До питання канонічності архієрейських хіротоній ПЦУ, колишніх УПЦ КП та УАПЦ

Протоієрей Віталій Кузьмич, Софійський братчик

Ця стаття є логічним продовженням і доповненням попереднього дослідження, «Безблагодатність чи хула на Святого Духа», в якому було розглянуто питання правомірності дій Вселенського Патріарха щодо скасування анафеми, накладеної на митрополита Філарета та прийняття кліриків УПЦ КП та УАПЦ у сущому сані. У цій статті буде детальніше проаналізовано питання апостольського спадкоємства, а також спробуємо спростувати поширені міфи про безблагодатність і неконанічність цих ієрархів, обґрунтовуючи це на історико-богословських і канонічних засадах, що дозволяє глибше зрозуміти процес відновлення церковної єдності в Україні. У цій статті ми докладніше проаналізуємо канонічні й богословські засади апостольської спадковості, застосовуючи їх до конкретної ситуації в Україні. Особливу увагу буде приділено богословському значенню визнання з боку Вселенського Патріархату, рішенню Константинопольського Синоду від 11 жовтня 2018 року, а також практиці прийняття до сопричастя осіб, що звершували таїнства в умовах розколу. Ми також розглянемо, наскільки апостольська спадковість, збережена у формі, отримує свою повноту лише в канонічному сопричасті, що є умовою істинної церковності.

Важливо зазначити, що для визнання або невизнання дійсності хіротоній у православній традиції одним із ключових чинників є наявність сповідування віровчення Православної Церкви, та тяглість апостольського спадкоємства. 

Апостольська спадковість не є суто формальним атрибутом, а богословським підтвердженням того, що єпископ діє в межах тієї ж благодатної вертикалі, яка веде початок від самих апостолів. Вона гарантує, що таїнства, звершувані таким єпископом, належать до тієї ж сакраментальної повноти, яка була вручена Церкві Христом і зберігається через рукоположення в межах кафолічної єдності.

Отже, давайте розглянемо наявність апостольського спадкоємства у ієрархів УПЦ КП. 

У випадку колишнього митрополита Київського Філарета (Михайла Денисенка) його апостольська спадковість має безперечну основу: він був висвячений на єпископа Лузького 4 лютого 1962 року у складі Російської Православної Церкви. Таким чином, його хіротонія була звершена канонічними ієрархами у межах визнаної церковної структури, що перебувала в повному сопричасті з усім православним світом. Апостольська спадковість, отримана ним у складі РПЦ, не була поставлена під сумнів жодною з Помісних Церков, навіть попри наступні суперечності щодо його церковного статусу після самопроголошення Київського патріархату¹.

Однією з ключових тез опонентів визнання хіротоній, звершених владики Філаретом, є твердження, що його було позбавлено сану й відлучено від Церкви, а тому всі рукоположення, звершені ним після цього, слід вважати недійсними.

Але, термін «позбавлення сану» не означає втрати апостольської спадковості, «Бо дари благодаті й покликання Божі – незмінні» (Рим. 11:29). У Православній Церкві існує розуміння, що хіротонія залишає незгладимий духовний відбиток. Апостольське правило 29: «Священнослужитель, який упав у гріх, має бути відсторонений, але це не означає, що він втрачає сам дар священства — він втрачає право служити».

Святий Никодим Святогорець, тлумачачи 68-е Апостольське правило, зазначає, що хіротонія не повторюється, оскільки вона здійснюється за образом Першосвященика Христа, який один раз і назавжди увійшов у святе святих, він визнає, що хіротонія не повторюється, і священство не зникає навіть у випадку відлучення². Подібний прецедент із визнання хіротоній і таїнств, здійснених кліриком, позбавленим сану, можемо спостерігати в історії Болгарської Православної Церкви, де у 1992 році після падіння комуністичного режиму розпочалася криза довіри до патріарха Максима, якого багато хто вважав обраним під тиском влади. У відповідь на це група ієрархів, підтримана державою, створила «Альтернативний Синод», а його очільником став митрополит Пимен (Енев), якого було оголошено розкольником і навіть позбавлено сану. Незважаючи на це, Пимен висвячував єпископів, які згодом (після подолання розколу) були визнані Болгарським Синодом без перерукопокладань. Це фактично означало визнання хіротоній, здійснених особою, офіційно позбавленою сану, тобто ситуація, близька до тієї, що склалася з Філаретом після анафеми³.

