Анна, Софійське братство
Мабуть, кожен із нас ішов пустелею. Та не Сахарою, що із золотистим піском і верблюдами, а тією, яка всередині: сухою, безводною та виснажливою. Ледве-ледве перебирали ногами, тягнучи за собою важкий рюкзак, напханий камінням: страхом виглядати «не такою», турботами «а що про мене скажуть люди?», гонитвою за увагою суспільства, бажанням все контролювати, незагоєними обра́зами. Але серед всього цього мотлоху не знайшлося навіть пляшечки із Живою Водою.
…покинули Мене, джерело живої води, щоб собі подовбати водозбори, водозбори поламані, що води не тримають… Єремiя 2:13
І ми саме такі – щось там викопуємо самотужки, намагаємося все вмістити в один рюкзак, шукаємо іншої води, тоді як вона за лічені секунди висихає. Пустеля – наше життя, в якому не виявилося місця для Бога. Самотнє, важке, без сенсу та сповнене вічної спраги – піщана дорога, кінця якої не видно. І так ми бредемо без мети, без Живої Води, але із рюкзаком-серцем, напханим всілякою всячиною, а Христу ніде навіть голови прихилити. Але Він стоїть ззовні та чекає: не гупає, аби налякати, не намагається вдертися силоміць, виламавши двері, а тихенько стукає, аби цей звук почули лише ми. Наче тінь, що промовляє: «Впусти мене. Я викопав для тебе джерело. Дай мені своє серце – і ти вже не будеш спраглою». Його руки повні Живої Води, а в очах – більше Любові, ніж ми можемо собі уявити!
Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зі Мною. Об’явлення 3:20
Ми відчиняємо не відразу. Ще думаємо: а що як я відімкну двері, і моє життя вже не буде таким, як раніше, як усе зміниться? Та все ж коли ми, втомлені й виснажені, нарешті відчиняємо серце – не для старих образ, не для пошуку людської уваги, не для чергових камінців, а для Христа – тоді починається чудо. З обережністю заглядаємо всередину і нарешті розуміємо: «Тут не було води. Тут – лише тягар». Один за одним виймаємо камінці – з болем, зі сльозами та з ваганням: «А, може, повернути назад і залишити все, як було?» Але щоразу, коли викидаємо камінь – стає трішки більше місця: для Життя, для Христа.
І коли Він входить, тоді наше життя, що ще донедавна було безводною пустелею, перетворюється на пахучий сад, який Господь ще від початку створив для нас… Метаморфоза відбувається не одразу, як за помахом палички Гаррі Поттера, але поступово. Спершу серце оживає. Наша пустеля починає проростати! З часом з’являється перший зелений пагінець, пізніше – і троянди. Не декоративні, але справжні: любов, лагідність, милосердя, смирення – це все дія присутності Христа в нашій пустелі. Бо Він – Жива Вода, що вже не просто напуває нас, а ллється через край… І піщане серце, в якому не було місця для Бога, стає Садом – справжнім, Господнім.
Він не створював для нас пустель. Ми самі пішли з Едему, обравши гріх замість благодаті. Але навіть у безводній пустині до нас стукає Христос, аби перетворити її на Сад. Як довго ми змушуватимемо Його чекати?
Молитва: Господи, я довго йшла пустелею, несучи важкий рюкзак каміння, в якому не було місця, де б Ти зміг бодай голову прихилити. Перетвори моє життя на Сад, напоївши мене Живою Водою. І нехай в ньому квітне найкраща троянда – не для людської уваги, а для Тебе. Бо лише Тобі належить уся слава – Отцю, і Сину, і Святому Духові: нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.