Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Священник Георгій Мудровський (ім’я змінено з міркувань конфіденційності)
Видання «Главком» днями опублікувало інтерв’ю з депутаткою ВР України Юлією Сірко – однією з активних лобісток якнайшвидшого впровадження в дію Закону України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» (більш відомого, як Закон про заборону УПЦ), ухваленого Верховною Радою в серпні минулого року. Пані Юлія детально розповіла про ті труднощі, які виникають при його впровадженні в життя або в силу об’єктивних обставин, або в силу людського фактору.
Перша проблема – це очевидний саботаж з боку Кабінету міністрів. На думку політикині, певні співробітники Кабміну, які є симпатиками УПЦ, навмисно затягують певні процеси, пов’язані з дією Закону. Також немалою проблемою є робота Держслужби з етнополітики та свободи совісті, «спроможність якої викликає багато запитань. Більшість функцій з наведення ладу в цій сфері покладено саме на неї. Проте кадровий склад, кваліфікація та заробітна плата співробітників служби не відповідають рівню поставлених завдань… Штат Держслужби був розширений, бюджет виділений достатній, тому вони повинні були найняти цих юристів так само, як Україна купує юридичні послуги для міжнародних судів. Але для цього немає управлінської спроможності або політичної волі… Саме виконання цього закону має бути виділено в окремий серйозний блок і у голови Держслужби має бути окремий заступник, який займатиметься цим 24/7. Ця людина не має глибоко розбиратися в теології, а вона має глибоко розбиратися саме в бюрократичних та юридичних процесах. Фокусування на цьому питанні має бути для Служби пріоритетом номер один» – вважає пані Сірко.
Також, на її думку, серйозно перешкоджають введенню в дію Закону (а саме – переведенню громад чи храмових споруд з УПЦ до ПЦУ) місцеві адміністрації та ради. «…На місцевому рівні це все набагато складніше. Політики взагалі не хочуть чіпати тему церкви, тому що їм потрібні виборці, багато з яких ходять до російської церкви… ніхто не хоче братися за це (за стимулювання переходів з УПЦ, – авт.), бо тема дуже чутлива, а тим більше коли не видно політичної волі зверху».
На запитання журналіста, чи мала б ПЦУ активніше залучатися до процесу переводу парафій з УПЦ, депутатка вважає, що «так, ПЦУ повинна активно залучатися (щоправда, незрозуміло яким чином – авт.)… Але ніхто не хоче братися за це, бо тема дуже чутлива, а тим більше коли не видно політичної волі зверху. До того ж, треба пам’ятати, що ПЦУ також має обмежені спроможності. Якщо завтра їм, умовно, передадуть чотири тисячі парафій, не думаю, що вони зможуть їх заповнити, бо у них просто немає стільки священників».
Тобто, якщо підсумувати, то, на думку народної обранниці, повноцінному введенню в дію згаданого закону заважають три фактори: саботаж з боку Кабміну, нездатність з певних причин (кадрових та матеріальних) ДЕСС виконувати необхідну роботу та неготовність ПЦУ «переварити» ті парафії, які їм уже перепали, а тим більше які ще можуть перейти в майбутньому.
Перечитуючи інтерв’ю, закрадається така думка: а чи задумувалася Юлія Леонідівна про те, що спроба вирішення проблеми «московщини» в УПЦ шляхом її жорсткого ураження в правах завдяки новому закону – це шлях вцілому хибний? Що він не лише спрямований прямо проти мільйонів ні в чому не винних громадян України, але також не принесе ніякої користі ні суспільству, ні державі загалом? От розуміє ж пані депутатка, що серед противників «добровільно-примусового» переводу парафій УПЦ до ПЦУ є немало людей і в центральних, і в регіональних органах влади, і серед бізнесменів, і навіть серед нібито напряму зацікавленої сторони – ПЦУ… То, можливо, все ж щось та не так із тим законом?
Так, в Українській Православній Церкві є велика (в першу чергу для самої структури) проблема – майже відверті симпатії до країни-агресора в першу чергу з боку її керівництва. А відтак подібні ж явища спостерігається і серед єпископату, духовенства та, хоч і меншою мірою, серед простих вірян. Але при цьому слід розуміти, що всі ці т.зв. носії симпатій – всього лиш незначний процент серед усієї маси представників Церкви. А вся УПЦ на четвертому році війни, незважаючи на втрату достатньої кількості храмів, духовенства та вірних, навіть на неокупованих територіях налічує мільйони, їхні храми заповнені, монастирі заселені.
Громади УПЦ, у яких повідбирали храми, майже ніколи не зникають, а просто продовжують молитися в пристосованих приміщеннях (що, до речі, ніяк не суперечить законодавству). В результаті, в певному населеному пункті замість колись однієї виникають дві православні вороже налаштовані одна до одної парафії. Чи приносить це користь державі та суспільству?
Але це один варіант розвитку подій після відібрання храму в парафії УПЦ. Нерідко ж «переведені» храмові приміщення просто стоять порожніми, бо для них не знайшлося священника або вся громада пішла за настоятелем. У той же час вигнані з храму прихожани УПЦ моляться в якійсь хатині або навіть просто неба.