Якщо ситуація щодо апостольської спадковості ієрархії УПЦ КП загалом зрозуміла — оскільки вона веде свою лінію безперервних хіротоній від владики Філарета Денисенка, хіротонізованого в Російській Православній Церкві, — то єпископальна лінія ієрархів УАПЦ вимагає більш ретельного дослідження, з огляду на складну і фрагментарну історію її становлення.

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) є унікальним явищем в історії українського релігійного життя, яке неодноразово відроджувалося на хвилях національного піднесення та прагнення до духовної самобутності. УАПЦ має складну, а подекуди і суперечливу історію, в якій питання канонічності посідало центральне місце. Діяльність УАПЦ трьох формацій відбувалася в умовах гострої політичної нестабільності, національного піднесення і водночас жорсткого тиску з боку зовнішніх церковних центрів — зокрема Московського патріархату.

Перше відродження (1919–1930): самопроголошення в умовах революції

Перше відродження УАПЦ припадає на період Української революції та утворення УНР. 1919 рік ознаменувався початком руху за створення незалежної від Москви православної Церкви в Україні. Кульмінацією цього процесу став Всеукраїнський собор 1921 року в Києві, на якому було проголошено автокефалію УАПЦ, а священника Василя Липківського обрано «митрополитом» Київським і всієї України.

Головною канонічною проблемою стала процедура хіротонії ієрархії. Через відсутність єпископів, готових підтримати рух до унезалежнення Української Церкви від РПЦ, хіротонія Липківського була здійснена так званим «соборним чином» — за участі священників і мирян, без єпископів. Цей акт, хоч і був вмотивований національними і пастирськими міркуваннями, не відповідав уставленим канонам Вселенського православ’я, що вимагають для хіротонії єпископів, які мають непереривну апостольську спадковість⁴.

Так наприклад, перше правило святих Апостолів говорить:
«Єпископа нехай поставляють два або три єпископи»⁵.

Четверте правило Першого Вселенського собору (325 р.) зазначає:
«Єпископа найдоречніше поставляти усім єпископам тієї області. Якщо ж це неможливо… то принаймні троє нехай зберуться в одному місці, а відсутні нехай нададуть згоду через грамоти: і тоді звершити рукоположення»⁶.

Тринадцяте правило Помісного Карфагенського собору вказує:
«Багато єпископів, зібравшись, нехай поставляють єпископа, а в разі потреби — троє єпископів»⁷.

Шістдесяте правило того ж собору вимагає:
«Нехай не визнається достатнім для поставлення єпископа менше трьох єпископів»⁷.

Саме через відсутність апостольської спадковості єпископських свячень УАПЦ першого відродження ніколи не була визнана жодною помісною Церквою і трактувалась як неканонічна. Попри це, вона відігравала велику роль у формуванні національної церковної свідомості серед українців.

Друге відродження УАПЦ відбулось у період німецької окупації під час Другої світової війни. Ініціатором відновлення став архієпископ Полікарп Сікорський. У 1942 році в місті Пінськ відбувся Собор, що започаткував нову канонічну ієрархію.

На відміну від першого відродження, цього разу хіротонії нових єпископів звершували канонічні єпископи, які мали апостольську спадковість, — зокрема з Польської автокефальної православної церкви, котра ще в 1924 році отримала томос автокефалії від Константинопольського патріархату. Це дало підстави вважати ієрархію УАПЦ другого відродження канонічною. Проте складна політична ситуація, перебування в межах нацистського режиму та відсутність постійного церковного центру призвели до швидкого занепаду після 1944 року.

