналежність до певної юрисдикції, тоді як членам іншої відмовляють навіть у праві вважатися хрещеними. Бути в УПЦ – це «триматися віри», «залишитися в істині». Знаходитися в ПЦУ – це «зрадити віру», «відпасти від спасіння». Такий наратив є потужним інструментом впливу, що грає на страху перед втратою спасіння.
Проте, якщо подивитися неупереджено, то за цими гучними словами стоїть щось значно простіше і водночас складніше: людська традиція і звичка. Останні декілька століть більшість українських православних християн знаходилися в юрисдикції Московського патріархату. Це сформувало певні звичаї, обряди, навіть менталітет. Для багатьох це стало частиною їхньої ідентичності, настільки органічно вплетеною в їхнє буття, що будь-яка зміна сприймається як замах на самі основи. Однак, коли слідування звичним формам ототожнюється із суттю віри, а одна з юрисдикцій ототожнюється з усією повнотою Вселенської Церкви, ми не лише об’єктивно помиляємося, але й ризикуємо втратити найголовніше, бо при такому підході слідування Христу підміняється звичкою, яка стає самодостатньою.
І тут постає ключове питання: що означає слідувати за Христом? Чи вимагає Христос від нас приналежності до конкретної юрисдикції (особливо на противагу іншій)? Чи Його заклик до любові, милосердя, прощення, правди та служіння ближньому обмежений церковними кордонами, проведеними людьми?
Якщо ми звернемося до Євангелія, то побачимо, що слідування за Христом – це життя за Його заповідями, прагнення до єднання з Ним через Писання, молитву, таїнства та духовний поступ. Чи можна це робити в УПЦ? Безперечно. Чи можна це робити в ПЦУ? Так само безперечно. Обидві юрисдикції сповідують Нікео-Константинопольський Символ віри, звершують одні й ті ж таїнства, мають спільну літургійну традицію та опосередковано мають євхаристійне спілкування. Отже, догматична основа для слідування Христу є і там, і там.
Різниця полягає не в догматах, а в канонічному статусі, історичних зв’язках та, головне, в інтерпретації ролі Церкви в сучасному українському суспільстві. Для багатьох перехід до ПЦУ – це не зрада віри, а усвідомлений вибір будувати Церкву, яка буде не лише частиною Вселенського православ’я, але й буде відкритою до сучасних потреб українського народу. Тож, коли ми чуємо заклики «триматися віри», варто поставити собі питання: за що саме нас спонукають триматися?
Справжня віра полягає не у пасивному збереженні минулого, а у відповідальному житті в сьогоденні, з поглядом, спрямованим на Христа. Слідування за Ним – це не статична позиція, коли минуле вважається більш цінним, аніж сучасне та майбутнє, а динамічний шлях, що вимагає постійного розпізнавання та сміливості. І цей шлях відкритий для кожного, хто шукає Христа, незалежно від того, яка табличка висить на дверях його храму.