Громадська організація «Софійське братство» заявила, що працює над стратегіями, які допоможуть українським православним вірянам знайти точки дотику й спільний метанаратив, що уможливить діалог ПЦУ та УПЦ. Зокрема майбутнє українського православ’я обговорювали під час круглого столу в межах проєкту «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства».
Ольга Марʼян
Захід відбувся наприкінці квітня за участі членів Братства, богословів, філософів, медійників і православних священнослужителів різних юрисдикцій. Проєкт здійснюється за підтримки фонду «Renovabis».
Під час першої дискусії на круглому столі говорили про шлях до примирення та перспективи міжюрисдикційного діалогу. Єпископ Команський Михаїл (Аніщенко), екзарх Вселенського Патріарха в Україні, зазначає, що Софійському братству вдалося стати майданчиком, на якому можуть зустрічатися представники обох юрисдикцій України й обговорювати шляхи реалізації єдності, до якої покликав Христос. Уже вдалося реалізувати багато проєктів, про які знають не лише в Україні, але й за кордоном.
― Це свідчення про те, що відбуваються здорові процеси в українському суспільстві, у православній спільноті. Можливо, не так швидко, як хотілося б, але це вказує на якість роботи. Процеси, які покликані подолати тридцятилітнє розділення, триватимуть. Я сподіваюсь побачити повну єдність за життя. Ви можете мирно жити, реалізовувати спільні проєкти. Зрозуміло, що ми різні, й у кожного є свої претензії. Якщо не говорити, діалог між православними неможливий. Ви покликані його активізувати, щоб досягти омріяної єдності.
Протоєрей Володимир Вакін, ректор Волинської православної богословської академії ПЦУ, вважає, що пропонувати стан двох чи трьох юрисдикцій, які ніби узаконені, небезпечно, позаяк зараз в Україні відбувається не тільки зіткнення цивілізаційних цінностей, але й зіткнення двох еклезіологій: одна базується на Вселенській Церкві, на нашій практиці святих отців: тут неможливо уявити, щоб помісні Церкви, які мають одну природу, не спілкуються. Інша модель, у якій це можливо, ― конфедерація. Тоді Євхаристія не є ознакою єдності чи приналежності до самої Церкви, еклезіології, а вона стає лише виміром дипломатичних стосунків між Церквами аби уникнути конфліктів, знизити градус протистояння.
― Спробуймо шукати шляхи примирення, коли юрисдикції можуть існувати паралельно. Ми визначили нашу еклезіологію, яка виражена в Символі Віри. Тоді треба говорити про проблему, яку маємо, про розділення ― рану, яка кровоточить. Ми говоримо про аномалію, але в жодному разі її не узаконюємо. Якщо погодимося на конфедерацію, то в сакральному просторі однієї споруди робимо перестінки й перетворюємо її на малосімейний гуртожиток. Це поширена практика радянського часу.
Якщо говорити про вихід зі ситуації, то нам потрібні перехідні періоди, які матимуть свою хронологію. В цьому контексті необхідний посередник. Ми стоїмо на порозі побудови нової політичної архітектури Європи, і Церква на неї реагуватиме.
Другий аспект, про який роздумує протоєрей Володимир, ― моделі, яких варто триматися в розбудові Церкви. За його словами, варто більше говорити про вимір Київської традиції як соборності. Священнослужитель вважає, що всі юрисдикції мають фантомні болі адміністрування московського стилю, тому, щоб не стати РПЦ версії 2.0, українські православні мають на різних рівнях говорити про соборність.
― У Православній Церкві України в статуті гарно описано культуру введення синодів, коли повинні обговорити документи, порядок денний, кандидатів, затвердження їхні висновків. Усе це тяжко імплементувати в життя. Тому потрібен час. Потрібно говорити, щоб народжувалася нова культура. В цьому контексті важлива роль богословів, священнослужителів і вірян. Коли є публічна дискусія щодо документів, які Церква хоче приймати, щоб народ не тільки чув про них, а й обговорював, вів дискусію. Тоді ми знаємо, чим живе Церква, куди ми рухаємось. І рішення Синоду тоді не сюрприз.
В’ячеслав Горшков, начальник відділу співпраці з релігійними спільнотами ДЕСС, зауважує: історія України ― це історія виходу з-під імперського впливу. Досі триває велика війна за незалежність. Вона почалася понад сто років тому, коли 1917-го року УНР проголосила незалежність. Про яку Україну тоді мріяли? Архіви свідчать, що рухалися в напрямку, суголосному Київській традиції. Київ ніколи не намагався бути третім, четвертим чи ще якимось Римом. Його порівнювали з Єрусалимом ― неімперським містом, яке мало зовсім іншу позицію й іншу модель стосунків.
