Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Ієрей Георгій Гуртовий, Олександрійська єпархія УПЦ
Громада як жива спільнота
Наше село налічує трохи більше тисячі мешканців. Кожен знає кожного, кожна сім’я пов’язана з іншими нитками родинних відносин, спільної історії, спільних радощів і горя. Коли почалася повномасштабна війна, ці зв’язки стали ще сильнішими. Разом збираємо допомогу для армії, разом горюємо і молимося за тих, хто вже загинув. А їх з нашого маленького села вже сім.
Люди приходять до мене не лише за таїнствами – вони приходять за порадою у сімейних справах, за підтримкою в скрутну хвилину, під час хвороби, за словом розради, коли смерть забирає близьких. Коли болить у матері серце через сина на передовій, болить і в мене. Коли радіє молода родина з народженням дитини, радію і я. Це співчуття і емпатія часто не тільки надихає, а й морально спустошує мене особливо у трагічних випадках.
Болючі питання і розкол в громаді
Але саме тут і виникає найбільший виклик нашого часу. Українська Православна Церква, до якої я належу, опинилася в центрі бурхливих дискусій про приналежність, патріотизм, канонічність. Ці дискусії точаться не десь далеко, в кабінетах ієрархів чи на сторінках інтернет-видань. Вони приходять прямо в мою церкву, в думки моїх парафіян, в сповіді, наші повсякденні розмови після богослужінь.
«Отче, – каже мені батько, чий син зараз воює на сході, – як можемо ми молитися в церкві, яка пов’язана з московськими попами, коли москалі вбивають наших дітей?». У його словах немає злості на мене особисто – є тільки біль батька, українця, який не може зрозуміти цю суперечність. І я розумію його біль, бо це і мій біль теж. Кожного дня, читаючи новини з фронту, дивлячись на фотографії зруйнованих міст, слухаючи розповіді біженців, які знаходять притулок у нашому селі, я задаюся тим самим питанням.
Наші богослужіння змінилися з початком війни. Ми не просто лагідно українізували богослужіння, додали молитви за українських воїнів, поранених, полонених, біженців – ці молитви стали важливою частиною наших літургій. Але чи достатньо цього? Чи може молитва сама по собі бути відповіддю на виклики, які ставить перед нами історія?
І найважче те, що наша громада розділилася. Не через сварки, не через особисті образи – люди як і раніше вітаються на вулиці, допомагають один одному у важкі хвилини. Але в питанні церковної приналежності думки розходяться. Одні авторитетні парафіяни важко сприймають думку про зміни. «Отче, – каже мені одна парафіянка, яка ходить до церкви вже кілька десятків років, – нам що, тепер нашу церкву міняти? Ми тут хрестились, отримали благодать і прощення наших гріхів. Хіба Бог розділився на український і московський?». У її словах – мудрість людини, яка пережила багато і розуміє, що суть віри лежить глибше за політичні розбіжності.
Але є й інші голоси. Інші парафіяни, особливо ті, чиї родичі воюють на фронті, вимагають чіткішої позиції. «Отче, – кажуть вони, – як можемо ми залишатися в церкві, яка пов’язана з агресором?» І тут саме важке для мене, бо розумію обидві сторони. Розумію турботу старших і може самих вірних прихожан про збереження традицій. Розумію і біль інших, їхнє прагнення до церковної незалежності, їхнє бажання, щоб церква чітко стала на бік України.
Пастирський хрест і пошук єдності на парафії
Священник несе відповідальність. Моє рішення вплине не лише на моє особисте життя – воно визначить долю всієї парафії. Якщо я залишуся в УПЦ, частина громади може піти шукати іншого священника. Якщо перейду до ПЦУ, інша найбільш активна частина відчує себе зрадженою, кинутою.
Це не просто адміністративне питання переходу з однієї церковної структури до іншої. Це питання пастирської відповідальності, любові до людей, служіння Богу через служіння ближнім. Кожна родина в моїй парафії – важлива для мене. Як можу я вибрати між ними?
Поступово я прийшов до розуміння, що найважливіше – це зберегти єдність громади, навіть у різноманітті думок і позицій. Створити простір, де кожен може вільно висловити свої погляди, де старше покоління відчує повагу до своїх традицій, а молодше – розуміння своїх патріотичних прагнень. Всі ми прагнемо одного – миру в Україні, перемоги над агресором, благополуччя для наших родин. Розходимося лише в розумінні того, як цього досягти.
Господь Ісус Христос молився про єдність своїх учнів: «Щоб усі були одно». Думаю, ця єдність – не однакові думки, а єдність у любові, у прагненні до Христа, у служінні ближнім. Коли ми разом просимо Бога про мир, про захист наших воїнів, про благословення нашої землі, ми відчуваємо ту єдність, яка важливіша за церковно-адміністративні відмінності.
Можливо, саме в цьому і полягає відповідь на питання, яке мучить мене: не в тому, до якої саме церковної структури належати, а в тому, як зберегти віру і любов у серцях людей, як допомогти їм знайти Бога у цих складних обставинах. Мені здається, що зараз найголовніше завдання будь-якого священника – допомогти людям не втратити віру взагалі. Коли навкруги стільки смерті і жорстокості, коли гинуть невинні, дуже легко повірити, що Бога немає. Або що Він байдужий до людських страждань.
Можливо, найважче в моєму становищі – це усвідомлення, що ідеального вибору немає. Тому кожен крок треба зважувати не раз і не два. Будь-яке рішення когось засмутить, когось розчарує. Але слідування за Христом разом з парафіянами – це те, що має залишитися незалежно від церковних структур. На цьому я намагаюся будувати свою надію, хоча й розумію, що шлях попереду буде непростим.