Попри короткочасність існування, УАПЦ другого відродження встигла звершити хіротонії декількох єпископів, частина яких згодом опинилася у Західній Європі й Північній Америці та Канаді, ставши основою УАПЦ в діаспорі, а трохи згодом, долучилася до третього  відродження УАПЦ в Україні⁸.

Третє відродження УАПЦ, що припало на кінець 1980-х – початок 1990-х років, стало важливою віхою в історії боротьби за незалежність українського православ’я. Однією з ключових подій цього періоду були перші єпископські хіротонії, що стали основою для подальшого інституційного розвитку церкви та її становлення як окремої церковної структури.

Одним із головних закидів з боку Російської Православної Церкви на адресу єпископату УАПЦ третього відродження стала нібито відсутність апостольської спадковості у здійснених хіротоніях. На думку представників РПЦ, посвячення, що мали місце в 1990 році, були неканонічними, оскільки не були звершені єпископами, які мали визнану апостольську спадковість від православних помісних церков. Така позиція мала на меті поставити під сумнів легітимність самого існування УАПЦ як автокефальної церковної структури.

Однак ця критика не є однозначною і вимагає ретельного історико-канонічного аналізу. Насамперед варто зважати на особу головного учасника перших хіротоній — єпископа Іоана Бондарчука, який у 1990 році очолив відродження українського єпископату. До моменту хіротоній у складі відродженої УАПЦ він вже був єпископом Житомирським і Овручським у складі Російської Православної Церкви Московського Патріархату, висвяченим у сан єпископа в 1977 році — тобто, мав чинну апостольську спадковість та канонічний архієрейський статус.

Життєпис майбутнього ієрарха української церкви Василя Боднарчука свідчить про те, що він належав до тих борців за Україну, які ще в сталінську добу постраждали саме за приналежність до української справи, бо ще в 1949 році був заарештований та депортований в Казахстан, де проживав до 1953 року. Мабуть саме тому єпископ Іоанн, усвідомлюючи духовну і національну потребу відновлення Української Автокефальної Православної Церкви, перебуваючи на той час на спокої, перейшовши до новоствореної УАПЦ, де на основі своєї канонічної єпископської гідності звершив перші хіротонії. 

Складним і водночас болісним питанням у контексті перших єпископських хіротоній УАПЦ 1990 року є участь особи, відомої під іменем Вікентій Чекалін. Він представляв себе як єпископ так званої «катакомбної Церкви» — структури, що діяла в підпіллі, не визнавала РПЦ МП, вважаючи її повністю підконтрольною КДБ, а її очільника, патріарха Сергія Страгородського таким, що узурпував церковну владу. Але, розглядаючи проблему участі Вікентія Чекаліна у перших хіротоніях УАПЦ варто виходити не лише з формального канонічного аналізу, але і з урахуванням історичного контексту і доброго наміру учасників подій. Єпископ Іоанн Бондарчук, як головний ієрарх, що звершував хіротонії, не мав повної інформації про справжній статус Чекаліна. На той момент Чекалін позиціонував себе як єпископ Російської катакомбної Церкви, і ця версія не викликала підозр. Також важливою для розуміння умовою є те, що 1990 рік, це час розпаду радянської системи, тобто відсутність комунікації між церковними структурами, а також страх переслідування релігійних діячів, сприяли виникненню певного хаосу, в якому верифікувати інформацію про підпільних ієрархів було майже неможливо. Владика Іоанн Бондарчук діяв з добрим наміром, і, усвідомлюючи важливість відродження УАПЦ, прийняв Чекаліна на віру, як співслужителя з подібною долею церковного підпілля⁹.

