Матеріал створено в межах спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
На теренах України почалася битва між халкидонською конституційно-федералістичною і модерною конфедералістично-деспотичною моделями, і передісторія цієї битви набагато давніша, ніж Томос 2019 р.
Володимир Волковський, кандидат філософських наук, н.с., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди
Поговоримо про головне у справі церковної політики.
Про те, що ховається за всіма баталіями між ПЦУ і УПЦ, за всіма звинуваченнями в автокефалії, недосконалих хіротоніях, за всіма спробами УПЦ (іже не МП) зберегти свій статус «хрестик без трусів», тобто «самостійна і незалежна» без автокефалії.
Про велику війну, що триває під глибоким спудом православного світу. Велику еклезіологічну проблему, яка час від часу вибухає впродовж тисячоліття.
Спробуємо це описати просто і в той же час без спрощення. Це буде чесна розмова, розмова при всій повазі до всіх статусів і дарів, але чесна і відверта – без усілякої еквілібристики, адже «всі все розуміють».
І хай буде гаслом нашим: «так, так, або ні, ні, а все інше – то від лукавого» (Мф.5:37), котрий є «отцем брехні» (Ін.8:44). І стережімося, щоб ненароком не похулити Духа Святого (Мф.12:31; Лк.12:10).
Криза еклезіології і канонічного права
Всі ми знаємо, що християнське богослов’я – зокрема, православне – має різні підрозділи: догматику, христологію, моральну теологію тощо. Однією із частин є канонічне право, яке спирається в т.ч. на еклезіологію. Еклезіологія – як вчення про Церкву в її земній, історичній, дочасній присутності та в її зв’язку із вічною, небесною дійсністю – має центральне значення. Залежно від того, чим є Церква, ми можемо визначити, які норми канонічного права повинні бути.
Не секрет, що канонічне право в православному світі перебуває в глибокій…. це навіть кризою неможливо назвати. Катастрофа, параліч, кома – приблизно так. На відміну від католиків, що регулярно систематизували всі канонічні приписи і норми, актуалізували, уточнювали, пояснювали, кодифікували у формі єдиного Кодексу, який має чітку, логічну, послідовну структуру – небезпроблемну, але хто б казав! – православний світ управляється вінегретом правил, що включають в себе Апостольські правила, різні постанови Вселенських і помісних соборів, різні, часто суперечливі інтерпретації Номоканонів, думки Зонари, Вальсамона, Властара та інших. Інколи в церковних колах можна почути іронічне зауваження: «якщо ти не порушив жодного канону, значить, ти не знаєш всіх канонів».
Така ерозія торкається всього – і справ вінчання, і обмежень у їжі, і т.д. А у сфері церковного управління давно т.зв. «ікономія» перетворилася в форменний правовий (канонічний) нігілізм за принципом «канон що дишло».
Російська церква спричинилася до такої деградації чи не найбільше: з усіма її політично вмотивованими анафемами, постійним виконанням «державного замовлення», з поводженням із інструментом церковної заборони за принципом «хочу – пущаю, хочу – караю». Але інші церкви також активно посприяли цьому – при всій повазі, історія Візантії чи то Імперії ромеїв просто рясніє усіма видами канонічної сваволі.
Наступники апостолів так часто зловживали правом «в’язати і рѣшити», тобто забороняти і дозволяти, що буде закріплене і на небі (Мф. 18:18), що ці мотузки стерлися і знеслися. Після всіх накладень і зняттів анафем і заборон, від донатистів і Йоанна Златоуста, через Максима Сповідника до Мазепи, старообрядців, РПЦЗ тощо – фраза про церковну заборону викликає цинічно-іронічну реакцію. Їй можуть коритися із факту сили, але вірити в її легітимність вже не виходить.
Але наша задача – це не читати моралізаторські проповіді, а показати проблему еклезіологічного значення, що пов’язана із автокефалією і внутрішнім устроєм Церкви. Саме в цю проблему впираються і дискусії про дійсність хіротоній в ПЦУ, УАПЦ та УПЦ КП, зняття анафем Константинопольським патріархом і питання про потребу визнання ПЦУ ще новими церквами.
