Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Диякон Іоан Овчинников, екзархат Вселенського патріархату
Фраза ректора КДА, преосвященного архієпископа Сильвестра Стойчева про «фактичну автокефалію УПЦ», яка прозвучала в подкасті у Вінниці, збурила ледь не весь ortho-сегмент українського інтернету. Дискусій було море, реплік і коментарів — ще більше.
Напередодні я подивився новий випуск на каналі «Вiче» за участю професора КДА Сергія Бортника та священника УПЦ Ростислава Хрупчика. І, чесно кажучи, у мене склалося враження, що жоден із спікерів так і не дав чіткої відповіді на питання, які поставила ведуча Ілона Соколовська. А адже ці питання стосуються найголовнішого: чи можна взагалі описати нинішню церковну реальність в Україні і чи існує вона в тому вигляді, про який говорять?
Тому я вирішив сам повернутися до вихідної точки дискусії — до того самого питання, яке архієпископу Сильвестру поставили у Вінниці: який статус УПЦ після Собору в Феофанії?
Спробую викласти і свою версію відповіді.
У мене є дуже стійке відчуття, що митрополит Онуфрій сам до кінця не розумів — і, можливо, не розуміє досі — що він здійснив три роки тому з точки зору канонічного права. Судячи з усього, або він його не дуже добре знає (при всій до нього повазі та шануванні як людини глибокого духовного життя), або знає лише крізь призму курсу «Історія РПЦ», і таким чином, як його викладали йому колись у Московській духовній академії.
Чому я так думаю? Тому що з якоїсь причини дуже сильно здається, що, скликаючи «Феофанію», митрополит Онуфрій із запізненням близько півроку вирішив відсвяткувати столітній ювілей Собору у Сремських Карловцях 1921 року. Цей собор поклав початок «фактичній автокефалії» Російської Православної Церкви Закордоном (РПЦЗ), яка існувала до 2007 року і була ліквідована, між іншим, не без участі митрополита Онуфрія.
Цікаво, що сам Собор у Сремських Карловцях із самого початку скликався як «збори», і лише на одному з вечірніх засідань (дев’ятому) за пропозицією митрополита Антонія Храповицького «збори» були переведені в ранг «Собору». Нічого не нагадує?
Ні, звісно, повної аналогії тут бути не може — поминання патріарха Тихона в РПЦЗ зберігалося до його смерті 1925 року, і лише пізніше вже відмовилися визнавати патріархів, обраних у СРСР, і предстоятеля РПЦЗ поминав «православное епископство гонимыя церкви российския». Однак скликання даного Собору не було благословлено патріархом Тихоном і Московським синодом, і «Тимчасове вищe церковне управління за кордоном» з того моменту фактично проголосило непокору рішенням Московської церковної влади, тобто по факту «фактичну автокефалію». Так, «недовіри» патріарху Тихону або «незгоди» з ним висловлено не було, але от його рішенням та рішенням Московського Синоду — дуже навіть!
Своєю чергою, як сприймали РПЦЗ інші автокефальні Церкви? До кінця 1960-х років зберігалося євхаристійне спілкування навіть із Константинополем, і всі розглядали РПЦЗ як частину Московського патріархату.
До чого весь цей екскурс?
До того, що і тодішній статус РПЦЗ, і нинішній статус УПЦ об’єднує одне: повна відсутність чіткої канонічної логіки та якась надзвичайно дивна оптика у її застосуванні. При читанні постанов Собору в Феофанії та нового статуту УПЦ у мене не вперше складається враження, що митрополит Онуфрій та інші ініціатори «Феофанії» керувалися не канонічним правом православної Церкви, а підручником з новітньої історії РПЦ, у якому вони прочитали про указ патріарха Тихона № 362. Цей указ було видано в листопаді 1920 року, в розпал громадянської війни. Він передбачав тимчасові заходи для архієреїв, якщо зв’язок із патріархом або Вищою Церковною Радою буде порушено: створення тимчасових органів управління, організація місцевого церковного життя, скликання зборів. Тобто указ був виключно екстренним і тимчасовим інструментом. Однак РПЦЗ, саме посилаючись на цей указ, фактично проголосила непокору Московській церковній владі, реалізувавши свою «фактичну автокефалію». І саме ця історична паралель створює враження, що митрополит Онуфрій нібито діяв за тією ж логікою у «Феофанії» — хоча, звісно, прямих посилань на Указ патріарха Тихона ми там не знайдемо.
