Доповідь представлено 9 квітня 2025 р. на вебінарі «Міфи та упередження на перешкоді єдності українського православ’я» в рамках спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софіське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Тетяна Калениченко, релігієзнавиця та соціологиня релігії, фасилітаторка діалогів, координаторка організації «Діалог у дії»
Пропоную поглянути на релігію з точки зору конфліктології і взяти до уваги практичні аспекти. Для початку варто згадати слова соціолога Кліффорда Гірца про те, що релігія цікава не тільки тому, що вона визначає соціальний порядок, як ми думали раніше, а й тому, що на релігію впливає навколишнє середовище. Саме через зміни релігійного середовища ми можемо побачити, як відзеркалюються суспільні трансформації. Для нас це важливо з точки зору міжюрисдикційного конфлікту, а також кризових умов для всього суспільства.
Розгляньмо релігію як культурну систему, а релігійних діячів та вірян як соціальних акторів.
Природа конфлікту
Як ми визначаємо саме поняття конфлікту? Якщо взяти до уваги визначення в китайському ієрогліфі, він містить в собі дві складові: загроза або можливість. Тобто в ньому є як небезпека, так і шанс на покращення.
Чим нам може загрожувати конфлікт? По-перше, ми можемо зруйнувати всі стосунки, які були до того, і не тільки безпосередньо з тими, з ким ми в конфлікті, а й з дотичними колами, людьми, організаціями, спільнотами. По-друге, ми безпосередньо можемо втратити майно чи власність, що руйнує нашу безпеку.
Ми можемо втратити власну суб’єктність як людини, організації, інституції, яка бере участь у конфліктній ситуації. Ми можемо втратити можливості до змін, що є дуже важливим, тому що іноді без конфлікту зміни неможливі. І ми можемо, звичайно, втратити власний статус, репутацію, авторитет, тобто, такий соціальний образ.
Конфлікт як можливість
Як конфлікт може виступати можливістю? В першу чергу, завдяки конфлікту ми можемо назвати проблему, яка його викликала, тобто ми зрозуміємо, в чому вся причина ситуації. Це, на жаль, стається нечасто, але можливість така завжди існує. Це може бути прихована проблема, і лише через відкриту сварку, конфлікт, розбірки, називайте як завгодно, можливо дійти до того, що ж насправді нам заважає.
Часто в нібито релігійних ззовні конфліктах, причиною є не релігія сама по собі, а різні соціальні та ресурсні аспекти. Якщо ж розглядати цю ситуацію як шанс на покращення, ми можемо шукати нові спільні шляхи, які можуть призвести до кращого нашого стану чи трансформації стосунків в кращий бік. І на цьому шляху ми можемо знайти нову підтримку з інших кіл, з тих, хто нас не знав, або з власних прибічників, членів спільноти.
Ми можемо через конфлікт відновити чи трансформувати стосунки і подолати проблему спільно. Я дуже люблю аналогію медіації, коли замість того, щоб одна сторона сиділа напроти іншої і сварилася з нею, сторони мають сісти з одного боку столу супроти проблеми і разом діяти щодо спільного ворога — проблеми, яка виникає. Ми зараз не беремо вимір війни, міжнародних конфліктів, ми беремо класичне визначення конфлікту і його розуміння.
І в будь-якому випадку, якщо ми з кимось індивідуально, чи на рівні групи, чи на рівні спільноти заходимо в конфлікт, у ньому завжди є можливість отримати кращі стосунки на виході, ніж вони були до того. Це, звичайно, не завжди стається, але така можливість є. Загалом будь-яка криза і конфлікт — це можливість до змін. Іноді деякі зміни, як наприклад у церковному середовищі, які могли раніше займати століття, можуть статися набагато швидше, якщо вони перебувають у глибокій кризі.
Рівні конфлікту
Поговоримо про структуру конфлікту, в якому є три рівні: позицій, інтересів та потреб. Мета-рівень, де закладене найглибше розуміння ситуації, знаходиться глибоко під водою і позначає потреби. Це той рівень, який ми найчастіше не усвідомлюємо, не розуміємо або ж не в стані самостійно назвати.