Три еклезіологічні парадигми в історії християнства
Питання надання автокефалії впирається в еклезіологічну проблему – хто має право надавати автокефалії і яка взагалі структура Вселенської (Соборної, Кафоличної) Церкви, який розподіл влади, права і обов’язків всередині її?
Якщо аналізувати всі еклезіологічні дискусії, впродовж тисячоліть, можна стисло і попередньо визначити три позиції або підходи, що виникли в християнському середовищі. Принагідно відзначу – приємно, що ідеї, які я висловлював кілька років тому приватно, тепер лунають в устах поважних людей:
1. Римська, або централістська – власне, представлена у офіційній позиції Католицької Церкви, від Dictatus Papae Григорія VII до «непомильності» І Ватиканського собору. Всім відомо, що ця позиція спирається на вчення про виняткову роль Петра (почасти Павла), їхню мученицьку смерть у Римі, звідки виводиться, що Папа Римський, як Патріарх Заходу і очільник Римської церкви є спадкоємцем влади Петра у апостольській церкві, тобто Папа є «каменем» (Мф.16:18), що «пасе овець» Христових (Ін.21:15-17). Він має повну реальну владу у Церкві, всі локальні церкви підпорядковані прямій його владі, але окремі церкви мають відносну автономію (Церкви східних обрядів тощо). Тому цю модель можна виразити світськими правовими термінами як «централістична конституційно-федеративна монархія». Влада монарха відносно централізована, але в той же час обмежена конституційними правилами і федеральними автономіями.
2. Халкидонська, або федералістська – еволюціонувала від моменту створення «Нового Риму» і 28 канону Халкидонського собору. Свою легітимістичну основу вона черпає з того ж джерела, що і Римська – Константинополь є просто Новий Рим, що має права Старого Риму. Історично це виразилося у концепції Пентархії, де верховна влада належала Римові (Старому та/чи Новому), а локальні церкви були автокефальні. Ця автокефалія була відносна. Патріарх (Нового) Риму утримував за собою вищу судову і арбітражну владу. Церковні кадри вільно рухалися між церквами. Локальні Церкви Пентархії були «самостійні і незалежні», тим не менш, саме Константинополь був центром остаточного рішення, зокрема, судового. Досі це бачення у видозміненій формі просуває не лише сам Константинополь, але і всі грецькі церкви. У термінах світського права її можна назвати – конституційна федеративна монархія: влада Вселенського патріарха обмежена соборами, локальні церкви незалежні, але в разі чого Вселенський патріарх має вищу владу. Зокрема, саме він має визнавати автокефалії.
3. Конфедеративна з елементами деспотизму – модель, що виникла в негрецьких церквах, але фактично стала базовою моделлю для Вселенського Православ’я ХХ–ХХІ ст. В канонічному плані, ця модель передбачає абсолютну суверенність помісних церков, які подібні до модерних націй-держав, цілком самозамкнутих, автаркічних. Зв’язок між церквами – лише «духовний», «молитовний», «євхаристійний», лише символічний у формі диптиху. Назвемо її «московською» – бо цей підхід постав насамперед в Росії, в ХІХ ст., під впливом німецької філософії, що отримала своє втілення у слов’янофільстві. Слов’янофіли синтезували православне богослов’я із німецькою (за походженням протестантською) філософією. Саме там слово «соборність» отримало зовсім іншу інтерпретацію, ніж старовинне слово «кафоличність», ту саму російську неперекладність слова «соборності». Всі медитації довкола соборності так чи інакше ідуть через слов’янофілів до Шеллінга. Слов’янофілам ми зобов’язані і містифікацією цього поняття. У термінах світського права, ця модель є конфедерацією – оскільки різні частини є цілком суверенні, але усередині кожної з церков панує абсолютизм, тобто абсолютна суверенність. Кожна церква при цьому має свій власний розподіл влади – десь це абсолютизм деспотичного характеру, як в РПЦ, десь влада патріарха обмежена, а єпархії і парафії мають відносно автономний статус.
