Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Локтева Юлія, вірянка парафії вмчц. Катерини на Приорці, ПЦУ (Київ)
Я з рідкісної парафії, де трирічна катехізація є частиною церковного життя. У певному сенсі членів нашої спільноти можна назвати «жертвами» катехізації. Згодом розумієш: катехізація — це не розв’язання церковних проблем, а, в найкращому разі, їхнє правильне формулювання. Бо коли три роки навчання завершуються, запитань стає не менше, а більше.
Одне з таких запитань виростає з відчуття, що Церква не чує сучасної людини. Вона наче затуляє вуха, як мала дитина, коли сваряться дорослі. Отже, питання звучить так: що потрібно Церкві, аби почути сучасну людину й відповісти їй?
Я б виділила кілька аспектів.
Церква не чує, бо надто гучно звертається — архаїчною мовою. Усі її наративи природно спрямовані до релігійно-міфологічного шару свідомості, до того світогляду, в якому вона історично сформувалася. Сучасний світ, натомість, говорить мовою наукового мислення, яке почало формуватися ще в добу Просвітництва — понад чотириста років тому. Щоб примирити ці два світи, Церква — тобто кожен із нас — має стати перекладачем, мостом не ворожнечі, а зустрічі й діалогу любові.
На мій погляд, ця проблема в Україні досі не вирішена. І саме з неї виростає більшість церковних криз. Головна з них — те, що багато сучасних людей оминають Церкву стороною: не як місце зустрічі з Христом, а як осередок середньовічних забобонів. Розв’язання полягає в усвідомленні: люди приходять до Церкви не з християнського світу, а з секулярного. І в цьому світі християнські цінності потребують не механічного впровадження, а творчої реінтерпретації — відповідно до динаміки та культури інформаційного й технологічного суспільства.
Така реінтерпретація може потребувати радикальних змін у самій Церкві. Але це — найменше, чого варто боятися. Бо коли живий організм не змінюється — це ознака смерті. А зміни — ознака росту й життя.
Варто згадати: добі Просвітництва передували християнські просвітницькі процеси. І Просвітництво — не демон, а заблукала дитина Церкви.
Багато людей ідуть із Церкви; церковні шлюби розпадаються так само часто й болісно, як і нецерковні. Відповідь тут — у готовності визнати в собі, всередині Церкви, секулярний, мирський елемент. Не відкидати його з огидою, а зробити приводом і засобом діалогу зі світом, якому Церква — як Тіло Христове — покликана служити. Не засуджувати моральні та духовні пошуки сучасності, а супроводжувати їх у любові.
Ще одна прикмета сучасного світу — безпрецедентно високий рівень освіти серед «звичайних» людей. І Церква має прийняти цей виклик — і перевідкрити в собі дар учнівства. Саме учнівства, а не вчительства. Бо єдиний у нас Учитель: «А ви не звіться вчителями, бо один у вас Учитель — Христос, а всі ви — брати» (Мт. 23:8).
Катехізація — це не кілька бесід перед хрещенням і не система, що має «випустити» правильних парафіян. Це постійний процес, у якому кожен член Церкви має невпинно плекати в собі архетип учня.
Semper homo bonus tiro est — «добра людина — завжди учень», писав римський поет Марціал, і за ним повторював Іван Франко. Вічний учень (semper tiro) — ось хто є і священик, і мирянин у новітню добу. Вони навчаються в єдиного Вчителя, визнаючи Його джерелом будь-якого знання — і тому можуть говорити не мовою ієрархії чи маніпуляції страхом, а на рівних.
Просвітлення душі Божою істиною для християнина не є завершеним актом. Воно може початися — але не завершується ніколи, а лише поглиблюється в нових і нових герменевтичних колах пізнання себе та Божого одкровення. Катехізація в цьому сенсі — лише інструмент. Часто — перший імпульс. А іноді — ікона, що вчить учитися і любити.
Тільки коли ми зростаємо разом — у любові, у стосунках, у духовному знанні, в культурі віри — ми живемо життям із Богом. Як чудово було б, якби ми змогли застосувати до всього Тіла Христового, Церкви, євангельські слова:
«А Ісус зростав мудрістю, і віком, і благодаттю — у Бога й людей» (Лк. 2:52).
Бо там, де шукають мудрості й любові, немає місця ані пропаганді, ані міжконфесійній ворожнечі, ані зневірі.