Це ж видання кілька тижнів тому вже описувало міжцерковну ситуацію в Україні (стаття «Що не так з ПЦУ? Гострі питання до митрополита Епіфанія») цього ж автора, що бесідував з пані Сірко. Журналіст цитував цікаві спостереження про Києво-Печерську лавру одного з колишніх митрополитів УПЦ, який приєднався до ПЦУ: «Раніше життя якесь бурлило: дев’ять літургій щодня служилося, паломники були, свічки купляли, записки брали. А тепер у Лаврі – тиша, анімація, п’ять ченців новопострижених… Те саме з багатьма іншими містами – храми стоять порожні».
То чи точно шлях тотальної (чи принаймні максимальної) заборони діяльності УПЦ – це оптимальне вирішення проблеми московщини в релігійній сфері? А чи все таки потрібно були би піти іншим шляхом?
Адже ж ні якимось законом, ні іншими засобами УПЦ, як окрему масову релігійну спільноту, знищити неможливо – це чим далі, тим більш усім зрозуміло. Навіть при максимальному виконанні нового закону ця структура лише просто перейде з великих соборів чи старовинних храмів у хати та пристосовані приміщення і далі продовжить свою діяльність, просто вже у більш скромних умовах. А на окупованих та прифронтованих територіях і не лише там (скажімо, в Одеській або Миколаївській областях) вона, принаймні наразі, взагалі не відчуває якогось правового або фізичного дискомфорту.
Безсумнівно, що ініціатори створення закону та його активні запроваджувачі вважали, що таким чином можна буде швидко і легко викорінити «московських гнид» (перефразовуючи С. Петлюру) з українського релігійного середовища. Проте очевидно, що це не так. Промосковський елемент, завдяки дії закону, нікуди не дінеться. І перейшовши з центральних храмів у місця більш скромні, він не стане менш небезпечним і шкідливим. Зате, при певних все ж таки збитках у симпатиків Росії (яких є максимум кілька відсотків серед духовенства УПЦ), разом із ними постраждають ні в чому не винні люди – свідомі громадяни, патріоти, які разом із усіма працюють на благо України та на її перемогу. І вина яких полягає лише в тому, що в їхній Церкві є також і зазомбовані Москвою.
То чи точно правильним буде застосовувати принцип колективної відповідальності? А чи, можливо, було би правильним обрати інший шлях вирішення проблеми, який лише здається комусь більш важким, ніж реалізація згаданого закону? Хоча і сама нардепка зазначає, що обраний шлях є дуже важким і малоефективним.
Досить непростим, але, вважаю, єдино вірним у нинішній ситуації має стати шлях не обвинувачення певної релігійної структури в цілому, а пошук та знешкодження окремих злодіїв у рясах (чи без ряс). Тим більше, що їх особливо і не потрібно шукати – інтернет рясніє «проповідниками» – кандидатами на певну кримінальну чи, принаймні, адміністративну статтю. В сотнях (якщо не тисячах) парафій та монастирів УПЦ за богослужінням підноситься ім’я «вєлікого господіна і отца нашего Кірілла» – і що? Все далі так і продовжується.
Чи були винуватими прихожани Київської лаври, що її намісник проклинав будь-кого, хто йому не подобався, і не приховував свою любов до Росії? То навіщо їх позбавили можливості молитися в обителі Антонія і Феодосія, з якими вони в першу чергу ототожнювали обране ними місце спілкування з Богом? Чи були винуватими віруючі з Михайлівського собору, які разом із покійним митрополитом Софронієм будували цей храм і завдяки якому знайшли свою стежину до Бога і місце для зустрічі з Ним? Не вони ж обрали собі промосковського неадеквата на заміну спочилого архіпастиря. То навіщо їх було травмувати і виганяти з їхнього ж собору? І, нарешті, чи є винуватими тисячі священників та сотні тисяч вірних УПЦ через те, що Предстоятель їхньої Церкви виявився зовсім профнепридатним із досить погано схованими промосковськими симпатіями? Невже вони мають покидати свою Церкву лише через те, що невдало обраний (не ними!) десять років тому керівник заводить її в глухий кут? Може, краще би влада допомогла йому покинути і Церкву, і Україну взагалі, тим самим вирішивши для всіх велику проблему?
«Є багато священників Московського патріархату, які є достойними людьми. І рік-два тому вони почали роздумувати про альтернативні варіанти, як їм відділитися від УПЦ МП. Це займе час… Якщо ми хочемо миру, треба шукати варіанти» – зазначила наприкінці інтерв’ю пані депутатка. Так, не є для когось новиною, що значна частина духовенства УПЦ легше полишила би цю структуру, але не робить цього, тому що не бачить у ПЦУ достойної альтернативи, а відтак просто не має куди йти. Зараз, щоб принести який мир у міжцерковне середовище, саме час, щоб влада переконала Константинополь ще раз піти назустріч українському народу, дозволивши бажаючим увійти до Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні, яка вже існує з 2018 року. Так, це не вирішило би проблеми розділеності українського Православ’я. Але треба бути реалістом і розуміти, що у найближчій перспективі єдиним воно не буде. Проте, якщо у кліриків УПЦ з’явиться можливість увійти до Ставропігії, цим скористаються тисячі священників (архієреїв у т.ч.), і це значно ослабило би промосковські позиції в релігійній царині Україні.