Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софіське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Яніна Гуменюк, вірянка ПЦУ, м. Хмельницький
І, вставши, пішов він до батька свого.
А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем:
і побіг він, і кинувсь на шию йому, і почав цілувати його (Лк. 15:20)
Колись я пішла… Втекла, як останній боягуз, не попрощавшись, нічого не пояснивши. Нібито «недійсність хіротоній», «відсутність живої спільноти», «замалий відсоток духовності» – все це аргументи, що були стрілами, які я пускала у свою Матір – Православну Церкву України, що прийняла мене як рідну дитину – духовну сироту, хоч і народила інша Церква! Десь краще, десь більш духовно, десь православніше… Так здавалося в мої вісімнадцять…
Минув рік, другий, третій… Моє нове церковне захоплення УПЦ виявилося недовговічним. У серці збільшувалася суцільна чорна діра. Запевняла себе, що ще близько до Бога, тоді як своїми вчинками була від Нього вже дуже далеко. Увага, так бажана та шукана постійно мною, вже не кружляла навколо мого вигаданого «німбу»: ні в УПЦ, ні в ПЦУ. Я впадала у відчай!
Щоразу проходила повз Свято-Андріївський собор, оглядаючись, чи нічого не змінилося, чи не побудували чогось нового, чи не стоїть на території отець Мирослав чи отець Василь. Чому? Тоді я не знала відповіді на це питання… Та насправді глибоко в серці я протягом цих трьох років хотіла переступити поріг рідної парафії, щоби не зайти в гості (як зробила це одного Різдвяного вечора), а повернутися додому… Відкладала «на завтра» роками й місяцями – аж до однієї несподіваної п’ятниці, 9 серпня 2024 року.
Цей вечір закарбується в моїй пам’яті на все земне життя. Спонтанна думка «забігти», аби написати записку за військових, перетворилася на бажання побути до кінця акафісту, що читався отцем, бо ж це неетично не залишитися на богослужіння (саме так запевняла я себе). Тоді як насправді моє серце взивало до розуму: «Не йди». Очі наповнювалися слізьми біля образу Христа-Нареченого… І лише Він Один їх бачив! Чим ближче був момент помазання вірних єлеєм, тим наполегливіше страх полонив мою душу. Але хіба Тато може прогнати Свого блудного сина, коли той врешті-решт наважився повернутися? Не зробив того і добрий пастир, слуга в Господній оранжереї, який промовив стиха: «Яночко, я радий, що ти прийшла». Повторне навернення завжди неймовірніше ніж перше, і саме того вечора стався його початок, тоді як піку свого воно досягло 4 жовтня 2024 року.
Серце, будучи обкраденим та пошматованим, ледве-ледве приповзло на духовну бесіду зі священником – лікарем швидкої Господньої допомоги, і не могло знову відчинитися для Бога, а пішло з неї впевненим кроком: з перев’язаними ранами, але ще не загоєними, адже подальше зцілення належить Христу.
Я, що шукала протягом шести років увагу будь-де, – і навіть у Церкві, більше її не намагаюся знайти, адже нарешті видобула у своєму серці скарб, що цінніший за всі коштовні камені світу – Господа Ісуса Христа… Замість того, щоби прагнути, аби мене любили, я хочу любити сама: Господа, ближніх, Церкву, до якої повернулася назавжди. Так, я не належу назві чи архієреям, я – раба Христа і належу лише Йому, але служу Господу в Церкві Христовій крізь призму Православної Церкви України, адже саме в ній мені Бог визначив місце для служіння Йому.
Православна Церква України не ідеальна: зі своїми хворобами, ранами та помилками. І в ній є багато проблем… Але щоразу бачачи їх, я більше не тікаю, як миша, а ставлю запитання: «А як мені допомогти у вирішенні?» Бо хіба може дитина залишити свою матір напризволяще? Я більше не маю права на втечу, бо полюбила свою Маму і не покину її, навіть коли буде боляче нам обом, бо тепер я – блудна донька, що повернулася і навчилася залишатися в Домі Отця: не для нагороди, а з любові…