Історично-політичне тло: імперії та нації
Очевидно ці три моделі мають і богословські, і історично-політичне обґрунтування. Строго історично, найдавнішими є римська і халкидонська моделі. Вочевидь, що політично вона спиралася на політичну єдність Римської імперії, на т.зв. римський (а пізніше ромейський світ). Це особливо стало видно після навали арабів і розпаду імперії – коли Східна Римська імперія стиснулася до етнічно ромейських, грецьких регіонів (Мала Азія і Балкани), а православна церква на Близькому Сході набула характеру грецької діаспори. Тому цілком логічно можна говорити про «довгу руку римського світу» або «римських світів» (старо- і новоримського). Питання примирення з неромейськими (невізантійськими) церквами Сходу досі – відкрите, хоча і дещо розмазане як унійною політикою Риму, так і геноцидними практиками ХХ ст.
Т.зв. «московська» модель здобула своє поширення у ХІХ – ХХ ст., коли в Європі перемагає ідея модерної нації-держави, що спирається на ідею абсолютного суверенітету «народу» і абсолютної автаркії держави. «Націоналізація» церков нав’язалася на ранньомодерну політику конфесіоналізму (за гаслом «cujus regio, ejus religio»), де государ (princeps) визначав релігію підданих (всі знаємо Ауґсбурзьке віровизнання).
В ранньомодерних умовах цей принцип не обов’язково спричиняв автокефалізацію церкви в межах держави – хоча, фактично, станом на 18 ст., Католицька Церква перебувала під значним тиском національних монархій, а галліканізм, ідея вищості влади короля над владою папи в справах управління церквою (не у питаннях догматики чи моралі), повністю домінував над «ультрамонтанізмом», переконанням, що папа повинен мати владу вищу за всіх земних владик, принаймні в церкві.
Але прихід Модерну – у формі Французької і Американської революцій – сильно змінив ситуацію. З одного боку, ідея «cujus regio, ejus religio» була доведена в теорії Ж.-Ж. Руссо про «громадянську релігію» і в практиках революцій до логічного завершення – Церква, яка має центр управління за межами Республіки і при цьому є ексклюзивістською (тобто сповідує принцип «Extra Ecclesiam nulla salus», «Поза Церквою нема спасіння»), така Церква повинна бути заборонена і ліквідована. Трактат про суспільну угоду Руссо (гл. 8 книги 4), політика Французької революції, мали своє продовження в США, де впродовж ХІХ ст. домінувала тема нативізму, тобто всіх католиків за визначенням, цілком згідно з ідеями Руссо, вважали ворогами Республіки (і це в країні, що прийняла Першу поправку!).
Фактично, парад автокефалій ХІХ – ХХ ст. – це тріумф ідей галліканізму у православному світі, доповнений націоналістичним догматом про суверенність і автаркічність нації-держави. Цей парад спирається на політичну реальність – розпад старих імперій, модернізація, уніфікація, мобілізація, зачистка культурно-суспільних просторів під нові національні держави. Так виникла ситуація, яку можна назвати «Ялтинсько-Потсдамська система вселенського православ’я або Всесвітня православна конфедерація».
Дозволю собі процитувати влучний фрагмент з тієї ж статті Тетяни Деркач:
«здається, Всесвітня Православна Конфедерація йде шляхом всіх Ялтинсько-Потсдамських міжнародно-правових інституцій, які вирішили силу бюрократії протиставити силі реваншистської диктатури – і виявились неспроможними зупинити агресора. Втім, за великим рахунком, вся ця Конфедерація і є частиною того Ялтинсько-Потсдамського договорняка, який виник після Другої Світової війни як глобальна система компромісів заради недопущення нової війни. Але термін придатності «порядку, заснованого на правилах» вже закінчується. А значить, що по мірі розпаду старої міжнародної системи буде відбуватись і перезбирання вселенського православ’я. Інше питання – які принципи та цінності будуть покладені в фундамент нової системи. А це залежить від того, на які центри сили будуть орієнтуватись лідери помісних церков».
Можна сперечатися, чи той факт, що «світ стрімко скочується в постліберальний соціал-дарвінізм», а в християнському світі домінують грошовиті магнати під личиною «хрестоносців» – дійсно щось змінює в ситуації Вселенської церкви (чи «Всесвітньої Православної Конфедерації»). Адже ця система цілком задовольняє всіх головних стейкголдерів.