Цим переважно займаються експерти або люди, які занурюються глибоко в проблематику. І на звичайному життєвому рівні ми не говоримо про потреби або ж не можемо їх осягнути за нашаруванням емоційних переживань. Це про наші цінності, про наші справжні потреби і про можливі стратегії вирішення ситуації, виходячи зі спільних потреб. Адже потреби у всіх людей однакові, хоча й актуалізуються по-різному, а от шляхи їх задоволення можуть бути кардинально різними.
З цим є величезна проблема, тому що всі конфлікти вирішуються, як мінімум, з рівня інтересів, а найкраще вони вирішуються на рівні потреб. Потреби всіх людей, інституцій, організацій, громад однакові, шляхи їхнього вирішення абсолютно різні. Якщо ми не усвідомлюємо свої потреби і не усвідомлюємо, тим паче, потреби іншої сторони, не готові про них говорити і шукати спільних рішень, тоді у нас набагато менше шансів вирішити ситуацію конструктивно.
Найчастіше люди знаходяться на рівні двох позицій. Це та малесенька частина айсберга над водою, яку ми бачимо. Те, що звучить, як «ми щось робимо», або «ми щось не робимо», або «робимо, але насправді це не відбувається». І на рівні позицій ніякої трансформації, зміни і вирішення ситуації бути не може, крім того, що люди розійдуться.
На рівні інтересів з’являється маленька зона можливих домовленостей. Коли ми говоримо про те, чому ми насправді зайняли таку позицію і що нам потрібно. Ми можемо говорити не про всі аспекти, але принаймні можемо уявити, як би нам жити разом без насильства, якщо і без тісної дружби.
Але безперечно, якби ми доходили до рівня потреб, якби люди, в тому числі церковні лідери, віряни, миряни усвідомлювали, про що насправді йдеться, ситуація виглядала зовсім по-іншому. Яку місію зараз декларує церква, як мають діяти церковні громади з точки зору вчення і що насправді важливо? Якби до цього усвідомлення були б здатні сторони в конфліктних ситуаціях, ми б жили в ідеальному світі, де стратегії вирішення проблем були б зовсім іншими. Проте, без готовності зрозуміти себе чи тим паче іншого, такий шлях трансформації не стане доступним.
Мозаїка ідентичності
Стрижнем певної сторони в конфлікті є її власна ідентичність. Це не просто розуміння, як ми себе визначаємо, а декілька складових. Вони можуть актуалізуватись одночасно чи окремо і впливати на перебіг конфлікту та актуалізацію певних потреб.
Наші переконання і принципи — це те, що безпосередньо впливає на наші позиції, і те, про що ми скажемо «це принципово, ми це міняти не будемо, і це наша червона лінія, ми її не перейдемо».
Ритуали, які насправді можуть бути ключем до зміни ситуації. Вони можуть бути складними і простими. Наприклад, богослужіння, чаювання після нього — це теж ритуал. Спільні збори на роботі за чашкою кави — також. І через такі маленькі спільні зібрання, наприклад, спільну трапезу, будь-які дуже прості дії, коли ми навіть протягуємо руку один одному, можливо вже встановити певний зв’язок.
Прив’язки, тобто, до чого ми прив’язані, до кого ми прив’язані, з чим ми не можемо розірвати зв’язок, який для нас є важливим.
Цінності. До речі, вони найчастіше оминаються увагою, не проговорюються. Майже в кожній організації є цінності, які працівники або члени громади найчастіше не усвідомлюють. Вони не говорять, що мається на увазі, наприклад, під доброчесністю, під любов’ю, під щирістю, під служінням. Вони просто як постулати, закарбовані десь там у дипломі за склом на стіні, і цього достатньо. Якби вони проговорювалися, якби вони проживалися і спільно домовлялись, як вони мають виглядати в житті, сама якість стосунків в суспільстві чи окремій спільноті була б іншою.
Емоційно значущий досвід, позитивний або негативний. Найчастіше негативний, звичайно, залишається з нами довше — це специфіка нашого сприйняття. Наприклад, на парафії, на дуже локальному рівні хтось колись мені зробив боляче, і це настільки мені запам’яталось, що я ніколи не піду на примирення з тими людьми просто тому, що з цим досвідом мені настільки боляче, що ніякої розмови бути не може. І, навпаки, позитивні переживання можуть створити запобіжник до переходу в насильство щодо когось іншого.