Факт того, що Чекалін згодом виявився самозванцем, не повинен скасовувати доброго наміру владики Іоана і не повинен автоматично знецінювати самі хіротонії. Адже з канонічної точки зору, хіротонія вважається дійсною, якщо вона звершена єпископом із дійсною апостольською спадковістю, навіть за присутності особи, яка не мала такого статусу, але діяла під виглядом єпископа. Саме цей принцип, ліг в основу офіційної позиції Вселенського патріархату, які визнали легітимність спадкоємності УАПЦ. А отже, перші хіротонії звершені Іоанном Бондарчуком потрібно вважати одноосібними, тобто такими, що були звершені одним архієреем, але за особливих умов.

В історії Вселенської Церкви було чимало прикладів абсолютно одноосібних хіротоній, здійснених святителями Христової Церкви в умовах коли звершити хіротонію трьома архієреями було не можливо. Наведемо декілька прикладів одноосібних хіротоній. 

Святий Мелетій Антіохійський (IV ст.). У часи аріанських суперечок та церковних переслідувань святий Мелетій одноосібно рукопоклав кількох єпископів, щоб зберегти православну ієрархію. Попри канонічне порушення, його дії були визнані церквою, з огляду на крайні обставини.

Святитель Василій Великий (IV ст.). Святий Василій звершував хіротонії без згоди місцевих ієрархів, іноді фактично одноосібно, особливо під час церковної боротьби з аріанством. В одному з випадків він сам висвятив єпископа Євсевія Самосатського, і хоч це викликало спротив, згодом хіротонія була визнана.

Євсевій Самосатський був православним єпископом в епоху, коли Церква переживала жорстоку боротьбу з аріанською єрессю. Після того як аріани захопили контроль над багатьма єпископськими кафедрами на Сході, виникла гостра потреба у відновленні православного єпископату.  Євсевій, діючи в спілкуванні з святителем Афанасієм Великим, подорожував інкогніто та звершував хіротонії самостійно, щоби зберегти апостольську спадковість серед православних. 

Святий Григорій Богослов (IV ст.). Був рукоположений у єпископи одноосібно своїм батьком — Григорієм Назіанзіном-старшим, що пізніше викликало критику, але хіротонія була прийнята церквою, враховуючи глибоку кризу церковної ієрархії в Кападокії.

Святий Іларій Поатієвський (IV ст.). Під час заслання в Азії, Іларій здійснював хіротонії нових єпископів, фактично без можливості зібрати інших архієреїв — через аріанські гоніння. Його діяльність також була згодом прийнята Церквою.

Святий Афанасій Великий (IV ст.). У період вигнань і жорстокої боротьби з аріанами він також один звершував хіротонії для збереження православної ієрархії в Єгипті. Це пізніше не лише не було заперечено, а навпаки — стало частиною його подвигу як захисника православ’я.

Отже, з цих свідчень ясно і зрозуміло, що в окремих випадках одноосібно здійснена хіротонія єпископа при складних обставинах для Святої Церкви завжди визнавалося Церквою, згідно Апостольських постанов 8-ї книги, 27-го розділу, де прямо сказано: «Якщо хто буде рукопокладений одним єпископом, то нехай буде відлучений і він, і той, хто його рукопоклав. А якщо ж рукопокладення здійснено одним єпископом через необхідність — у зв’язку з неможливістю присутності більшої кількості єпископів під час гонінь або з іншої подібної причини, — то нехай він надасть згоду на це більшої кількості єпископів»¹⁰. 

Таким чином, перші хіротонії 1990 року можна і слід визнавати дійсними та канонічно обґрунтованими з урахуванням історичних реалій, церковної традиції та подальшого визнання Вселенським патріархатом.

У 1990 році патріарх Мстислав Скрипник приїжджає до України, де разом з єпископом Антонієм Щербою, – сьогодні це першоієрарх УПЦ у США, – вони звершать три нові єпископські свячення. Таким чином до вже існуючої канонічної лінії УАПЦ від владики Іоанна Бондарчука додається ще одна лінія апостольської спадковості від Польської Автокефальної Православної Церкви¹¹.