За словами пана В’ячеслава, дуже важливо звертатися саме до біблійних текстів, адже вони ― наскрізь антиімперські. А вже богословські традиції старих Церков формувалися під потужним впливом імперій. Парадоксально, що Біблію використовували для виправдання агресивної імперської політики. Однак завдання, яке стоїть перед людством, майже дві тисячі років тому озвучив апостол Павло. Він проповідував, що Бог створив від одного всіх, тобто підкреслював нашу єдність. Це революційна річ на той час, коли людство було розрізненим, кожен народ виводив своє походження від окремого Бога, а інший природно сприймався як ворог.
― Коли ж усвідомлюємо, що ми брати й сестри, то має змінитися ставлення одне до одного. Християнство дуже вплинуло на міжособистісні взаємини, але майже не вплинуло на міжнародні відносини, стосунки між великими групами колективної ідентичності за релігійною, культурною та етнічною ознаками. Тому наші Церкви не розуміють тієї єдності, яка має бути між ними, не звертають уваги на мету, яку поставив перед усіма нами Бог.
Результатом Богопізнання має стати здобуття слави. Текст 21 розділу Одкровення каже, що народи входять до нового Єрусалиму. Це відсилка до пророцтв Ісаї, за 750 років до Різдва Христового: народи входять в Єрусалим, але вони йдуть не з порожніми руками, а несуть славу та честь свою. Честь ― це гідність. Ми трохи розуміємося на цьому після Революції Гідності. Але слава ― це завжди результат взаємодії однієї групи з іншими. Слава не те, що конкретна група сама про себе вигадує. Від того, які стосунки вибудовуємо, залежить те, яку славу матимемо. Якщо будемо працювати на здобуття слави нашої конкретної групи, на здобуття слави України, тоді в нас буде спільний знаменник діяльності. І ми зможемо подолати наші корпоративні інтереси, які заважають повноцінному діалогу.
Публічний філософ-теолог Олександр Філоненко наголошує, що не завжди є лише одне вирішення проблеми. Він пропонує уявити коло. Дві протилежні точки на ньому ― сторони конфлікту. Можна без кінця намагатися вести діалог, налагоджувати спілкування по горизонталі. Однак є інший варіант: зробити так, щоб кожна з точок-сторін змогла провести радіус ― тоді вони наблизяться до спільного центру.
― Як на мене, хибний шлях ― організовувати роботу лише по горизонталі й деконструювати міфи. Ми можемо так організувати боротьбу за мир, що буде війна. Але я вірю в стратегію організації руху разом до центру, бо так наближаємося один до одного. У центрі має бути Христос. І ще для мене дуже важливо: ми повинні почати не тільки розмову, але й практику вертикалі. Насамперед зрозуміти, які є питання серед людей.
За понад тридцять років відновлення Незалежності у православних різних юрисдикцій накопичилося чимало взаємних претензій і конфліктних ситуацій. Геннадій Христокін, доктор філософських наук, професор, вважає, що на цьому етапі від мирного співіснування та діалогу УПЦ та ПЦУ утримує надмірна зацикленість на певних міфах і наративах. Очевидно, міфи важливі й потрібні, але вони бувають різного характеру, виконують як конструктивну, так і деструктивну функції. Важливо зрозуміти це.
― Реальність така: за 30 років православні юрисдикції України фактично створили два альтернативні церковні наративи, уявлення про українську Церкву, її історію та майбутнє, які побудовані один щодо одного як антиподи. Тобто ці наративи міфології увібрали протилежні погляди майже за всіма положеннями. Крім цього, кожна юрисдикція хоче мати монополію на канонічну першість і тому позбавляє іншу права на повноцінне існування. Це ніби спілкування різними богословськими мовами. Саме це обумовлює неможливість діалогу. Насправді, повнота існування Церкви не в ізоляції, а в єдності.
Перспектива українського православ’я саме в тому, щоб долати деструктивні міфи, усвідомити їх і намагатися виходити на метарівень, тобто такий рівень діалогу, на якому ми могли б більше концентруватися на позитивних, конструктивних наративах, які можуть нас об’єднати. На що маємо орієнтуватися? На Христа й на Українську державу. Як казав Іван Огієнко, є дві речі, які можуть об’єднати українців: Бог і Україна. Лише тоді, коли вони будуть для нас центром, можливе єднання. Щоб в Україні запанував мир, Церква має стати сама собою: відійти від власних корпоративних інтересів і служити суспільству, Україні, сприймати представника іншої юрисдикції як біблійного ближнього. Це основне завдання, на якому мають зосередитися обидві юрисдикції.
