Лідія Лозова, член Софійського братства
Проповідь підготовлена для Центру православно-християнських досліджень Фордгемського університету (США) в рамках Великопісної серії «Православні науковці проповідують» (2025 р.)
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі друзі, сьогоднішнє євангельське читання про покликання Ісусом апостолів Филипа і Натанаїла (Ів. 1:43-51) багато говорить нам про нашу здатність бачити, і бачити речі у правильний спосіб. Ісус закликає майбутнього апостола Филипа йти за Ним, а Филип кличе свого друга Натанаїла. Звертаючись до Натанаїла, Филип називає Ісуса тим, «про кого Мойсей у законі писав і пророки, – Ісуса Йосифового сина, з Назарета». Не впевнений у правдивості цих слів, Натанаїл запитує Филипа: «А що доброго може бути з Назарета?». На що Филип відповідає просто: «Прийди й побач». Це перша згадка про бачення в цій історії. За мить, коли Ісус, наближаючись до Натанаїла, називає його «справжнім ізраїльтянином, що нема в ньому лукавства», Натанаїл запитує, звідки Він його знає. І Ісус відповідає: «Перше, ніж Филип закликав тебе, Я бачив тебе, як ти був під смоковницею». Це друга згадка про бачення – цього разу бачення Бога, а не людське бачення. Після цього бачення зустрічається в тексті ще тричі. Коли здивований Натанаїл миттєво проголошує Ісуса «Сином Божим» і «Царем Ізраїля», Ісус каже: «Тому, що Я сказав тобі, що бачив тебе під смоковницею, чи віриш? Побачиш більше, ніж це». І насамкінець додає: «Істинно, істинно кажу вам: побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого».
Цей уривок перегукується із церковним святом, яке ми сьогодні святкуємо – Торжеством Православ’я. Історично воно позначало остаточну поразку «іконоборства» – війни проти зображень Христа, Божої Матері та святих, яку розпочав візантійський імператор і яку підтримали багато єпископів, духовенства та вірних у VIII та IX століттях. Остаточну перемогу в цьому конфлікті здобули «іконошанувальники», які вважали ікони не лише можливими, але й обов’язковими для Церкви, піднісши їх шанування до рангу догми.
Чому ж сьогоднішнє читання перегукується із цим святом? Тому що ікони теж говорять про нашу здатність бачити, причому на різних рівнях. З одного боку, ікони стали богословськи можливими тому, що Бог воплотився, став людиною, а, отже, став видимий. Апостоли Филип і Натанаїл бачили живого Христа, а не просто чули чи уявляли Його. На захист ікон у VIII столітті святий Йоан Дамаскин стверджував, що хоча ми не маємо жодних підстав для зображення Отця, Який залишається невидимим і непізнаваним, Воплочення Сина змінює стан речей, і образи, ікони Христа стають свідками Божого Воплочення. Як свідок, ікона не тільки можлива, але й богословськи необхідна, включаючи її шанування. Тут ідеться про важливість фізичності Воплочення, а також важливість нашої власної чуттєвості, нашого тіла й естетики в цілому.
На іншому рівні ікони апофатично вказують на (або символізують) невидиму божественність Христа, Його радикальну божественну інакшість – а також нашу здатність обожуватись, ставати святими. Зазвичай це показано за допомогою абстрагованої, ненатуралістичної мови ікони специфічних написів, нелінійних перспектив, золотого тла, символізму кольорів, тощо. Ікони допомагають нам бачити Бога духовними очима і брати участь у Його божественному житті.
Однак найголовніше полягає в тому, що ікони допомагають нам бачити Бога в собі, інших людях і світі, і чим краща ікона, чим вона змістовніша і гарніша, тим легше нам розпізнавати цю «іконічну» реальність. У Книзі Буття читаємо, що Бог створив нас на Свій образ і подобу (Бут. 1:27); кожен із нас насправді є іконою самого Бога.
Що конкретно це означає в нашому житті? Серед іншого – і це дуже важливо – що ми цілком прозорі для Бога, так само, як був Натанаїл. Бог бачить нас повністю і досконально. Він знає наші найпотаємніші бажання, наміри, питання й сумніви. Він бачить нас з любов’ю, і Він бачить нас ясніше, ніж ми самі здатні бачити себе. Він бачить у нас найкраще. Це також означає, що наше завдання як християн полягає в тому, щоб навчитися бачити Бога, а точніше, зустрічати Його погляд, коли Він дивиться на нас – і через цей люблячий і турботливий погляд по-справжньому бачити інших. І ще це означає, що ми повинні навчитися бути з Богом так близько, усвідомити свій власний образ і подобу Його настільки добре, щоб за потреби запросити інших «прийти і побачити» Христа посеред нас, побачити, що «небеса відкриті».
Але коли і як це відбувається насправді? Коли ми є – або коли ми стаємо – такими місцями, такими спільнотами? Чи можуть православні християни по всьому світу сказати, що ми є такою спільнотою сьогодні? Чи відчуваємо ми якесь торжество православ’я? Чи ошатні храми, прикрашені традиційними іконами, перед якими моляться і які цілують люди, – дійсно достатні, щоб побачити Христа посеред Церкви, уподібнитися до Нього і запросити незнайомих упізнати Його там?