«Незалежність і самостійність»
Не думаю, що відкрию комусь Америку, якщо повторю те, про що вже неодноразово говорилося: у канонічному праві немає понять «незалежність» і «самостійність у своєму управлінні». Є лише автономія та автокефалія. Як, чому та завдяки якій «хорошій людині» ці взаємовиключні поняття опинилися у грамоті патріарха Алексія II для УПЦ, а потім і в її статуті, достатньо ясно пояснив автор грамоти, покійний ігумен Іннокентій Павлов. Цитую:
“Я пам’ятаю, Кирил (Гундяєв – прим. автора) мене викликає, i каже: «От, пиши Томос про незалежність і самостійність Української Церкви». Я кажу: «Владико, пробачте, власне чому, якщо є такий історичний запит — не надати їй автокефалію, ну або хоча б автономію?»
«Ні, ні, ні, цих слів не повинно бути. Лише незалежність і самостійність у внутрішньому управлінні, а зі Вселенською Православною Церквою вона перебуває в єдності через Російську Православну Церкву». Ну я ось подумав: ну такого ж не буває в історії, такого не було.
А тут, значить, ось цими словесами… Але я зрозумів так: знаєте, така була гра ще до революції: «так і ні — не кажи». Ну ось і тут: «так і ні — не кажи».
Ну, я думаю так: справа, взагалі-то, справа безперспективна. І, недовго думаючи, зняв із полиці Журнал Московськоi Патріархії за 1970 рік, де був Томос про автономію Японської Церкви — ось цієї крихітної, 25-тисячної церквушечки. І, значить, всі основні положення звідти списав, тим більше, вони відповідали, взагалі-то, поставленій задачі. Але єдине, прибрав там слово «автономія», вставив ці абсолютно… ну тому що це взаємовиключні поняття: «незалежність» і «самостійність»”.
Коментарі, як кажуть, зайві…
Але саме тому подальше згадування цієї грамоти вже в новому, «Феофаніївському» Статуті УПЦ виглядає надзвичайно дивним.
Прихильники автокефалії в УПЦ, наприклад архієпископ Сильвестр Стойчев, наполягають на тому, що це згадування — просто історичне посилання, «день народження УПЦ», і не означає, що грамота діє як юридичний документ для УПЦ. При всій повазі до владики Сильвестра, таке тлумачення мені не здається переконливим: швидше, це видача бажаного за дійсне.
З точки зору формальної логіки документів, посилання на інший акт завжди передбачає застосування його норм.
Читаємо оригінал документу:
«Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої відповідно до Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 року…»
Тобто, якщо Статут говорить «відповідно до Грамоти», це не просто пам’ять про минуле — це закріплення прав і повноважень у межах, визначених грамотою. Службове слово «відповідно» тут виступає як оператор відповідності або прив’язки умови: властивість Х має силу саме в межах, окреслених документом Y. Інакше просто не може бути.
З цього логічного аналізу випливає, на жаль, той самий висновок, який зробили експерти ДЕСС: відповідно до свого Статуту УПЦ є «самостійною» і «незалежною» у складі Московського патріархату. Тобто, з точки зору статутних документів УПЦ про «фактичну автокефалію» говорити не можна.
Так справді нічого не змінилося після Феофанії?