Пан Геннадій пояснює: наявність різних богословських метамов ― це нормально. Проблема починається тоді, коли якусь одну метамову монополізують, сакралізують, перетворюють на міф, а відтак ― на ідеологію. Україна завжди була поліконфесійною країною. Навіть сьогодні практично кожна конфесія має кілька напрямків, течій, чи навіть внутрішніх конфесій. Проблема виникає тоді, коли ми зверху починаємо будувати одну Церкву, одну конфесію. Нашою метою є не насадження єдиної Церкви. Єдність прийде, коли православні навчаться спокійно сприймати та поважати один одного. Багатоманітність, плюралізм, відкритість різних релігійних груп ― абсолютно типовий досвід для України. Коли ми виходимо на метарівень ― Христа й Україну, то нам важлива релігійна свобода ― зовнішня і внутрішня ― те, до чого прагнемо.
Владика Михаїл ділиться надіями: не тільки духовенство, але й миряни почали рефлексувати над ситуацією в Церкві й визнавати, що в нас може бути не все добре. А визнання проблеми ― половина її вирішення. За словами єпископа, найбільшою чеснотою нашого століття є здорове мислення. Тому потрібно розплющувати очі, реально дивитися на речі, аналізувати те, що відбувається.
― Обнадійливо й радісно чути голос і рядового духовенства, мирян, а не лише єпископів. Як правило, в нас позиція Церкви асоціюється з висловлюваннями церковних високопосадовців. А коли починає рефлексувати тіло Христове у всій своїй повноті, коли миряни також можуть не погоджуватися, висловлювати власну думку, збиратися ― це відновлення соборності. Нам важливо чесно бачити себе та чути іншого, без страху визнавати проблеми й разом шукати вихід.
Вселенський Патріархат, за словами владики Михаїла, теж виступає майданчиком для спілкування всіх православних юрисдикцій. Їхні представники самі розуміють, з ким спілкуватися, з ким ― ні. Однак у кожній Церкві є люди, які прагнуть знайти вихід зі ситуації конфлікту, а не заморожувати її. Щоправда, досі існує страх одного перед одним через упередження, взаємні претензії та образи ще з 1990-их.
― Коли люди приймуть це, визнають, що обидві сторони є винними в тих чи інших аспектах, попросять вибачення, тоді налагодиться діалог. Не будемо шукати зовнішніх ворогів, тому що жити на зло комусь, на противагу комусь; робити тільки для того, щоб комусь щось довести ― це нездорова позиція.
Цікавим питанням також є: чи можливий християнський націоналізм у світі, який глобалізується? В’ячеслав Горшков пояснює, що часто термін «націоналізм» отримує негативну конотацію, мовляв, він проти когось чи чогось. Однак це неправда. Історичні джерела свідчать, що український націоналізм зокрема завжди був зі знаком плюс.
― Термін «націоналізм» бере початок з богослов’я. Це про те, що народи мають здобувати суб’єктність, аби усвідомлювати себе членами однієї всесвітньої вселюдської родини і розбудовувати родинні взаємини одне з одним. Націоналізм ― це не нацизм. Він від початку покликаний до доброї місії й ніяк не суперечить біблійним текстам.
На другій панелі дискусія тривала довкола теми: «Богословські, філософські та релігієзнавчі аспекти подолання упереджень та досягнення примирення». Різним православним юрисдикціям притаманний екслюзивізм ― переконання, що їхнє бачення ― єдине правильне. Чи можлива сучасна православна ідеологія, яка подолала б цю модель і була б відкритої до сучасних проблем українського суспільства, пояснив отець Георгій Коваленко, ректор Відкритого православного університету Святої Софії Премудрості Божої ПЦУ. Він зазначає, що ідеї відкритого православ’я з’явилися у форматі виходу з богословського конгресу. Постали питання: хто ми? що робити з попереднім досвідом?
Коли ми започаткували Відкритий православний університет, до мене приходили юдеї, мусульмани, протестанти, греко-католики, католики. От тільки представники УПЦ, до якої я тоді належав, ― ні. Коли ж почалася історія з Томосом, це 2018-ий рік, ми вперше використали в назві круглого столу абревіатуру ПЦУ. Ми хотіли назвати Церкву так, щоб не було прив’язки до якоїсь юрисдикції. Тоді прийшло виключно духовенство УПЦ. Це ті люди, які затвердили певну декларацію мережі відкритого православ’я. Запропонували замість війни юрисдикцій мирне співіснування, співпрацю і співслужіння. Цей посил актуальний досі і він є для нас орієнтиром.
Коли почалася повномасштабна війна, ми організовували молитви, на які кликали всіх. Засудімо війну, молімося разом, а потім вирішимо питання з юрисдикціями. На жаль, відгукнувся лише один диякон. Богословська концепція ексклюзивізму, мабуть, і є найбільше перепона. Неможливо об’єднати всі церкви в єдину. Але якщо взяти до уваги слова екуменізм і екумена, то їхнє базове значення ― весь світ. Можливо тому, коли ми говоримо про Вселенську Церкву, це про людство в цілому, про всесвіт, про турботу за Божим творінням. Це виміри, які потребують нашого християнського бачення та літургії у вселенському масштабі.
