Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Георгій Ходун, священник ПЦУ (Сумська обл.)
У кожній релігійній традиції існує своя особлива термінологія, яка для «своїх» є цілком зрозумілою, але для стороннього спостерігача може здаватися абстрактною або навіть суперечливою. Серед таких понять у християнстві одне з найфундаментальніших і водночас найскладніших – це «Церква». Ми часто чуємо: «справжня Церква – це наша», «поза Церквою немає спасіння», а під «Церквою» мається на увазі конкретна структура, до якої належить співрозмовник. Але чи справді це так просто, і чи не криються за цими заявами маніпуляції та хибне розуміння богословських тонкощів?
Для більшості вірян «Церква» асоціюється з видимими атрибутами: будівлею храму, священнослужителями в ризах, іменем місцевого єпископа. Це – та конкретна громада, до якої вони належать, де хрестили їхніх дітей і відспівували їхніх померлих. І це природно, адже людина потребує видимої опори для своєї віри. Проте, серйозне богослов’я завжди йшло далі поверхневих визначень.
Кордони, які неможливо окреслити
З богословської точки зору, поняття Церкви є набагато ширшим і глибшим, ніж просто одна конкретна юрисдикція. В оригінальному грецькому значенні «Еклесія» (Церква) – це зібрання покликаних. Це Тіло Христове, очолюване Самим Христом. Апостол Павло вчить, що ми є членами цього Тіла, а Христос – Його Голова. Це реальність, яка охоплює не лише живих на землі, а й святих, що перебувають з Богом.
Проблема виникає, коли цю невидиму істину намагаються жорстко обмежити видимими, людськими кордонами. Історія християнства знає безліч поділів, розколів та утворень нових церковних структур. Кожна з них, як правило, заявляла про свою винятковість, претендуючи на володіння «повнотою істини» та справжнім спасінням.
Однак, якщо ми знаємо, що Святий Дух діє «де хоче» (Ін. 3:8), а Христос – єдиний Спаситель (Дії 4:12), то як можна стверджувати, що Його благодать обмежена певними кордонами, проведеними людьми? Авторитетні богослови, навіть у межах однієї й тієї ж православної традиції, ніколи не приходили до єдиної, чіткої та однозначної формули щодо «кордонів Церкви», тобто кого можна вважати членом Церкви, а кого – вже ні. Це не означає, що канонічний порядок неважливий. Він є рамкою, що дозволяє зберігати єдність, віровчення та спадкоємність. Але він є засобом, а не самоціллю. Канони – це всього лиш інструменти, призначені для впорядкування людського життя у церковній спільноті.
Маніпуляція «винятковістю»
На жаль, невизначеність кордонів Церкви, її містична природа, часто стають предметом маніпуляцій з боку певних церковних юрисдикцій. Коли священнослужителі чи лідери заявляють: «Тільки ми – справжня Церква, а всі інші – розкольники, єретики, відступники», вони не лише суперечать духу, притаманному християнству, але й зачиняють двері до можливого діалогу та примирення.
Така риторика служить декільком цілям:
- Консолідація влади: Визнаючи лише себе «істинною» Церквою, певна юрисдикція претендує на абсолютний авторитет над своїми вірянами, виключаючи будь-яку альтернативу.
- Підтримка лояльності: Залякування «поза Церквою немає спасіння» є дуже потужним важелем утримання пастви, адже ніхто не хоче ризикувати своєю душею.
- Виправдання агресії: Усі, хто не «з нами», автоматично стають «ворогами» або «невірними», що може виправдовувати вороже ставлення чи несправедливі дії.
- Спрощення складного: Замість того, щоб пояснювати людям глибину богослов’я Церкви як Тіла Христового, простіше дати їм чорно-білу картинку: «ми – добро, вони – зло».
На жаль, у контексті українських церковних реалій, цю маніпуляцію ми бачимо надто часто. Тож нам варто вчитися розрізняти суть віри від її зовнішніх форм, богословську істину від людських маніпуляцій. Це дозволить уникати зайвих протиріч з тими, хто, хоча й трішки відрізняється від нас, вірить у Христа так само, як і ми.