Відповідь надана під час дискусійної панелі на Круглому столі «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні», який відбувся 29.04.2025 р. у Києві в межах просвітницько-аналітичного проєкту «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства», організованого Софійським братством за підтримки фонду Renovabis.
Протоієрей Георгій Коваленко: Ми говорили про утопію. Я взагалі вважаю, що Євангеліє – це антиутопія. Ми іноді в церковному житті намагаємося побудувати утопію, якесь ідеальне церковне суспільство. Євангеліє нам навпаки пропонує, скоріше, антиутопію. Тільки завдяки сучасній літературі і кіно ми можемо зрозуміти, що книга Апокаліпсису написана в стилі постапокаліпсису. Це насправді постапокаліпсис – там життя продовжується після апокаліпсису.
Але це проблема. В чому я її бачу? В тому, що ми маємо Євангеліє, яке не є утопічним, воно не будує ідеальну спільноту. Ми бачимо одкровення про ті проблеми, які відбуваються. Більш того, можна говорити, що це не тільки далека перспектива, а майже реальність нашого сьогодення. Але вся наша церковна структура, її відносини, її самопрезентація назовні, скоріше воліє видавати з себе це ідеальне суспільство, ідеальну структуру. Ось питання в цьому сенсі: наскільки Ви вірите в міжюрисдикційний діалог на рівні структур? І що потрібно для того, щоб саме структури розпочали цей діалог? Бо повірити в діалог на рівні церковного суспільства, і навіть духовенства, я можу, а от на рівні юрисдикцій – ні. Чи є у Вселенського патріархату ідеї з цього приводу?
Єпископ Команський Михаїл, екзарх Вселенського Патріарха в Україні: Я скажу про свій досвід. На майданчику нашої Ставропігії [Вселенського патріархату в Україні – прим. ред.] до нас приходять представники всіх православних юрисдикцій, і чудово там спілкуються. Ми ніколи не розголошуємо, хто саме та коли приходить, але ті, хто приходять, знають: тут можна спокійно поспілкуватися одне з одним, і зі мною в тому числі. Я бачу щирих людей, які дійсно прагнуть не заморозити ситуацію, а знати якийсь вихід. Бо саме з цих міркувань виходила сама ідея надання автокефалії і Томосу для православ’я в Україні. І хоча я маю надію на міжюрисдикційний діалог, але я бачу, що люди ще бояться один одного.
Упередження, які накопичилися за період розділення, що був в Україні від початку 90-х років минулого століття, зберігаються – стільки було недобрих висловів на адресу один одного, і дій. І коли люди приймуть це, визнають, що і ті були винні, і ті були винні в певних аспектах, попросять вибачення в один одного і скажуть: «Так, ми це прожили, давайте не будемо повторювати»… На жаль, я часом бачу таку ситуацію, що деякі люди, які долучаються вже до об’єднаної церкви, все одно підпадають під остракізм, і самі продукують такий самий остракізм у відповідь, що складається враження, що вони не належать до однієї церкви. Це – психологічний страх визнати, що помилялися всі. Давайте визнаємо [помилки], перепросимо одне одного і будемо жити далі, не будемо шукати зовнішніх ворогів. Тому що є небезпека – жити назло комусь, на противагу комусь, всупереч комусь. Це нездорова позиція – щось робити тільки для того, щоб комусь щось довести.
Давайте будемо робити щось від своєї повноти – розвивати церковне, парафіяльне життя. Нам потрібно перестати жити з позиції «на зло комусь» або «всупереч комусь». Це, якщо чесно, не правильна і не доросла позиція. Ми маємо розвивати церковне життя не для того, щоб щось комусь довести, а тому що це необхідно для життя за Євангелієм.
Я вважаю, що головна перешкода до єдності — це страх і образи минулого. Коли ми їх подолаємо, визнаємо помилки — тоді з’явиться справжній діалог. І тільки тоді.