Андрій Смирнов, доктор історичних наук, професор Національного університету «Острозька академія» додає, що розділення, яке маємо, є наслідком історичних подій і певних історичних міфів, які досі живуть. Коли філософи кажуть, що міфи не треба реконструювати, історики з цим не погоджуються. Особливо не можемо мовчати в контексті російсько-української війни, коли Росія експлуатує історичні міфи, привласнює історію, бреше й пропагує свою ідеологію будь-якою ціною.
Досі в УПЦ існує великий міф про те, що її Церквою-матір’ю є РПЦ. Це видно на прикладі поминання Московського Патріарха, як першого єрарха. Інколи це відбувається у видозміненому вигляді. Однак є суттєва різниця між поняттями «церква-матір» і «киріархальна церква». Церква-матір ― свята, соборна, апостольська. Киріархальна ― це Церква місіонерська, яка поширює Євангеліє, навертає народи, встановлює свою структуру або юрисдикцію на якійсь території. Так з’являється залежна від неї локальна помісна Церква: автономна, самоврядна чи екзархат. В історії України Вселенський Константинопольський Патріархат поширив свою юрисдикцію на території давньої Русі-України, була створена Київська митрополія.
Киріархальна Церква теж може вважатися церквою-матір’ю. Однак в Україні це інший випадок: 1686-го року відбулася анексія Київської митрополії, а киріархальною церквою став Московський Патріархат.
― Нам не треба з усім звертатися до Москви, бо не було приєднання Київської митрополії. Історичні джерела доводять, що були передані права призначати чи благословляти Київського митрополита. Ось і все. Але Церква-матір не відмовилася від своєї дочки. Тому Вселенський Патріарх міг скасувати грамоти й акти 1686-го року, і повернути Київську митрополію у свою юрисдикцію. Тому навіть якщо МП і був певний час киріархальною Церквою для нас, то все одно далі треба комунікувати з Церквою-матір’ю.
Юрій Чорноморець, богослов, релігієзнавець, військовослужбовець, доктор філософських наук, професор роздумує, чому нам бракує глибокої рефлексії щодо виходу на метарівень. На його думку, причина в обставинах, у яких живемо. Досі триває жахливе й криваве ХХ століття, яке почалося 1914-го року після закінчення Першої світової війни та світової перебудови.
― Відкрите православ’я, відкрите християнство ― це прекрасно. Але разом з тим нам треба протистояти фундаменталістичному православ’ю, яке вже йде навіть у фашизм і нацизм. Це виклик, з яким не можна миритися. Є чимало представників закритого православ’я, які тримаються фундаменталізму.
Але є значно глобальніша проблема: ми не пристосовані до ХХІ століття, яке народжується. Ми ніяк не потрапимо в цю після постмодерну епоху, яка все не може настати. У християнському світі лише 11% православних. Це невеличка меншість. Спитаймо себе, що можемо запропонувати цілому світу? Зараз помирають усі структури. Ми будемо жити в епохи після православ’я, як структурної єдності. І все це ― виклик, бо ми не пристосовані до майбутнього.
Розуміючи це, Вселенський Патріарх просить створити поміркованих консервативних, ліберальних богословів ХХІ століття нову соціальну доктрину, яка буде спільною для всіх. Богослов’я є дороговказом до того, яким має бути православ’я майбутнього.
Алла Вайсбанд — філософиня, музикознавиця, мистецтвознавиця — додає, що і в УПЦ, і в ПЦУ є адекватні центри, які прагнуть балансу між консервативним та модерним, духовним та політичним, а є радикальні периферії, які абсолютизують одну з цих протилежностей. Можна простежити певні тенденції: УПЦ ― більш консервативна, орієнтована на традицію, авторитет і послух, на спасіння душі тощо. ПЦУ ― більш ліберальна, цінує свободу і гідність людини, більш відкрита до суспільного, громадського та політичного. Ця різниця в акцентах є однією з найважливіших причин непорозумінь.
― Представники ПЦУ, як і більшість українського суспільства, щиро не розуміють, яким чином Церква під час війни може зберігати хоч канонічні зв’язки з Церквою країни-агресора, а представники УПЦ щиро не розуміють, яким чином вірні можуть зрадити свою Церкву через політичні мотиви, до яких, за їхніми мірками, належить навіть війна.
Однак обидві Церкви, які зараз зазвичай відмовляють одна одній в канонічності або українськості, принаймні потенційно є канонічними та українськими Церквами. Понад те, можемо стверджувати, що наявність цих двох Церков, якщо вони не ведуть між собою війну на знищення, є великим даром та шансом українського православ’я. Адже ці Церкви у своїх моделях певною мірою втілюють протилежності, які з точки зору християнства є однаково необхідними. Це теж міф, але він є конструктивним, бо сприяє діалогу, до якого ми покликані як християни та громадяни України.
