Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Священник Георгій Ходун, ПЦУ (Сумська обл.)
У вирі церковних протистоянь, гучних заяв і політичних маневрів є один голос, який, здається, губиться найлегше – голос звичайного парафіянина. Вірянина, який ходить до церкви не за політичними дивідендами чи статусом, а за духовним змістом, за спілкуванням з Богом, за розрадою та істиною. І якому боляче бачити, як у цій боротьбі за юрисдикції, за храми, за вплив його голос, голос тисяч або й мільйонів таких самих, як він, стає абсолютно неважливим. Його не чують – ні в Українській Православній Церкві, ні в Православній Церкві України.
З боку УПЦ вірянину відводиться доволі проста роль: сумлінно відвідувати богослужіння, дотримуватися традицій, жертвувати на потреби храму і, головне, не ставити зайвих запитань. Особливо щодо зв’язків із Москвою, яка веде проти нашої країни криваву війну. Будь-яка спроба висловити сумнів, занепокоєння чи просто пошук ясності сприймається як спокуса від лукавого, ледь не єресь. У кращому випадку тебе делікатно ігнорують, у гіршому – називають «розкольником», «провокатором» чи людиною «не церковною».
Механізмів зворотного зв’язку практично немає. Рішення приймаються зверху – Синодом, єпископами, настоятелями. Пастирі часто бачать у пастві лише об’єкт для душеопікунства чи джерело фінансової підтримки, а не суб’єктів церковного життя, які мають власні думки, переживання, а головне – право бути почутими. Лояльність до ієрархії ставиться вище за щире запитання чи конструктивну критику. Виходить, що віра вірянина має бути сліпою, а його місце – лише під куполом, а не за столом обговорень.
Схожа ситуація, на жаль, спостерігається і в Православній Церкві України. Після отримання Томосу, який приніс стільки надії, здавалося, що ось тепер почнеться справжній діалог, що голос вірянина матиме вагу, адже ПЦУ позиціонує себе як відкрита церква. Але реальність виявилася дещо іншою.
Так, зникла проблема «московських зв’язків», і це вже великий плюс. Але чи з’явилися реальні механізми впливу вірян на життя парафій, єпархії чи Церкви в цілому? Ні. Спроби висловити ініціативу чи незгоду можуть наштовхнутися на стіну нерозуміння або пасивного опору. В кращому випадку вірянину не заборонять висловити свою думку, але в результаті це ні на що не вплине.
Де та соборність, про яку так багато говорять богослови? Де голос церковного народу, який є невід’ємною частиною Тіла Христового? В обох структурах вірянин часто сприймається як споживач релігійних послуг, а не як співтворець церковного життя. Цей брак зворотного зв’язку, ця глухота до голосу вірян є не просто прикрою обставиною. Це – системна проблема, яка гальмує розвиток Церкви в Україні. Сучасне суспільство, особливо молодь, не сприйматиме авторитарні моделі, де їхня думка не враховується. Люди шукають не лише духовного окормлення, а й спільноти, де їх чують, де вони можуть бути активними учасниками, а не просто пасивними спостерігачами.
Якщо Церква дійсно прагне бути живою, динамічною і відповідати викликам часу, відтак виконувати свою функцію, її ієрархія мусить навчитися слухати своїх вірян. Це означає не просто формальні збори, а реальні платформи для діалогу, механізми для висловлення думок, врахування ініціатив знизу. Це означає довіру до народу Божого, їхню інтеграцію у прийняття важливих рішень, а не лише покладання на них обов’язків.
Віряни хочуть, щоб у їхній Церкві їх чули, їхній внесок цінували і була можливість разом розбудовувати спільноту Христових учнів. Поки цього не станеться, люди залишатимуся між двома вогнями, відчуваючи себе небажаними гостями у власному домі віри.