Анна, Софійське братство
І відповів один із старців, і до мене сказав:
Оці, що зодягнені в білу одежу, хто вони й звідкіля поприходили?
І сказав я йому: Мій пане, ти знаєш! Він же мені відказав:
Це ті, що прийшли від великого горя,
і випрали одежу свою, та вибілили її в крові Агнця…
Об’явлення, 7:13-14
Я зняв з тебе провину твою, і зодягну тебе в шати коштовні.
Захарії, 3:4
Інколи треба власноруч бодай спробувати вивести плями, але у співпраці з Богом, бо шлях виправлення та святості – це стежка для двох. Самостійно нічого не вийде, але і без нашого «так» Господь не очистить забруднені гріхом ризи, адже ніколи не порушує волі людини…
«Відперіть свої одежі, і бажано вручну, а не в машинці» – промовив до мене духовний тато. Але я ніяк не могла второпати, що означає ця гра слів. Не все можна сказати «прямо», щось слід приховати глибше, через метафорику.
І раптом я збагнула: так, машинка – це зручно. Швидко. Без зусиль. Увімкнула в розетку, натиснула кнопку – і вона крутиться. Набагато важче – своїми руками, адже необхідно їх вмочити у воду, аби побачити, наскільки вона стала темною після першої спроби випрати брудну пляму на білій ризі… Розтирати гріх осуду зі сльозами на очах, адже він вже встиг в’їстися. Зі смиренням визнати: то я поставила цю пляму, і ніхто більше в цьому не винен!
Одного разу забруднивши білу ризу, намагалася сховати її під вишуканою хустиною гарної поведінки, трепетних текстів і навіть ревної молитви… Ця світла риза із плямою посередині – моє серце, яке ще не навчилося каятися на сповіді, а не кидати всередину машинки все – швидко, загально, без усвідомлення… «Каюся в…» – стандартна фраза, яку я повторюю щоразу на сповіді під час Літургії, маючи в голові заготовку, як герой мого оповідання Владислав. І така сповідь – наче пральна машинка: щось там крутиться, переться і справді стає чистим, але лише ззовні. Тоді як відбілювання серця – це довге та не безболісне для рук прання.
Але бувають ще інші, які спонукають нас випратися власноруч. І під час них нічого не кидається як-небудь, а спадає все самостійно: страх, маска і моя гра слів. Це мить, коли я тру зі сльозами, коли руки в холодній воді намагаються відмити те, що вже проникло всередину, те, на що перестала звертати увагу (ну нехай повторюється, а в чому мені каятися наступного разу?), коли бачу лише свою ганьбу, а не більмо в очах ближнього. Таке прання набагато важче, ніж на автоматі. Але мої руки не самі! Передусім поруч з ними – Божі… Справжній Очищувач не стоїть осторонь, а навчає Свою доньку прати: щодня, щомиті; і незалежно: під час сповіді чи в будь-якому моменті життя. Змовчати на крик, прислухатися до зауваження вдома, огорнути обіймами замість дратування, не бачити гріхів ближнього – це і є ручне прання: у холодній воді та з потом на чолі, але твориться завдяки благодаті Святого Духа! І це співпраця, бо Він пропонує: «Давай разом. Не бійся. Я не залишу тебе через цю пляму… Просто дай мені свої руки, а Я триматиму їх, і ми разом відіпремо твої ризи».
Шлях до Неба та святості – це не автоматичне відбілювання, а добровільна праця з Ним та промовлене «Так, я хочу цього!» у відповідь на Його пропозицію. А коли я говорю «Так!»: чи то слізьми, чи то мочанням, чи то воланням на колінах, саме тоді Його пальці торкаються моїх… І Його Любов відмиває те, що здається нездатним до очищення.
Збагнувши це, я більше не прагну кидати те саме вбрання до пральної машинки. Хочу руками, адже знаю: вони не відтиратимуть пляму самі… А з Владикою, Який здатний перетворити брудну одежину на світлу ризу весільної радості… Амінь.