Є питання щодо канонічності. Наприклад, МП тлумачить канони інакше, ніж Вселенська Церква, ніж це робили грецькі святі отці. Україні мусить обрати свою модель. Юрій Чорноморець доводить, що на МП ми посилатися не можемо в жодному разі. Москва під час святкування 70-річчя Патріарха Кіріла заявила, що ніколи не дасть автокефалії Україні, перед усіма делегаціями Вселенського православ’я. Тим часом митрополит Онуфрій досі каже, що будь-які прохання й далі подаватимуть до Москви, коли закінчиться війна.
― Москва ніколи не закінчує свою гібридну, культурну, імперіалістичну війну. Вона продовжує криваве ХХ століття. Якщо МП як киріархальна церква не надав автокефалії українській Церкві в 1990-их, то не зробить цього ніколи. Доки буде Росія, навіть якщо при владі будуть так звані «хороші росіяни», вони будуть дружити з усім світом, причащатимуться з католиками, робити що завгодно, але не даватимуть автокефалії Україні. Треба зрозуміти раз і назавжди.
УПЦ повинна повертатися до реалізму. Або автокефалія самопроголошується, або проголошується у результаті консультацій, які модерує Вселенський Патріарх. Інших шляхів канонічне право і реальна ситуація не дають. Відбувається геноцид проти народу, а ви ― православна юрисдикція православного народу. Не оголошувати автокефалію в такому разі ― аморальна позиція і знелюднення.
Люди, які творять Софійське братство, за словами пана Юрія, розуміють критичність ситуації. Ані з людської, ані з християнської точки зору продовжувати стосунки з МП неможливо. Триває інформаційна війна проти України, якою керують окремі єпископи УПЦ. На думку богослова, винні в тому, що це продовжується, усі, хто не реагує в канонічному та юридичному полі, а також віряни.
― Хочете залишитися українцями ― потрібна реакція. Хочете залишитися християнами ― потрібна реакція. Хочете залишитися православними ― потрібна реакція. Патріарх Кіріл ― єретик гностичного типу, який проповідує маніхейство замість православ’я. Терпіти все це означає зраджувати православ’я, його традиції. Православна Церква України відкрита. Її архиєреї не претендують на ідеальність і спокійно можуть співслужити з владиками УПЦ. Вселенський Патріарх відкритий. То навіщо залишатися з Москвою?
Керівництво УПЦ мовчить. Отець Георгій вважає, що наша реакція на це має залежати від кожного, адже рішення відбуваються на різних рівнях ― найперше у головах вірян. Чимало вірних УПЦ спокійно приходять на богослужіння в храми ПЦУ. Деякі з цих людей на сповіді каються за те, що ходять і в Московський Патріархат.
― Ми відкриті. Мені подобається шлях особистої зустрічі з Христом у храмі, в Євхаристії, коли людина перестає боятися того, що її свідомо залякують і закривають в гетто-юрисдикції. При тому юрисдикції, яка розриває стосунки з Вселенським православ’ям, юрисдикції, на чолі якої стоїть людина, яка декларує нехристиянські меседжі та є служителем війни. Треба вийти за межі. Хоча ніякого гріха в тому, щоб ходити в храм МП, нема. Якщо ви там молитеся Богові, а не читаєте політінформацію.
Жоден діалог і об’єднання неможливі без громадськості та впливу медіа. Про це йшла мова на третій дискусійній панелі. Як зазначає архимандрит Кирило Говорун, доктор філософських наук, професор, ЗМІ ― дуже важливий аспект процесу консолідації українського православ’я. Хоча в Україні можемо говорити про високий рівень так званої конфесіоналізації медіа: висвітлення сторони тієї чи іншої сторони конфлікту.
― Однак релігійна різноманітність в Україні не потерпає від конфронтацій. Я би сказав, що вона є зразковою для світової ситуації. Війна консолідувала наших мусульман і юдеїв ― ці релігійні громади можуть співіснувати в мирі. Нам, православним, треба вчитися в них, як долати наші розбіжності (між нами їх значно менше, ніж між цими двома релігіями).
Медіа посприяли подоланню конфронтації між греко-католиками і православними, стали майданчиком налагодження сталих міжконфесійних стосунків, у тому числі з українськими протестантами. Тим часом кожна з православних юрисдикцій намагається мати свої медіа, а ще схилити на свій бік незалежних журналістів. У цьому сенсі важливе існування релігійних ЗМІ, які не були б пов’язані з тією чи іншою юрисдикцією ― на ґрунті їхньої праці може вирости паросток консолідації українського православ’я.