Але важко не погодитися з тим, що саме Україна спричинює крах цієї системи. Так само, як Україна як світська нація-держава не хоче вмерти на догоду цивілізованому світові, який мріє про business as usual з «великою російською культурою», «балетом, водкой, мишкой и балалайкой», підкріпленими ядерною бомбою, кривавим терором і дешевими нафтою та газом – точно так же і українська православна церква, вистраждана тисячоліттям, не хоче здатися на волю великим «деспотам», сиріч владикам православ’я. І як на чолі світської України не стоять ідеальні люди, так і очільникам ПЦУ можна задати багато незручних питань щодо їхніх помилок. Але «хто з вас без гріха?» (Ін. 8:7)?
Україна: місце головної битви
Проте зробимо крок далі.
На теренах України почалася битва між халкидонською конституційно-федералістичною і модерною конфедералістично-деспотичною моделями. Всі знають, що передісторія цієї битви набагато давніша, ніж Томос 2019 р. Зіткнення між РПЦ і Константинополем почалися давно. Кейси польської, американської і чехословацької церков, спроба Сталіна зробити Московського патріарха Вселенським, бої за Естонію та Фінляндію – це все лише модерні феномени, якщо не згадувати, що за два століття (1685-1885) Константинополь втратив 90% своїх «земель», з них добра половина була анексована Росією, а у ХХ ст. Москва фактично забрала іще добру половину. Хронічна мова ненависті проти Варфоломія лунала в РПЦшних медіа ще в 2000-х.
Москва фактично знищила справу життя Варфоломія – це Вселенський собор 2016 р., зірвавши його саме на тій підставі, що не дійшла згоди щодо автокефалії. Наскільки це вплинуло на його рішучість – це, звісно, питання відкрите, але факт, що досить старий Патріарх прийняв рішення, яке точно вписало його ім’я в історію. Він ударив в саму легітимістичну основу РПЦ, і самим актом Томосу розірвав коло перверзно-нарцисичного насильства, яке чинила РПЦ над українськими православними. Так, саме перверзний нарцисизм – всі елементи є – з одного боку, компліменти і піднесення, з іншого боку, покарання за найменшу непокору і заперечення будь-якої цінності без причетності до московського нарциса, при цьому захмарна самооцінка самого «деспота і кіріоса», сиріч «владики і господина».
Втім, трудність вкралася саме на українському ґрунті. Наскільки українські церкви (УПЦ КП і УАПЦ) були готові до халкидонської моделі? На жаль, вони впродовж десятиліть плекали в собі суто «московську» (ок, негрецьку) конфедераціоналістично-деспотичну настанову. Вони мріяли про державну церкву, втілення духу нації, суверенну і автаркічну. Церкви, виховані у традиції московського деспотизму (від слова «владика»), не були готові до конституційно-федералістичної моделі, яка панувала в Україні до 1686 р. Бо ситуацію до 1686 р. описують водночас дві речі:
а) відкритість до зовнішніх впливів і визнання верховної арбітражної влади Вселенського – кадри Київського православ’я вільно рухалися від Афону і Кіпру до Києва та Вільні;
б) значна свобода парафій, братств, досить висока автономія парафіяльних священиків.
Це значно послабило маневр Вселенського і допомогло РПЦ згуртувати свій фортпост в Україні. Адже обираються між деспотом і свободою, а не між багатим і бідним деспотами.
Попри це, протистояння продовжується.
Бо православний світ не існує у вакуумі. Ніхто не скасовував секуляризацію, деградацію християнства. Нікуди не поділися нові виклики – штучний інтелект, кіборгізація людини, трансгуманізм, розмивання меж людського, криза самого поняття людини, екологічні та інші катаклізми, не кажучи вже про нову велику війну між свободою і диктатурою, яка триває як на полях України, так і в умах цілого людства. Християнство вже отримало водночас технічний дефолт і технічний нокаут – адже під гаслом Христа нові хунвейбіни-хрестоносці вже вершать масове насильство та/або толерують масові вбивства жінок і маленьких дітей, свавілля права сили прикриваючи демагогією про «традиційні цінності» (втім, чому прикриваючи – вони, традиційні, такі й були: вирізати, повісити, убить, спалить). Ганьба, що висіла над християнством за бездіяльність в часи Голокосту – може повторитися в крові українців.