Конфлікт як сакральний простір
Повертаючись до теми доповіді і згадуючи дослідника Мірче Еліаде, який увів поняття сакрального і профанного часу, я пропоную поглянути на конфлікт як певний сакральний час і сакральний простір, куди ми потрапляємо в умовах міфу. Якщо ми перебуваємо в конфлікті досить глибокому, який зачіпає не просто побутові речі, а наші цінності, більшість складових ідентичності впливає на наше життя загалом, то ми опиняємося в сакральному часі міфу цього конфлікту, де ми приналежимо до певної групи, де ми відстоюємо певні цінності, де ми уявляємо себе іноді в чорно-білому світі війни добра і зла, і нам легше так діяти, тому що ми сакралізуємо цей простір.
Якщо ми почнемо робити те, що завжди не дуже приємно робити щодо себе і що більшість людей робити не буде – десакралізувати конфлікт і розбирати раціонально, що відбувається, тоді може зруйнуватися міф. Але це тривалий і неприємний процес. Чому конфлікт може тривати роками, десятиліттями? Тому що, як мінімум, він мобілізує групу, він допомагає триматися купи, він створює нову колективну або індивідуальну ідентичність, і він підтримує цей міф щодо групи «іншого».
Хто такий «інший»? Найчастіше це хтось, індивідуально чи група людей, кого ми не розуміємо. Але інший — це може бути мій сусід іншої віри. Або у випадку військовослужбовця – це «ухилянт». «Інший» – це хтось, хто залишився в одному місці, я перебуваю в іншому. «Інший» — це уявний образ людини або групи людей, про яку ми щось знаємо, але найчастіше це чутки або міфи, які нам транслюють інші люди, і з ким безпосереднього зв’язку ми не маємо. Це дуже небезпечно тим, що нам легше зробити повністю негативний або позитивний образ. Наприклад, чим страждає українське суспільство: ми любимо створювати героїв, яких дуже легко розвінчати буквально за пару годин тому, що хтось сказав, що щось відбулось не так. Ці гойдалки емоційно значущого досвіду призводять до того, що міфи переходять один в інший і наступає велика фаза розчарування. Під час маятника від «перемоги» до «зради» втрачається найцінніше – суспільна довіра, яка дозволяє залишатись відкритими до розмови та співпраці з іншим.
Релігія і незручні питання
Отже, як можна діяти? Якщо ми розглянемо релігійні організації як соціальних акторів, питання, які хотілося б задати собі і спільнотам:
– чи несе релігійна організація приклад примирення? Мається на увазі примирення не між народами, а принаймні всередині самої спільноти.
– чи не уникаються складні теми? Чи є простір для того, щоб поговорити про щось, що має контроверсійні позиції?
Як мотивувати релігійні спільноти співпрацювати між собою, співпрацювати навіть на рівні «просто завітати один до одного в гості»? Що заважає переступити свій поріг і піти спілкуватись, наприклад, як у нашій громаді, православна парафія поруч зі спільнотою адвентистів сьомого дня? Що заважає вийти і піти поговорити, щоб деконструювати образ «іншого»?
Як релігійна риторика може змінити сприйняття «іншого»? Що ми говоримо про цього іншого? Як ми формуємо цей образ? Як впливає проповідь? Що про це говорить особисто лідер, наприклад, парафії, так само віряни, які створюють спільноту?
І чи можемо ми якось зробити так, щоб побачити справжні причини конфлікту, усунувши релігійну раціоналізацію? Тут мається на увазі, якщо конфлікт сам по собі є ресурсним, що часто бувало при захопленні парафії. Він міг ескалюватись попереднім досвідом певних людей, які хотіли помститись, наприклад, за минулі образи, що пізніше раціоналізували через релігійний вимір. Питання в тому, чи можливо це усунути, чи це занадто неприємний процес, який нікому не вигідний?
Трансформація конфлікту
Якщо це перевести в трансформацію вирішення проблеми, існують три простих кроки:
Визнати проблему. Вже 50% вирішення проблеми — це її визнання і називання, що саме є проблемою. Це може зайняти багато часу і вимагає самокритичності, чого ми прагнемо уникати.
Спроба емпатичного розуміння. Спершу розуміння себе, а саме позиції, інтересів і потреб, потім розуміння позицій та інтересів і потреб іншого. Тоді ми зможемо зрозуміти справжні причини ситуації та побачити, чи є простір можливих спільних рішень окрім протистояння.