Але є величезне «але». І, чесно кажучи, мене здивувало, що на це ніхто не звернув уваги в останній програмі на «Віче» — ні ведуча, ні гості. Однак, щоб зрозуміти значущість цього «але», нам потрібно побудувати дві гіпотези:
- Гіпотеза 1: митрополит Онуфрій таємно поминає патріарха Кирила як свого кіріарха.
- Гіпотеза 2: митрополит Онуфрій нікого «таємно» не поминає.
Якщо перша гіпотеза вірна, і справді, таємно або на проскомидії митрополит Онуфрій досі поминає «Великаго господина и отца нашеґо Кирилла», а диптих — це все завуальоване поминання патріарха Кирила, окозамилювання, то в такому випадку УПЦ справді є частиною Московського Патріархату, і в дійсності нічого не змінилося. Однак мені не видається така гіпотеза вірною, інакше не було б причин для занепокоєння надзвичайно промосковських сил в УПЦ, які, як відомо, існуюча ситуація дуже турбує. Наприклад, відомо, що митрополит Черкаський Феодосій на зборах духовенства заявляє, що «по-хорошому» митрополит Онуфрій уже мав би бути визнаний розкольником, але «через авторитет у православному світі» поки ще таким не визнаний. Тому далі я буду виходити з того, що ця гіпотеза не є вірною.
Якщо ж митрополит Онуфрій таємно нікого не поминає, то потрібно констатувати, що канонічний статус УПЦ насправді змінився, і змінив його єдино митрополит Онуфрій. Відомо, ще до Феофанії, майже з самого початку після повномасштабного вторгнення він припинив поминання патріарха Кирила з формулюванням «наш». У будь-якій християнській богослужбовій традиції слово «наш» у контексті канонічного підпорядкування завжди мало важливе значення: воно означало визнання канонічної влади — єпископа над пресвітером, митрополита над єпископом, патріарха над митрополитом. Все інше на кшталт «великого господина» — лише локальні традиції. Тому формулювання «Великаго господина Кирилла», яке багато хто пам’ятає, по суті було позбавлене канонічного змісту: можна було нічого не промовляти, бо відсутність слова «наш» уже по факту означало розрив канонічного підпорядкування своєму патріархові.
Як відомо, через два дні після Собору у Феофанії митрополит Онуфрій відслужив літургію у Києво-Печерській лаврі, де на великому вході вперше пом’янув диптих предстоятелів автокефальних Церков, починаючи з патріарха Антиохійського Іоанна. І якщо ми не беремо гіпотезу номер 1, канонічна відповідь на це може бути лише одна: це означало самовільне проголошення автокефального статусу УПЦ її предстоятелем. Іншого тлумачення канонічне право тут ніяк не дозволяє.
Тому так звані «поминаючі» в УПЦ можуть скільки завгодно «обпоминатися» свого московського кумира — у цьому тепер немає жодного сенсу. Якщо єпископ поминає митрополита Онуфрія, а пресвітер — єпископа, що знаходиться в його канонічному підпорядкуванні, канонічний зв’язок з Московським патріархатом фактично розірваний. Напевно, це буде надзвичайно неприємним відкриттям для митрополита Черкаського Феодосія або деяких київських вікаріїв, які, очевидно, вважають, що кожне вимовлення під час літургії імені «Кирилл» має якесь канонічне або, мабуть, сакральне значення. Насправді — це лише порожнє сотрясання повітря цими єпископами, і тим більше священниками, якщо цього не робить митрополит Онуфрій.
Таким чином, якщо дотримуватися другої гіпотези, ми бачимо очевидне розходження між тим, що написано в Статуті УПЦ, і літургійною фіксацією канонічного підпорядкування, що, на мою думку, має принципове значення. Якщо відповідно до Статуту УПЦ складно говорити про «фактичну автокефалію», то відповідно до літургійної практики — це самопроголошена автокефалія.