― Православні проблеми з міжюрисдикційними стосунками є зразком того, як не треба поводитися одне з одним. Релігійна конфронтація наче цунамі. Коли відбувається землетрус на дні моря, то в цьому місці хвиля невеличка, але коли вона доходить до берега, то цунамі нищить все довкола. Цей образ я застосував би до суспільно-політичної ситуації в Україні: коли конфронтація між двома українськими православними юрисдикціями має далекосяжні наслідки й працює як цунамі для суспільно-політичної ситуації в державі, політичного тла і ставлення до України за кордоном. Міжюрисдикційна конфронтація стала якщо не причиною, то принаймні приводом для багатьох обструктивних процесів для України в міжнародному середовищі.
Тетяна Деркач релігійна публіцистка, редакторка «Релігія в Україні», зауважує, що для світських медіа тема релігії залишається другорядною й не надто дослідженою ― про це пишуть тоді, коли більше нічого цікавого не відбулося. Важливими є рейтинги.
― Ми вирішили зайняти іншу позицію щодо всіх. Спочатку відмовилися від використання приставки МП до УПЦ. Люди вважали, що таким чином ми дозволяємо Московському Патріархату обманювати вірян, що вони ― Українська Православна Церква. У мене протилежна логіка: я хочу легалізувати українськість в УПЦ, яка канонічно пов’язана з Московським Патріархатом. МП для мене була приставкою, протилежною до КП, і все. Ми стали вживати титули ієрархів так, як вони прописані. Тобто на рівні риторики залишилися в межах академічного нейтралітету.
За два роки я побачила, що люди звикли до того що, в медіа, які не пов’язані з УПЦ, можуть писати УПЦ без додавання МП. Людям треба звикнути, що єпископ ПЦУ не пишеться в лапках. Ми один одного весь час виносимо за дужки. Мені здається, це ненормально і не по-християнськи.
Тарас Антошевський, історик, релігійний публіцист, шеф-редактор РІСУ, має щодо цього іншу думку: він проти епітетів, які можуть образити, але за те, щоб називати речі своїми іменами. У виданні, керівником якого є пан Тарас, керуються правилами української мови: деякі терміни все ж пишуть з великої букви (навіть якщо вони стосуються держави-агресора), але, наприклад, Патріарх Кирил пишеться так, а не Кирило на український манер.
За його словами, у класичному розумінні медіа мають працювати за принципом дзеркала: показувати вигляд збоку ― те, як є насправді. Дзеркало не винне в тому, що ваше відображення може вам не подобатися. А ще відомий принцип діагнозу: лікар не винен, що пацієнтові цей діагноз не подобається.
― На жаль, тепер так не завжди є. Медіа можуть не показувати реальний світ, а представляти певне бачення цього світу. Заангажовані ЗМІ здатні спеціально створювати інформаційну бульбашку. Для наших медіа і ресурсів інших суспільств, зокрема американського, характерний поділ на свій і чужий світ. Відбувається створення викривленої реальності, нових упереджень і міфів задля подальшої маніпуляції аудиторією.
З іншого боку, що бачать представники медіа в релігійному світі? Деякі з церковних середовищ намагаються бути розгорнутою книгою. Інші поводяться так, ніби ЗМІ не існує, і ображаються на новини про факти надмірного випивання чи серйозних порушень ПДР конкретними священнослужителями. Інколи пряме спілкування з церковним середовищем для журналістів є нереальним. Буває, медіа не хочуть цього робити через постійну неправду.
― Чи можуть медійники довіряти церковним ньюзмейкерам, вірити їх офіційним і неофіційним спікерам, зокрема тим, які говорять очевидну неправду, маніпулюють, фальсифікують тощо? Я мав кілька таких дуже неприємних досвідів. Я не хочу слухати маніпуляції ― хочу з’ясувати, що відбувається насправді.
У той же час є інші проблеми, пов’язані з релігією. Часто в цьому середовищі, до якого ставляться як до взірця святості, відбувається змішування праведного з грішним, чорного з білим. «Сіре» в очах суспільства вже не є білим і святим. Соціологічні дослідження показують падіння рівня довіри до Церкви. Однак справа в тому, що активна суспільна діяльність релігійних інституцій недостатньо висвітлюється на загал.
Коли говоримо про будь-яке середовище, незалежно від того, подобається воно мені чи ні, я користуюся принципом «відділити мухи від котлет». Яким негативним не було б середовище, намагаюся знайти в ньому хоча б когось, кого ще можна врятувати. У будь-якій стороні православного конфлікту, наприклад, варто шукати тих, з ким варто вести діалог і йти до порозуміння.
