Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Ігор Красовський, диякон ПЦУ, Софійський братчик
Наше життя часом нагадує той самий знайомий усім сюжет про лицаря в блискучих обладунках, який протистоїть всесвітньому злу, сподіваючись лише на гостре лезо меча, міцний кований щит та непохитну віру в перемогу. Майже в усіх таких сюжетах існує проблема вибору. Лицар часто опиняється на роздоріжжі й розмірковує, куди ж йому звернути. Він прислухається до того, що гучно викрикує йому гаряче серце та того, що тихенько шепоче холодний розум. Хиткі чаші терезів ледь втримують баланс аж до тієї миті, коли нарешті вирішальний аргумент визначає не лише шлях, але і долю лицаря.
Знайома ситуація, еге ж? Я думаю, що кожен з нас хоч раз у житті так само стояв на розпутті й поринав у роздуми. Зрозуміло, що ані блискучих обладунків, ані надійного меча ми не носили, але вирішальний вибір здійснювали за тією ж нехитрою, випробуваною віками методикою.
Кінець лютого 2022 року, щоночі місто та передмістя палають від ворожих обстрілів. Нажахані та розгублені люди не знають куди бігти й де сховатись від того зла, що прийшло до нашої спільної домівки. У такі важкі часи церква була чи не єдиним місцем, де люди знаходили спокій, такі потрібні настанови та заступництво і я не був виключенням.
Проте згодом, коли у інформаційному просторі почали зʼявлятись неоднозначні висловлювання священників та вірян моєї церкви, які намагались виправдати дії агресора, а подекуди навіть його підтримували, бажання зайти до знайомої з дитинства будівлі храму зникло. Я опинився на розпутті. З одного боку були родинні традиції, а з іншого – небажання стояти поруч із тими, хто готовий пробачити винищення свого ж народу.
Аргументи зважені, чаші терезів перехилились і я опинився на порозі ніби такої ж, але іншої церкви. Ті ж самі традиції, таке ж облачення, така ж служба, ті ж люди, але чомусь інші. Чи було мені боязко? Безперечно. Чи боявся я осуду? Безумовно. Чи виправдались мої побоювання? Ані на крихту.
Мене прийняли до лона нової, але у той же час знайомої церкви як брата, і коли я ділився роздумами зі священником про свій перехід, він відповів мені словами, які я захотів зберегти у своїй памʼяті:
«Запамʼятай, де б ти не був і куди б ти не йшов, Господь Бог завжди з тобою поруч, то ж не бійся змін, а йди туди, куди Він тебе направляє, бо така Його воля».
Не варто боятись обирати між юрисдикціями, оскільки як в УПЦ, так і в ПЦУ кожен з нас залишається православним християнином, який молиться за перемогу, мир та добробут для нашої із вами держави.
Не потрібно кидати каміння в тих, хто пішов чи залишився. Якщо у вашому серці біль – несіть його до Христа. Якщо у вас сумніви – шукайте відповіді. Бо Церква – це не стіни, не ієрархії. Це тіло Христове.
Я залишився з Христом.
І з Україною.
І тому – з миром у серці.