Отже, дослідивши питання апостольської спадковості, ми бачимо, що сама історія Церкви засвідчує: не завжди юридичне або адміністративне відокремлення тієї чи іншої спільноти автоматично означало втрату благодаті або недійсність звершуваних таїнств. В історії Православної Церкви були періоди, коли ті чи інші Помісні Церкви або церковні угруповання тривалий час перебували поза спілкуванням із Вселенською Церквою — з огляду на політичні, канонічні чи пастирські причини — але згодом, після подолання непорозумінь або складних історичних обставин, це спілкування відновлювалося без повторного рукоположення духовенства чи перехрещення мирян, що є чітким свідченням визнання благодатної дії Святих Таїнств, звершуваних і в період розриву.

У цьому контексті ключове значення має поняття ікономії (грец. οἰκονομία) — не як просто «поблажки», а як глибоко богословське, любовне та пастирське застосування канонічної традиції Церкви. Ікономія не заперечує істини канонів, але керується вищою метою — зціленням церковного тіла, відновленням єдності та спасінням душ. Вона діє в межах соборної відповідальності, натхненної Духом Святим, і свідчить про те, що Церква є не юридичною інституцією, а містичним Тілом Христовим, яке має силу лікувати розділення, не шляхом механічного засудження чи формального поновлення, а через духовну інтеграцію того, що було розірване.

Таким чином, ікономія дозволяє не лише приймати колишніх розкольників як братів, а й визнавати, що навіть у період відокремлення, за умови збереження віри, апостольської спадковості та наміру звершувати істинні Таїнства, благодать могла діяти — хоча й поза повнотою церковного сопричастя. Саме сопричастя (κοινωνία) є тією таїнственною силою і дійсністю, яка доповнює, освячує і, в разі потреби, виправляє канонічні або еклезіологічні пошкодження, що виникли внаслідок розриву.

Сопричастя з Вселенською Церквою є не лише знаком зовнішньої єдності, але внутрішнім свідченням дії Святого Духа в Тілі Христовому. Тому його відновлення має не лише дисциплінарний, а передусім благодатний вимір. Через відновлене сопричастя з Церквою відбувається включення всіх звершуваних у відриві Таїнств у повноту церковного життя, так що те, що було звершено в нестачі повноти (ἀκοινωνησία), тепер отримує завершення, виправлення і утвердження.

Це й пояснює, чому Вселенський Патріархат, діючи в межах своєї канонічної відповідальності та традиції, прийняв у 2018 році ієрархів УПЦ КП та УАПЦ у сущому сані, без нових хіротоній, але з відновленням повного сопричастя. Цей акт не заперечує наявні канонічні труднощі минулого, але свідчить про те, що благодать, хоч і не була у повноті церковного спілкування, не була відкинута Церквою остаточно. Навпаки, вона, в міру щирого каяття і прагнення до єдності, була визнана як така, що могла діяти ікономійно — тобто лікувально, заради зцілення і відновлення церковного тіла.

Цікавим прикладом таємничої «повноти» (πληρότης), яка досягається у спілкуванні з кафолічним тілом Церкви може слугувати епізод, викладений єпископом Діонісієм Олександрійським (†264) у листі до римського єпископа Ксиста, що зберігся у VII книзі «Церковної історії» Євсевія Кесарійського (VII, 9), де свт. Діонісій розповідає про людину, охрещену в єретичній групі ще до його єпископської хіротонії. Цей чоловік довгий час перебував у церковному спілкуванні, причащався Святих Таїн, проте з часом, розкаявшись, просив «справжнього очищення» через хрещення. Діонісій відмовив, стверджуючи, що тривале перебування у Церкві — це вже знак прийняття Божої благодаті.  