Звичайно є ті, хто працює на просування, наприклад, «русского міра». Це не просто ідеологія, яку пропагує Патріарх Кіріл, це і російська схема державно-конфесійних взаємин, історично-культурні підходи до минулого та сучасного, маніпулятивні методи подання інформації. Це апріорі зло, воно не має конфесійної заангажованості, таким можуть хворіти представники різних конфесій, різних Церков. Знайти це і відділити ― один зі способів, які допоможуть вийти зі стану «все пропало».
За спостереженнями пана Тараса, зараз епітет «міжконфесійний» у суспільстві частіше асоціюється зі словом «діалог», а не «конфлікт». Це позитивна річ. Однак довкола діалогу також виникають нові негативні міфи: діалог заради діалогу, заради бізнесу, замороження наявної ситуації тощо. У межах роботи Софійського братства це ще один виклик, з яким треба працювати.
― Світ медіа є віддзеркаленням суспільних тенденцій. Ми можемо дивитися й нам не подобається відображення. Але, можливо, часом треба прийняти холодний душ. Можливо, комусь потрібне інше дзеркало в іншому світі, зокрема прихильникам «русскава міра».
Дуже важливою є щирість. Коли на загальноправославному рівні до представників УПЦ використовують приставку МП, це зрозуміло, для них це частина МП. Не треба намагатися казати «ні, ми не такі». Варто визнати факти й бути відкритими до спілкування, зокрема з медіа, запрошувати їх до співпраці. Конфлікт між православними шкодить усім конфесіям, шкодить Україні і працює на користь ворогу.
Доктор богослов’я, співробітник Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, професор КДА УПЦ Сергій Бортник стверджує, що за результатами соціологічних опитувань Центру Разумкова 55% українців вважають себе православними, два роки тому цей показник становив 62%. Інші конфесії майже не змінилися. Суттєво зросла на тлі зменшення кількості православних група людей, які не належать до жодного віросповідання.
― Я вважаю, що наші дискусії про те, чи є УПЦ московською церквою, чи ні, призводять до того, що люди, які були зацікавлені релігійною тематикою, просто перестають нею цікавитися. Ми в конфліктних стосунках між УПЦ і ПЦУ. Є чотири фази конфлікту: латентна фаза, коли ми просто існуємо, як є але щось нам уже не подобається в іншій стороні. Друга фаза ― коли ми намагаємося довести свою рацію й те, що інша сторона помиляється. Третя фаза ― коли ми розуміємо, що інша сторона ― наш ворог. Четверта ― ми вважаємо, що неважливо довести свою позицію, важливо знищити ворога. Я вважаю, що сьогодні в Україні ми на четвертій фазі.
Щоб перевести конфлікт на нижчу стадію, треба від прагнень знищити ворога перейти до латентної фази, коли ми просто перебуваємо кожен зі своїм. Коли говоримо, що хочемо єдину помісну Церкву і щоб там були всі українці, а інших треба викинути за кордон, то це перестрибування з четвертої фази на другу. Зараз нам треба, щоб кожен зупинився на своїх переконаннях, а інші хай просто існують, якщо не порушують закон.
Данило Лелеко, філософ, богослов каже, що стратегія сучасних міжюрисдикційних стосунків православних в Україні є первинно провальною, оскільки дуже часто мова йде про захист кордонів юрисдикцій чи захист кордонів ідентичностей. Він вважає, що протиставлення Христа і Церкви світові має надавати певний етос життю християнської Церкви. І християнська відповідь має бути поза межами існуючих міжюрисдикційних непорозумінь ― у християнському способі життя.
― Можливо, вирішення міжюрисдикційних питань взагалі лежить по той бік юрисдикції. Можливо, наявність такої проблеми ― це не дуже добрий знак в дихотомії Христа та світу. Мені здається, зараз має відбуватися поклик Церкви до того місця, яке вона має займати в суспільстві. І воно, на мою думку, аж ніяк не має позначати, що це якась окрема духовна царина, яку потрібно охороняти законом. Так, треба з повагою ставитися до релігійної сфери, але щоб вона не ставала ізольованою.
Якщо повертатися до східнохристиянського контексту часів Василія Великого, то християнські громади, незважаючи на те, чи це єрархічні громади, чи просто горизонтальні спільноти, були спільнотами радикальної інноваційної християнської уваги до соціальної справедливості і соціального визволення. Вони про визволення жінки з традиційних ролей, про визволення рабів. Чи є сьогодні такий потенціал у Церкви? Що такого, у порівнянні з визволенням людини, сьогодні може запропонувати Церква? Християни покликані бути душею світу, і це мало б бути головним для православних України й інших держав.
Пан Данило додає, що діалог заради діалогу та єдності юрисдикцій не має сенсу. Лише повернення християнських спільнот до соціального служіння може бути єдиною формою дії, яка і може об’єднати християн. І це має стати основою діалогу, а не навпаки.