Побудова нових зв’язків або відновлення старих, пошуки того, як нам з цим рухатись, якщо ми вважаємо це проблемою і ми хочемо її вирішити.
Організована релігія може об’єднувати людей, якщо вона візьме це за пріоритет. Але для цього потрібна готовність самих релігійних діячів, спільнот, окремих людей. Це може починатись з визнання, що мультирелігійний або полірелігійний контекст, що ми живемо не тільки в християнському середовищі, є нормою. І продовжуватись розбудовою стосунків на рівні навіть однієї спільноти, а саме як люди говорять один з одним, формують стосунки не лише як гості на таїнствах.
Священики, активні віряни – це певні експерти, які мають авторитет і соціальний капітал, і вони можуть бути такими провайдерами змін, щось пропонувати або підтримувати.
Можуть бути демонстративні спільні дії, може бути соціальна співпраця зі світськими організаціями, що часто нашим релігійним організаціям досить болісно, нерозуміло, навіщо так діяти. Проте, все більше громад розуміють, що це є важливою частиною соціального служіння.
З точки зору розбудови суспільства, важливе створення безпечного простору для діалогу. І тут я хочу зупинитися і сказати, що діалог — це не просто «ми зібралися в кімнаті і поговорили», а це організований процес, де зазвичай є ведучий, який допомагає дійти до тих глибин айсбергу чи хоча б побудувати таке розуміння для того, щоб це був дійсно взаємний процес, а не так, що люди просто обмінялися своїми міфами і розійшлися, нічого не вирішивши.
Є велика різниця між тим, що у нас зазвичай називають діалогом, і тим, що відбувається, коли це організований або фасилітований діалог. Цей процес призводить до зміни ставлення, пошуків спільних рішень та трансформації стосунків між учасниками процесу.
Потім наша улюблена стратегія — це офіційні заяви релігійних спільнот. Це те, що зробити легко, повісити на сайт оперативно, але невідомо, що після цього відбудеться. І найчастіше це не проговорюється на парафіях, людською мовою мається на увазі, не канцелярською. Бракує тлумачення та практичного осмислення, як спільна позиція впливає на наше усвідомлення сьогодні.
І найголовніша задача, з чим працювати на роки і, можливо, століття — це те, що релігійні організації можуть створювати моральні коди, які стануть культурним ресурсом для соціальних систем. Але для цього треба бути готовими визнавати свої проблеми, їх долати, показувати суспільству, як це можливо, і бути прикладом не тільки для віруючих громадян, а й для інших.
Практика діалогу
Коротко про те, як ми це робимо на рівні роботи «Діалогу в дії». Перш за все, якщо говорити про відновні практики, про практики діалогу, треба створити простір для взаємодії, де люди прийдуть, де вони почуватимуться безпечно, де вони не будуть хотіти, можливо, фізично вплинути один на одного, але будуть готові поговорити в культурному вимірі.
Потім, якщо вже встановлений контакт, ми можемо говорити про співпрацю і думати про те, як вона можлива, або якісь інші контакти за межами зустрічей. В ідеалі це призводить до взаємного прийняття, коли ми розуміємо, що там є така людина, можливо, її погляди трошки відрізняються, але ми можемо жити разом в одній державі, в одній громаді, наприклад, і діяти теж спільно.
І те, як ми спілкуємось між собою, як ми вітаємось один з одним, створює культуру, яку бачать інші і можуть її приймати, вважати, що це норма. Це прийняття рішень шляхом спільного обговорення є нормальним і не потребує невідори чи перевірки.
Якщо ми бачимо бажання прийти і бачимо спільну мету та готові заради неї діяти, заради спільного блага, це величезний крок, який дійсно змінює середовище і саме суспільство. Але найперше, це змінює особистий рівень і особисте сприйняття. І коли ми бачимо один одного, ми збираємось разом і готові спілкуватися, а міфи перетворюються, можливо, на певні позитивні уявлення – може бути створений позитивний міф, що ми готові діяти разом, навіть якщо обставини у когось після зустрічі поміняються. Але цей емоційно значущий позитивний досвід залишиться з нами, ми побачимо, що це може працювати і понесемо його в майбутнє.