Ось, цей епізод: «У зібранні братів перебував один чоловік, якого вважали давнім правовірним і який приєднався до християнської спільноти ще до мого рукоположення, а можливо, навіть до поставлення блаженного Іракли. Після нещодавнього хрещення, вислухавши запитання і відповіді, він прийшов до мене зі сльозами й глибоким каяттям, упав мені до ніг, почав сповідатися і клястися, що хрещення, яке він прийняв від єретиків, було зовсім не таким і не мало нічого спільного з нашим, бо було сповнене нечестя і богохульства. Він казав, що його душа глибоко страждає, і що через ті нечестиві слова й дії він навіть не наважується піднести очі до Бога. Тому благав мене дати йому справжнє очищення, усиновлення і благодать. Але я не наважився зробити це, відповівши, що його тривалого перебування в Церкві для цього достатньо, і що я не маю сміливості знову готувати того, хто слухав благословення дарів, разом з іншими промовляв «Амінь», приступав до трапези, простягав руки для прийняття святої їжі, приймав її і протягом тривалого часу причащався Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа. Я наказав йому з радістю і твердою вірою, з чистим сумлінням приступати до святого Причастя…»¹².

Цей приклад є яскравою ілюстрацією, що в древній Церкві сопричастя з повнотою Церкви сприймалося як діюча сила, що доповнює або навіть виправляє таїнства, звершені поза нею. Церква, навіть не повторюючи формально чин, приймає людину як уже причасну благодаті через її входження до повноти Божественної Благодаті Вселенської Церкви.

Подібне свідчення знаходимо в житії практично нашого сучасника, преп. Ефрема Катунатського (†1998), афонського старця, канонізованого Православною Церквою у 2020 році, є прикладом прийняття особи, рукоположеної в розколі, до канонічної Церкви без повторної хіротонії. Його життя і служіння свідчать про пастирську ікономію Церкви, яка, за умови щирого покаяння, визнає дійсність таїнств, звершених у розколі, через участь у спільній Євхаристії. Детальний аналіз представлений у статті «Преподобний Єфрем Катунакський і питання прийняття розкольників у канонічній Церкві: історико-канонічний підхід»¹³. У ній розглядається випадок старця Єфрема, який, будучи висвяченим у розколі, після смерті свого духівника повернувся до канонічної Церкви, почав поминати Вселенського Патріарха і був прийнятий без повторного рукоположення. 

Немаловажливим для розуміння важливості перебування в єдності зі світовим православ’я є містичний досвід прп. Ефрема: “Отець Єфрем завжди бачив божественну благодать у Божественній Літургії, що освячувала чесні дари Тіла і Крові Христових. Коли св. Єфрем перебував з зілотами, що були в розколі з Церквою, то під час Літургії він бачив перед собою щось на кшталт завіси, котра заважала йому ясно бачити Божественну Благодать. І це видіння завіси під час Літургії пропало, коли він повернувся і знову приєднався до канонічного тіла Церкви” ¹³.

Цей приклад підкреслює, що участь у спільній Євхаристії канонічної Церкви може слугувати доповненням до таїнств, отриманих у розколі, за умови  повернення до повноти церковного спілкування. Це рішення було прийнято як духовне зцілення, а сопричастя стало «доповненням» (ἀναπλήρωσις), що увінчує дійсність звершеного — у дусі стародавньої практики,  святотцівського Церковного  мислення, що тяжіє до ікономії (οἰκονομία) і лікування ран через єдність із кафолічною Церквою, а не формального суворого підходу (akrivia). Як стверджував митр. Калліст (Уер), «канонічне сопричастя є не лише зовнішньою формою єдності, але джерелом благодатного життя в Тілі Христовому»¹⁴.

ПЦУ та український контекст

Це питання особливо гостро постало в Україні після надання автокефалії Православній Церкві України (ПЦУ) у 2019 р. Частина її єпископату отримала хіротонії у часи невизнаного канонічного статусу. Тим не менш, Вселенський Патріархат, виходячи з принципів, подібних до вищеозначених, визнав ці хіротонії через акт відновлення сопричастя. У своєму Томосі він підтвердив «канонічний статус ієрархів та духовенства, що належали до Київського Патріархату та УАПЦ», підкреслюючи, що через єднання з Матірю-Церквою вони увійшли у повноту церковного буття ¹⁵.

