Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софіське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Ієрей Вадим Котляренко, УПЦ (ім’я змінено з метою захисту особистості)
Чи може в принципі бути соромно за Церкву? Звичайно що ні, адже ми знаємо, що Церква є святою і тому, відповідно, безгрішною. Ми можемо лише пишатися і радіти від того, що знаємо її і маємо можливість вільно в ній перебувати.
Але поняття Церкви є різні, і якщо мова заходить про церкву земну, так би мовити, з маленької букви – про ієрархію, духовенство, прихожан, себе самого врешті-решт – то соромно, звичайно, буває, і досить часто.
Перші прояви «церковного» сорому, пригадую, були в мене ще в молодших класах школи, коли по «Читанці» (ще в атеїстичні часи) проходили черговий витвір про «обман попами простих довірливих людей». Проте цю проблему легко вирішував батько (священник), який на всі мої запитання відповідав, що «все, що пишуть проти Бога і Церкви – то все брехня». І мені, малому, цього було достатньо.
Складніше стало в старших класах (хоча безбожний період уже закінчився). У церковних колах (навіть у пресі) стали поширюватися чутки про далеко не благочестивий спосіб життя деяких ієрархів: співпрацю з органами КДБ і навіть наявність сімей у деяких архієреїв… Це вже було досить непросто переварити в голові. Юнацький максималізм ніяк не міг із цим змиритися, і тому лишалося просто надіятись на те, що «а може це все є неправдою».
Та роки беруть своє, життєвий досвід збагачується, і ти раптом починаєш розуміти, що і ти також далеко не святий. І на чесно задане самому собі запитання – а чи встояв би ти сам від пропозиції співпрацювати з відповідними органами, або чи точно би виконав принесені колись необачно в молодості чернечі обітниці – однозначної відповіді дати не можеш. До того ж певний стаж служіння в священному сані теж говорить про те, що і через мене, можливо, також у людей виникали спокуси і теж, мабуть, бували випадки розчарування і в духовенстві, і (не приведи, Боже) навіть у самій Церкві. Хочеться лише сподіватись на те, що в певних ситуаціях у людей стає достатньо розуму, щоб не змішувати Церкву і її не зовсім достойних служителів.
У нинішні ж часи приводом для «церковного» сорому стають не якісь кадебешні чи сімейні «дрібниці». Зараз найбільшого сорому викликає поведінка ієрархії – головним чином через їхнє нерозуміння свого місця в Церкві, через переконаність у власній (фактичній) непомильності і, відповідно, через купу проблем, цим спровоковану.
Сучасний архієрей може обкладати парафії непосильними податками, на свій розсуд служити на парафіях своєї єпархії (з відповідними фінансовими наслідками), привселюдно ображати та залякувати священника, забороняти його в служінні без поважної причини – і священнику немає в кого просити захисту. Архієрей-тиран жодної відповідальності за це не нестиме, як і у випадку, коли цілі групи парафій, через його дурну політику, уходять в іншу юрисдикцію.
Намісник однієї з Лавр при всіх кидається на журналістів, намагаючись вирвати камеру, і абсолютно спокійно проклинає людей у вічі, вихваляючись пізніше, скільки через його прокльони померло чоловік – і ніяке священноначалля (Предстоятель зокрема) йому не страшне.
А що, до речі, Предстоятель Церкви? А він і після початку війни в 2014 році чесно брав участь у засіданнях Синодів РПЦ, їздив до Росії і з інших причин, демонстративно не встав у Парламенті під час хвилини мовчання у пам’ять про загиблих захисників, а в Україні аж до 2022-го зобов’язував звершувати богослужіння лише на церковнослов’янській мові та обов’язково поминати за богослужінням московського патріарха. І дотепер не може (чи просто не хоче) відірвати довірену йому Церкву від московських пазурів, просто ховаючись від неприємних питань у своїй резиденції в Феофанії, або навіть взагалі в Чернівцях.
От за таких недолугих керманичів мені і гірко, і соромно. Але я, звичайно, все рівно в Церкві – в тій, в якій народився, в якій мене покликав Христос до служіння. Тому що знаю – поруч із недостойними архіуправителями є й достойні, а ще набагато більше достойних і ніяк не причетних до спровокованого в Церкві хаосу священників, і ще більше достойних – звичайних людей. Саме вони є найбільш близькими і до Бога, і до Його праведників. І з ними я в першу чергу і асоціюю Церкву, а ніяк не з єпископатом.