Сергій Бортник запевняє, що діалог можливий між двома рівноправними сторонами, а зараз рівноправ’я між православними юрисдикціями немає. Він вважає, що всі слова представників УПЦ висміюють та перекручують, а їх самих зневажають. Мовляв, тому духовенство й мовчить.
Для Тараса Антошевського добрим прикладом міжюрисдикційного діалогу є діяльність Софійського братства. Хоча це неофіційна взаємодія, але такий діалог щиріший і доступніший, бо представники Церков можуть висловлюватися незалежно від своїх посад.
― Є думка, що єпископам важче говорити, бо вони під більшим контролем. Особливо це стосується УПЦ, коли певні особи втрачали свої посади через намагання висловлювати певні речі. Та, як на мене, діалог дуже важливий для суспільства, бо він є одним зі способів пошуку порозуміння.
Якщо ми збираємося лише поговорити ― то діалог не має сенсу. Потрібна якась мета, яку плануємо досягти завдяки цьому діалогу. А ще важливі дві засади: рівність і щирість. Якщо я не довіряю людям, з якими маю розмовляти, то це не діалог, а переговори. Як між Україною і Росією.
Тетяна Деркач зауважує, що для українського суспільства характерна ситуативна солідарність. Наприклад, з початку повномасштабної війни ми проявили таку єдність, якої ніхто не очікував і не міг уявити. Однак це ще не все.
― Маємо дивитися хоча б на крок наперед: що в нас буде після війни? Церкви мають долучитися до формування якогось спільного культурного коду нації. Тим часом зараз у нас дві Православні Церкви мають дві виключні ідентичності, які не вживаються одна з одною. Отже, нам потрібна третя ідентичність. Без цього діалогу ми ставимо свою країну в дуже вразливий стан. Росія від нас не відстане ні через п’ять років, ні через десять. Це означає, що рано чи пізно нам потрібно буде тут формувати з УПЦ спільний культурний код. Для цього потрібен діалог. Є три стадії розвитку світу: війна, конкуренція і партнерство. Ми не дозріли до партнерства, але треба принаймні перейти від війни до конкуренції.
Пані Тетяна додає, що будь-який діалог потрібен. Навіть діалог заради нього самого, на її думку, є щепленням від ексклюзивізму, який є однією з причин конфлікту між православними.
― Наприклад, РПЦ веде богословські діалоги з коптами, іншими нехалкедонськими Церквами десятиліттям. Ми не бачимо жодного документу, але ці Церкви дружать між собою.
Різносторонність російської пропаганди та надзвичайна здатність до маніпуляцій ні для кого не секрет. Релігійна сфера не виняток. На цьому у відповідь пані Тетяні наголошує і Тарас Антошевський. Для чого РПЦ діалог з Церквами Африки та Азії? Це просто виконання завдання Кремля задля розширення впливу та контролю. Жодних документів немає, бо коли Росія дотримувалася приписів яких-небудь документів? Питання риторичне.
― РПЦ веде діалог заради того, щоб мати більше голосів, потрібних Кремлю. Такі діалоги вели і з Католицькою Церквою, наприклад. Для чого? Щоб зірвати можливість загального православно-католицького діалогу.
Діалог ― це серйозно. З добрими сусідами не потрібен діалог, там є дружнє спілкування. В його основі здорові людські стосунки. Це про те, що можна зібратися з людьми-однодумцями і бути з ними в найгірших моментах свого життя. Так було на Майдані під час спільної молитви. Теперішні наші військові капелани не мають міжконфесійних конфліктів ― вони допомагають одне одному, запрошують одне одного. Це є нормальне спілкування, коли всі щиро одне до одного ставляться. Крім того, спілкування є тоді, коли в людей є спільні інтереси, коли їм просто добре бути разом.
Юрій Чорноморець пояснює, що діалог не може бути самоцінністю. Як і християнські спільноти. В історії християнства були живими спільноти, братства, релігійні рухи, діалоги, які мали на меті спільне служіння. На цьому ж наголошує православна теологія, яка розвивається з 2003 року. Однак православ’я забуває про євангельський імператив: Церква ― це спільнота учнів Христа, які покликані служити людям. Тим часом у нас внутрішні процеси стали метою церков.
― Важливо обирати служіння, які могли б об’єднати найрізноманітніших людей і втягувати симпатиків оновлення православ’я в такі процеси. Треба ставити питання не щодо православної ідентичності, а про те, як ми можемо вплинути на релігійну культуру України, всього християнства? Як можемо вплинути на культуру України зараз і післязавтра? Я, наприклад, зайнятий конкретним служінням: ми рятуємо життя. І це екуменічна річ. Предметом наших спільних зусиль і об’єднання має стати те, що важливе для нашої молоді, для всієї України.
Джерело: risu.ua