Я з України, більшість громадян якої традиційно ідентифікують себе як православні християни. Вже три роки моя країна переживає жорстоке повномасштабне вторгнення з боку Росії, іншої переважно православної країни, яка хвалиться своїм найавтентичнішим і найвпливовішим у світі православ’ям на найвищому церковному і державному рівнях. Сьогодні, коли повітряні тривоги в Україні звучать частіше, ніж ранкові будильники, коли людей щодня знаходять мертвими й пораненими у власних оселях після російських балістичних або дронових атак, коли українці не хочуть воювати, але змушені воювати, гинути, отримувати важкі поранення, потрапляти в полон, переживати тортури, захищаючи своїх близьких і відстоюючи своє право просто бути, московський патріарх благословляє «священну» війну проти України іконою Божої Матері, а більшість його вірян моляться за перемогу Росії, цілуючи ікони у своїх церквах. Тим часом в Україні, де російські бомби руйнують православні храми разом з іконами, створюються нові ікони – на необроблених дошках від ящиків з-під боєприпасів, привезених з місць важких боїв, засвідчуючи присутність Христа серед трагедії і символічно перетворюючи смерть на життя. У чому ж полягає торжество нашого глобального православ’я у цій ситуації?
У православній традиції ми надаємо особливого значення іконі Преображення, оскільки вона вказує на небесну славу нашого Господа, Його божественне сяйво на горі Фавор. Дійсно, як православні християни ми, як правило, робимо особливий акцент на есхатологічній реальності, реальності «майбутнього віку», яку зустрічаємо на іконах. Нам подобається звертати увагу на «небесну» перспективу ікон, начебто відірвану від нашої занадто людської реальності, «заплямованої» несправедливістю, засиллям політики й конфліктів. Часто ми просто намагаємося втекти в «іншу», «потойбічну» реальність – і її ікони – щоб відчути себе в безпеці від загроз, плутанини, спокус і небезпек цього жорстокого світу. Однак, коли Филип сказав Натанаїлу: «іди і побач», вони обоє побачили щось більше, ніж просто потойбічно-красиву картинку. Як усім відомо, пішовши за Ним, апостоли також побачили Його жорсткі суперечки з фарисеями щодо розуміння Бога і Передання і Його безпрецедентну публічну підтримку найбільш вразливих і соціально маргіналізованих – хворих, скривджених, «нечистих», жінок, дітей і т.д. Насправді, Воплочення, як виявилося, також означало ризиковані соціальні погляди та дії, за які апостоли зрештою побачили Христа засудженим, замученим і розіп’ятим на Хресті. Хрест було бачити найважче, найстрашніше, бо ж це бачення було не лише нестерпним, а й могло мало мати наслідки! Ось чому більшість апостолів не були поруч із Христом в годину Його найбільших страждань, воліючи не бачити Його взагалі, як Петро, або бачити здалеку. (Пізніше, однак, багато з них та їхніх майбутніх послідовників стали мучениками за Христа, а «мученик», як відомо, означає «свідок», тобто той, хто щось бачив і сказав правду про те, що сталося – у християнській традиції, власною кров’ю).
В Україні наші теперішні темні часи справді нагадують Страсті Христові, і ці Страсті виглядають набагато натуралістичніше, реалістичніше та жорстокіше, ніж на традиційних православних іконах. Ці Страсті надзвичайно фізичні, але вони також психічні і навіть моральні, оскільки мир, який зараз пропонується Україні, схожий на несправедливу окупацію, яка неодмінно принесе ще більше болю, страждань і смертей. Чи можуть православні християни в усьому світі впізнати Христа, Якого катують в прямо зараз – в Україні та інших місцях, де відбуваються так звані «збройні конфлікти»? Чи можуть вони долучитися до допомоги, обрати діяти зі співчуттям, з розумінням того, що жертва не повинна бути ідеальною – і свідчити, тобто говорити правду про те, що відбувається? Чи вони все ж воліють спостерігати за подіями зі зручної відстані церков, прикрашених іконами, а іноді й ставати співучасниками зла?
Оскільки як християни ми знаємо реальність Воскресіння, оскільки ми відчуваємо проблиск «майбутнього віку» в сьогоденні, ми маємо надію й віру і довіряємо есхатологічному свідченню ікон. Минулої осені в Україні я зустрічала людей, які розповідали, що в якийсь момент цієї війни почали жити реальністю Великої Суботи: Христос вже воскрес, Він вже не лежить у Гробі, і хоча ми не бачимо Його, ми знаємо, де Він; у традиційній східно-християнській іконографії на іконі Великої Суботи (вона ж – ікона Пасхальної Неділі) зображений Христос, Який сходить до аду, щоб вивести Адама, Єву і праведників з царства смерті до царства вічного життя. У Велику Суботу Він там, у пеклі, і реальність в Україні теж пекельна, але християни знають реальність Його Воскресіння і можуть жити власне життя із цієї перспективи; вона дає їм силу молитися, сподіватися, допомагати один одному, і, якщо потрібно, жертвувати своїм життям заради ближніх.
Нехай ця справді іконічна перспектива і реальність освітлює кожного з нас і надихає нас бачити як Страсті, так і Воскресіння Христове в сучасному світі, бачити правильно, без страху, йти за Христом, діяти з любові й милосердя, свідчити заради справедливості для всіх – і справді пережити Торжество «небес відкритих», і «ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого».
Амінь.