Протоієрей Віталій Кузьмич, Софійський братчик
Боротьба Української Православної Церкви за автокефалію та висновки, які мають зробити українці, щоб історія не повторювалася двічі.
У ХХ столітті українське православ’я неодноразово ставало на шлях боротьби за незалежність від московського релігійного центру. Цей шлях був затьмарений політичними репресіями, зовнішнім втручанням і внутрішніми розколами. Історія автокефального руху в Україні має три виразні етапи: перше відродження УАПЦ 1921 року, створення Польської Автокефальної Православної Церкви за підтримки Варшави, і друге відродження УАПЦ під час Другої світової війни. Їх усіх об’єднує спільне прагнення українського народу до духовної свободи.
УАПЦ 1921 року: автокефалія під державним прапором УНР
Після падіння Російської імперії та проголошення Української Народної Республіки (УНР), православна ієрархія в Україні залишалася повністю підпорядкованою Московському патріархату, який категорично відкидав можливість автокефалії для української Церкви.
Єпископат, що перебував на українських кафедрах, здебільшого складався з російських імперців, які не визнавали жодних українських національних прав. Серед них найяскравішою фігурою був митрополит Антоній Храповицький — знаний богослов, але запеклий противник українського церковного самостійництва. Він різко засуджував ідеї автокефалії, українську мову в богослужінні та бачив у будь-яких змінах «розкол і смуту». Згодом він став лідером Російської православної церкви за кордоном (РПЦЗ), яка до кінця ХХ століття не визнавала жодної української церковної незалежності.
У цьому ворожому середовищі група українського духовенства та вірян, які підтримували ідеї національного відродження, вирішила створити незалежну Церкву. У жовтні 1921 року в Києві відбувся Всеукраїнський церковний собор, на якому було проголошено утворення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Її першим митрополитом обрали Василя Липківського — рішучого поборника українського церковного самовизначення.
З метою отримати канонічне єпископське рукоположення, делегація УАПЦ звернулася до ієрархів Грузинської Православної Церкви, яка на той час сама боролася за визнання своєї автокефалії. Перемовини спершу були обнадійливими, але під тиском радянської влади та через побоювання зруйнувати власну легітимність, грузинські архієреї відмовилися від участі у висвяченні українських єпископів.
У результаті, за браком альтернативи, відбулося так звана “соборна висвята” єпископату УАПЦ — канонічно спірний акт, коли священники та миряни самостійно висвятили предстоятеля й нових архієреїв. Хоча це дало змогу запустити церковне життя, інші помісні церкви не визнали цього акту.
УНР в еміграції підтримала УАПЦ як вираз церковної незалежності, однак радянська влада згодом почала репресії. У 1937 році Василя Липківського було розстріляно, а УАПЦ майже повністю знищена в межах УРСР.
Польська автокефалія: національні прагнення і державна підтримка
Після Ризького миру 1921 року західноукраїнські землі опинились у складі Другої Речі Посполитої. Тут православна Церква виявилась підвладною Польщі, але формально залишалася частиною Російської православної церкви.
Враховуючи політичну напругу між Варшавою й Кремлем, польська влада була зацікавлена в ліквідації московського впливу. Це викликало шалений спротив російського духовенства в Польщі. У 1923 році архімандрит Смарагд Латишенков, фанатично відданий РПЦ, убив ножем митрополита Юрія Ярошевського, першого екзарха Польщі, призначеного Москвою. Це стало кривавим символом глибокого розколу в церковному середовищі та підтвердженням, що питання автокефалії — не лише богословське, а політичне й національне. Але завдяки консолідації польської влади та духовенства в 1924 році Вселенський патріарх Григорій VII визнав Польську Автокефальну Православну Церкву, яку очолив митрополит Діонісій Валединський.
Польська Церква, попри труднощі, стала важливим осередком українського духовенства. Її єпископатом були такі постаті, як:
Полікарп Сікорський — згодом глава УАПЦ 1942 року;
Олексій Громадський — згодом очільник Автономної Церкви;
Іван Іноземцев — викладач, богослов, один із духовних лідерів українського православ’я на Волині;
Мстислав Скрипник — племінник Симона Петлюри, майбутній патріарх Київський і всієї України, а також глава УАПЦ в діаспорі.
УАПЦ 1942 року: друге відродження під час війни
Після початку німецько-радянської війни церковне життя в Україні почало відроджуватись. У червні 1942 року в Пінську за сприяння митрополита Діонісія з Варшави відбулося проголошення другого відродження УАПЦ. Її очолив митрополит Полікарп Сікорський, який отримав єпископське рукоположення саме в Польській Церкві.
Нові єпископи УАПЦ — Никанор Абрамович, Іоан Огієнко, Мстислав Скрипник — були висвячені в канонічний спосіб. Це дало новій УАПЦ вищий рівень канонічної легітимності, ніж у 1921 році.
Церква діяла на окупованих територіях, часто в умовах подвійного тиску: з боку німецької влади, яка боялася українського національного руху, та з боку проросійських церковників. Тим не менш, УАПЦ мала широку підтримку серед духовенства й вірян, особливо на Волині, Поліссі, у Києві та на Поділлі. Після повернення радянської влади частина ієрархів загинула, інші емігрували до Європи й Америки.
Автономна Церква митрополита Олексія Громадського: збереження московського курсу
Паралельно з УАПЦ, на окупованих територіях діяла так звана Автономна Православна Церква в Україні, очолювана митрополитом Олексієм Громадським — колишнім єпископом Польської Церкви, який залишався лояльним до Російської Церкви. Церква декларувала «тимчасову автономію» в умовах війни, однак не поривала канонічного зв’язку з Москвою, навіть після арешту Патріарха Сергія та фактичного припинення церковного управління з боку РПЦ.
Громадський став ідеологом курсу на збереження єдності з «матір’ю-церквою», навіть в умовах, коли Москва вже втратила контроль над Україною. Його позицію активно підтримували колишні єпископи Російської Церкви, які бачили в УАПЦ політичну загрозу.
Після війни саме ця лінія — автономія в межах РПЦ — стала основою для створення у 1990 році Української Православної Церкви (МП), яку очолив митрополит Філарет (а згодом — митрополит Володимир Сабодан, а тепер і нинішній очільник митрополит Онуфрій Березовський.
Аналогії сьогодення: ПЦУ і УПЦ
Якщо провести історичну паралель, то Православна Церква України (ПЦУ), яка отримала Томос про автокефалію в 2019 році, є спадкоємницею ідей багатовікової боротьби за канонічне визнання та автокефалію Української Церкви.
Натомість УПЦ (в єдності з Московським патріархатом), попри певну автономію, багато в чому нагадує модель “Автономної Церкви” Громадського — фактично підпорядковану Москві структуру, яка хоча й декларує незалежність, але на ділі зберігає ієрархічну й канонічну прив’язаність до РПЦ.
Висновок: автокефалія — це не лише право, а й історична справедливість
Автокефалія Української Церкви — це не тільки канонічне питання, це питання духовної свободи народу. Історія показує: кожне покоління українських православних мусило заново виборювати право бути самими собою.
Сьогодні ПЦУ — це не просто нова церковна структура. Це кульмінація боротьби мільйонів замордованих вірян і сотень тисяч священників, які не хотіли бути “підрозділом” чужої імперії. І саме тому вибір автокефалії — це не розкол, а повернення до історичної правди.
Сьогодні, коли знову точиться війна, Церква стоїть перед вибором, який вже не раз стояв перед її попередниками: бути зі своїм народом чи залишитись в тіні чужої волі. Історія не має повторюватися, якщо з неї зроблені висновки.