Світ націй-держав змінюється. Повернулася роль транснаціональних корпорацій і мереж, аналоги стародавніх Ломбардських і Ганзейських ліг і цехових корпорацій, церковних орденів та масових рухів. Нове Середньовіччя пророкується вже понад століття.
Перед самим православним світом давно стоять фатально питання незалежності Вселенського патріарха (про це інша розмова).
В цих умовах виживає той, хто краще зможе вписати себе в мережі впливу і комунікації, хто зможе адаптуватися, стати не владикою імперії, а фасилітатором комунікації. Зрештою, «служіння Петра», як і служіння всякого єпископа – це і є unitas in varietate, служіння єдності, служіння κοινωνίας, communionis, що значить «Причастя», «спільність», «спілкування» – ἡ διακονία τῆς κοινωνίας.
Неможливо вмістити «старе вино у нові міхи».
Можна довго дурити небагатьох, або недовго всіх – але не вийде довго дурити всіх.
Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся.
Ці банальні цитати з фольклору впереміш з євангельськими жахають своєю влучністю в наш час.
Замість практичних висновків: автокефалія, діалог і примирення
Тому знову і знову – et semper idem – примирення православних в Україні є в інтересах найбільше самих українців (бо поки неукраїнцям дійде, то буде пізно). І тому коли говориться про «самостійність і незалежність» УПЦ (іже не МП), завжди висловлюється теза: є лише один спосіб реальної самостійності і незалежності помісної Церкви в Православ’ї. Це –проголошення автокефалії. Але УПЦ владики Онуфрія пощастило. У них є два:
1) проголошення автокефалії – з усіма відомими наступними етапами, що відлякує представників УПЦ (іже не МП);
2) другий об’єднавчий собор з ПЦУ, яка є вже визнаною помісною автокефальною ПЦ.
Звісно, я припускаю, що мій читач знає, що РПЦ перебувала в стані невизнаної автокефалії 141 рік, Болгарська церква 73 роки, Румунська церква 20 років, Елладська церква 17 років. А також знає, що досі окремі церкви, зокрема, Американська ПЦ визнана лише 5 православними церквами (Румунська церква згадує як церкву-сестру, але не уточнює статус). На цьому фоні 27 років «неканонічності» Київського патріархату та 4 церкви, що визнають ПЦУ, виглядають цілком «нормально» (звичайно, якщо цей стан нігілізму взагалі вважати нормою).
Цей другий собор можна провести і в присутності інших церков, і навіть поновити хіротонії окремих єпископів, щоб усунути сумніви. Цей собор цілком може включати в себе взаємне покаяння і прощення. Єдине, що унеможливлює такий собор – це гординя і ненависть. Неможливо довести, що ви не МП, якщо ви продовжуєте ненавидіти і вважати братів-православних нехрещеними сатаністами. Якщо ви поширює московську пропаганду брехні і ненависті. Якщо ви імітує діалог та ігноруєте базові принципи діалогу і примирення.
Цей собор треба терміново і самій ПЦУ. Розкол взаємно послаблює обидві сторони – єдність діє кумулятивно, багатократно посилюючи обидві сторони. Поки що ситуація в церковному (віртуальному) всесвіті України нагадує Руїну 17 ст.: гетьмани, бої, зіткнення, ворожі інсинуації. Москва не змогла нав’язати Україні сценарій 17 ст., де вона вже перемогла. Але в церковній Україні цей сценарій поки що вдається.
Нарешті, це обов’язок і перед нашим покровителем, Його Всесвятістю. Він вдався до радикально асиметричних дій і увійшов в історію. Такий же героїзм, така ж асиметричність і ризикованість вимагається від митрополита Епіфанія. Питання до ПЦУ – далеко не ті, що ставить Главком, і які були розкритиковані «Україною Православною». Але ситуація вимагає асиметричних дій – так само, як у ХІХ ст. великий українець Михайло Драгоманов наполягав, що «чисте діло вимагає чистих засобів» – і саме від цього залежить і слід, і роль в історії.
Саме перед Україною стоїть задача – ні багато, ні мало – виробити новий modus vivendi православного християнства. Бо саме тут його проблемність відчувається найбільше. Нове канонічне право, нові богословські інновації, пильність і тверезість духу – але це вже інші теми.