Всупереч твердженням критиків, які вказували на формальну «неканонічність» таких хіротоній, Вселенський Патріарха спирався на історичні й канонічні прецеденти — як от у прикладі Діонісія Олександрійського, де чинність таїнства визначалася не лише моментом його звершення, а перспективою повернення до повноти Тіла Христового.

Історичні й сучасні свідчення доводять, що сопричастя з кафолічною Церквою не просто узаконює хіротонії, звершені в розколі, але також наповнює їх тією благодатною повнотою, яка можлива лише у Церкві як тілі Христовому. Сприйняття такого богослов’я у підході Вселенського Патріархату — є життєдайним шляхом примирення, що долає канонічні розриви через милість, істину і євхаристійне сопричастя.

1. https://www.pomisna.info/uk/episcopate-post/filaret-denisenko/[↩]
2. «Підаліон» тлумачення 68-го Апостольського правила прп. Нікодима Святогорця[↩]
3. https://ru.wikipedia.org/wiki/…B4?utm_source=chatgpt.com[↩]
4. «ЛИПКІВСТВО» ЯК ДУХОВНА, КАНОНІЧНА ТА ЕКЛЕЗІОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКИХ ЦЕРКОВ. Сергій Шумило, директор Міжнародного інституту афонської спадщини, м. Київ[↩]
5. Книга апостольських постанов. https://parafia.org.ua/biblioteka/svyatoottsivski-tvory/knyha-pravyl-svyatyh-apostoliv-vselenskyh-i-pomisnyh-soboriv-i-svyatyh-ottsiv/#toc—[↩]
6. Книга апостольських постанов. https://parafia.org.ua/biblioteka/svyatoottsivski-tvory/knyha-pravyl-svyatyh-apostoliv-vselenskyh-i-pomisnyh-soboriv-i-svyatyh-ottsiv/#toc–318—–[↩]
7. Правила Святого Помісного Собору Карфагенського https://parafia.org.ua/biblioteka/svyatoottsivski-tvory/knyha-pravyl-svyatyh-apostoliv-vselenskyh-i-pomisnyh-soboriv-i-svyatyh-ottsiv/#toc—–6[↩][↩]
8. АНДРІЙ СМИРНОВ. МІЖ ХРЕСТОМ, СВАСТИКОЮ І ЧЕРВОНОЮ ЗІРКОЮ: УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я  В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ, Монографія Видавничий дім «Гельветика» Одеса 2021. https://www.istvolyn.info/post/1174[↩]
9. Прот. Сергій Горбік. Історична розвідка що до першої архієрейської хіротонії УАПЦ. http://kyiv-pravosl.info/2019/10/31/7043[↩]
10. Апостольські постанови 8 книга, 27 розділ. https://parafia.org.ua/biblioteka/svyatoottsivski-tvory/apostolski-postanovy/knyha-vosma-pro-daruvannya-rukopokladannya-i-tserkovni-kanony/[↩]
11. Прот. Сергій Горбік. Історична розвідка що до першої архієрейської хіротонії УАПЦ. http://kyiv-pravosl.info/2019/10/31/7043/[↩]
12. https://www.pomisna.info/uk/episcopate-post/filaret-denisenko/ Євсевій Кесарійський. «Церковна історія». Книга VII, гл. 9[↩]
13. Житіє прп. Ефрема Катунатського. Видавництво монастиря Катунакя, Афон, 2020[↩][↩]
14. Metropolitan Kallistos (Ware). The Orthodox Church. London: Penguin, 1993[↩]
15. Томос про автокефалію Православної Церкви України, 6 січня 2019. — https://ec-patr.org[↩]