Які тут напрошуються висновки і що з цим можна зробити?
Здавалося б, на перший погляд, можна було б погодитися з різними промосковськими «антифеофаніївцями»: митрополит Онуфрій відпав у розкол, очоливши самочинну автокефалію. Але це лише на перший погляд — тут починається ще одне велике «але».
Як відомо всім, після 11 жовтня 2018 року підпорядкування Московському патріархату для православних єпископів України у принципі стало неканонічним — Україна повернулася під омофор Вселенського Патріарха, а 6 січня 2019 року був вручений Томос про автокефалію Святійшої Церкви України. Як відомо, Святійший Патріарх Варфоломій вже неодноразово заявляв, що Томос про автокефалію був даний не ієрархії ПЦУ, а всій Православній Церкві в Україні. А це означає, як мені видається, що УПЦ вже має не просто якусь «фактичну», а цілком конкретну повну автокефалію, дану Вселенським Патріархом, але просто досі не хоче цього визнавати.
Архієпископ Сильвестр Стойчев і багато інших «автокефалістів» в УПЦ неодноразово заявляли, що вирішити українську церковну кризу можна лише на всеправославному рівні. Однак особисто мені такі ідеї здаються дещо утопічними. Якщо подивитися на сьогоднішню ситуацію у православному світі, цілком очевидно, що жоден навіть Синаксис Предстоятелів зараз просто не може зібратися, а якщо й збереться, не зможе вирішити нічого позитивного.
До слова, мене постійно вражає, яких людей з інших Помісних Церков цитують і постять на різних ресурсах УПЦ як її «захисників». За рідкісним винятком — хіба що крім ієрархів Румунської Церкви або предстоятеля ПЦА митрополита Тихона — це люди, які насправді підтримують не саму УПЦ, а її ворогів — тих, хто хоче знищити всю Україну разом з УПЦ. Вони підтримують не УПЦ, а «РПЦ в Україні». Широко відомо, що такі «захисники» УПЦ, як Сербський та Болгарський патріархи, архієпископ Севастійський Феодосій з Єрусалимської Церкви неодноразово транслювали наративи російської пропаганди про війну в Україні, а деякі з них прямо висловлюють підтримку Путіну і патріарху Кирилу.
Тому дивно припускати, що Синаксис предстоятелів за участю патріарха Сербського Порфирія та патріарха Болгарського Даниїла зможе ухвалити хоч якесь рішення на користь Православ’я в Україні. Та й узагалі сумнівно, що вони погодяться щось вирішувати без участі патріарха Кирила…
В цих умовах для УПЦ, на мій погляд, очевидний єдиний шлях — невідкладне відновлення відносин із Константинопольським престолом. Це зовсім не означає негайного об’єднання з ПЦУ — Вселенський Патріарх Варфоломій вже відкрито визнав, що об’єднання поки неможливе. І, на мій погляд, це необов’язково передбачає статус екзархату для УПЦ.
Особисто я інтерпретую останні слова Вселенського Патріарха про українське церковне питання наступним чином: Українська Православна Церква і Православна Церква України є частинами автокефальної Святійшої Церкви України. Для УПЦ залишається лише визнати цей факт, почавши з відновлення євхаристійного спілкування зі Вселенським Патріархатом. А далі може послідувати безліч несподіваних подій.
Чи готовий митрополит Онуфрій заради блага своєї Церкви піти на спокій? Чи готовий це зробити митрополит Епіфаній? Чи можливе повернення прав на Київську кафедру митрополиту Онуфрію, якщо він визнає автокефалію від Вселенського Патріарха?
У будь-якому випадку ясно одне: подальше майбутнє УПЦ залежить від її готовності відновити якомога швидше повне євхаристійне спілкування з Вселенським Патріархатом, бо на сьогодні лише Вселенський Патріарх може виправити існуюче надзвичайно складне та небезпечне з усіх точок зору становище УПЦ.