Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Тетяна Деркач, релігійна публіцистка
Публічний подкаст, проведений архієпископом Сильвестром Стойчевим та о.Романом Макаром у Вінниці 15 серпня, безсумнівно, став інформаційною бомбою не тільки місяця, але й цього року. І ключовою думкою, яку саме я б виділила в цій двогодинній дискусії, стала рефлексія про те, що «ми відповідальні за тих, кого навчили». Навчили тому, що автокефалія – це екзистенційне зло, яке не виправдовується навіть мучеництвом. Тому, що українські автокефалісти – «ряжені миряни», ісчадія пекла, вороги істинної Церкви. Що тільки в Російській церкві є спасіння і благодатні таїнства.
В радянські часи з’явився такий мем: «Коли в Москві стрижуть нігті, в Києві рубають пальці». Українські партійно-державні органи в своєму бажанні догодити центру доходили до абсурду: забороняли те, що не було заборонено в Москві, бачили «антирадянщину» там, де її більше ніхто не бачив, тощо. І УПЦ в цьому плані – типова церква радянського народу. Це сьогодні такі адекватні єпископи як владика Сильвестр намагаються довести, що автокефалія САМА ПО СОБІ – не розкол і не сатанинські спроби розірвати хітон Христов. Або такі як владика Климент Вечеря роблять здивоване обличчя, коли їм нагадують «пророцтва» преп. Лаврентія Чернігівського про «нероздільність триєдиної Русі». Виявляється, нема жодних свідчень, що він справді це говорив, а приписати померлому півстоліття тому старцю можна все що завгодно.
Але факт залишається фактом: священники УПЦ, які тепер не можуть справитись з власною радикалізованою паствою, тільки робили те, що їм наказувало священноначалля. Після виникнення УПЦ Київського патріархату ВСЯ УПЦ як один, ПОЧИНАЮЧИ З САМОГО ВЕРХУ, кинулась створювати оцю власну антиавтокефальну міфологічну «еклезіологію», приправлену лякаючими «пророцтвами» та «заповітами» різних «старців» – з однією лише метою: обнулити УПЦ КП. Ніхто стільки не інвестував у «сумнівний канонічний статус» ієрархії та духовенства ПЦУ, як сама УПЦ. І ніхто більше з таким завзяттям не вклався в тотальну ізоляцію конкурентів, аніж УПЦ. Ця ізоляція призвела до дуже деструктивних викривлень еклезіологічної свідомості, які в ПЦУ не подолані й досі (що б там не говорили про свою ексклюзивну томосну канонічність, але томос поки відновив зовнішній стан ПЦУ, але не внутрішній). Навіщо це все робилось? Щоби тоді, коли на цій деструктивній міфології виросло не одне покоління віруючих, припинити поминання патріарха РПЦ (і то факультативно) і назвати свій гібридний стан «фактичною автокефалією», яку в Москві вважають таки відступництвом, а Онуфрія де-факто розкольником? І як тепер простим священникам УПЦ почати розвертати вперту свідомість своєї пастви в зворотньому напрямку – без визнання того, що те, що їм втовкмачувалось раніше, було помилкою та свідомою облудою?
Тут згадується притча про весільний бенкет (Мт 22:1-14), коли на весілля сина цар покликав спочатку «правильних гостей», але ті під різними приводами відмовились. Тоді цар розгнівався і «мовив своїм слугам: обід – готовий, але запрошені були негідні. Підіть, отже, на роздоріжжя і, кого лише здибаєте, кличте на весілля. Вийшли ці слуги на дороги й зібрали всіх, кого тільки спіткали – злих і добрих». І от ці всі люди, зібрані на роздоріжжі, прийшли на весілля – які вже є, і отримали від царя весільну одежу. Вишенька на торті: в останню чергу туди таки затесався один не у весільному одягу. От УПЦ по факту і є тим чудиком не у весільній одежі на чужому весіллі, який вже зв’язаний по руках і ногах і з жахом чекає на депортацію у кромішню темряву.
Повертаємось до початку цього допису – до питання відповідальності за свою духовно-просвітницьку діяльність, яка закінчилась повним крахом. Хотіли заблокувати автокефалістів – а в кінечному рахунку заблокували самі себе. Як же в УПЦ тепер бачать вихід з цього глухого кута? В класичному варіанті вихід зазвичай знаходиться там же, де і вхід. Тобто, власне, у визнанні своїх помилок. Адже саме це в УПЦ сьогодні вимагають від ПЦУ – визнати свої помилки та відмовитись від томосу, повернувшись у неканонічний стан. Полишити весільний бенкет, зняти весільні одежі та приєднатися до тих, у кого зв’язані руки й ноги.
Але ні: в УПЦ не готові до такої радикальної саморефлексії. Вся її нинішня риторика зводиться до меседжу, що всі 35 років з дня отримання грамоти патріарха Алексія керівництво УПЦ приймало вірні рішення, в тому числі і рішення про нездорову вірність Московському патріарху. Тепер, правда, в очах багатьох віруючих шок і німе питання в очах: що ж ми такого зробили, що патріарх попри нашу собачу відданість йому благословляє ракети на наші голови? А якого ж питання у віруючих немає й досі? Та до власного керівництва: навіщо ж ви (а ми за вами) 35 років завзято палили мости не тільки з «розкольниками», але й елементарною православною еклезіологією, щоб на виході отримати кіріархальні ракети на свої голови та оголосити про наявність у нас «фактичної автокефалії»? Адже «фактична автокефалія, як у РПЦ в 15 столітті» )– це така ж невиправна міфологія, як і «автокефалія розриває хітон Христов».
Тобто, не можна вже зараз просто взяти, і почати говорити про нормальність і правильність «фактичної автокефалії» своєї церкви, половина якої продовжує поминати патріарха Кирила як господина і отця – і одночасно продовжуючи знецінювати єпископське та священниче достоїнство тих, хто пройшов цей шлях чесно і відкрито.
Автокефалія (хоч фактична, хоч юридична) означає не те, що ніхто ззовні не може нав’язувати тобі адміністративні рішення, а те, що ніхто ззовні не може обнулити твою канонічну легітимність. Весільну одежу «ряженим мирянам» з УПЦ КП та УАПЦ дав Вселенський патріарх, і ніхто з них вже не покине весільний бенкет. Попри численні маніпуляції, правда полягає в тому, що у того ж царя ще залишилась весільна одежа на цей же бенкет. І вже присутні гості повинні мати смирення, що їх може побільшати, може, навіть, накрити столи в сусідній залі. Але для цього просто потрібно назвати речі СВОЇМИ ІМЕНАМИ. Визнати свою фатальну афілійованість з РПЦ і проявити волю до врегулювання української церковної кризи. Там, де є воля – знайдеться і шлях. Поки УПЦ продовжує під новою вивіскою будувати власний ексклюзивістський проєкт, роблячи вигляд, що «так всі і було з самого початку задумано» – ситуація буде тільки деградувати.
Колись, півтори тисячі років тому, православні богослови бились за одну букву в слові, від якої зміст догмату змінювався радикально. Від однією букви у віросповіданні залежало, ти єретик чи православний. Сьогодні ж православні як ніколи потребують такої ж чіткості формулювань, позицій, оцінок минулого та візій майбутнього. Це, власне, і називається відповідальністю.