Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Георгій Ходун, священник ПЦУ (Сумська обл.)
Сучасна Україна — це не лише поле бою за територіальну цілісність, а й арена конкуренції внутрішніх духовних ідентичностей. На тлі безпрецедентних викликів, коли кожен день приносить нові випробування, від релігійних інституцій суспільство очікує єдності, підтримки та морального лідерства. Проте, реальність виявляється далеко не ідеальною, особливо у православному середовищі. Ми часто стаємо свідками внутрішніх суперечок, взаємних звинувачень і боротьби за вплив між православними юрисдикціями – замість монолітної підтримки і спільного служіння. І це відбувається саме тоді, коли представники інших християнських конфесій — католики, греко-католики, протестанти — демонструють приклади солідарності та допомоги.
Ситуація в українському православ’ї вже багато років нагадує бурхливе море. Із отриманням Томосу про автокефалію Православною Церквою України у 2019 році, конфлікт між УПЦ (що зберігає зв’язки з Московським патріархатом) та ПЦУ лише загострився. Замість того, щоб шукати шляхи до порозуміння та зосередитися на служінні народу, церкви занадто часто застрягають у канонічних суперечках, судових позовах за храми та публічних звинуваченнях. Дебати про «правильність» і «канонічність» тієї чи іншої гілки православ’я затьмарюють євангельські принципи любові до ближнього і милосердя. Ці внутрішні сварки відволікають колосальні ресурси – людські, фінансові, інтелектуальні – які могли б бути спрямовані на реальну допомогу тим, хто її потребує. Це виглядає особливо сумно на тлі того, як представники інших конфесій, які десятиліттями були об’єктом недовіри чи навіть гонінь з боку традиційних православних кіл, сьогодні є тими, хто ефективно діє, допомагає і підтримує нуждених.
Навіть більше, ця допомога, яку надають римо-католики, греко-католики та протестанти, є не просто спорадичними актами доброї волі. Вона часто має характер системної, стратегічної роботи, що ґрунтується на розбудованих десятиліттями мережах, ефективних організаційних структурах та чіткому розумінні потреб. Це не одноразові «потуги» чи випадкові ініціативи окремих осіб, а результат централізованих зусиль, які дозволяють максимально ефективно розподіляти ресурси, координувати дії та забезпечувати сталість допомоги в довгостроковій перспективі. Саме такий підхід, що поєднує щире милосердя з професійним плануванням, дозволяє їм бути такими впливовими та незамінними гравцями на гуманітарному фронті України.
Цей приклад змушує замислитися над стратегією українського православ’я. Замість того, щоб зосереджуватися виключно на внутрішніх суперечках про канонічність та минуле, чи не варто обом православним гілкам — УПЦ та ПЦУ — перейняти подібний стратегічний підхід до соціального служіння? Лише розбудова міцних, прозорих і ефективних структур, здатних системно реагувати на виклики суспільства, дозволить їм не лише зберегти, а й примножити свій авторитет і довіру вірян, а, можливо, і знайти порозуміння між собою. Це означає вихід за межі разових акцій і перехід до довгострокового планування, співпраці та реальної інтеграції в суспільне життя, доводячи свою віру не лише словом, а й ділом, яке має чіткий план і цілеспрямовану реалізацію.
Ці думки – не заклик до уніфікації чи відмови від власної ідентичності. Це заклик до переосмислення пріоритетів. У часи, коли мільйони українців страждають, коли під загрозою існування стоїть нація, чи не повинна євангельська любов стати вищою за канонічні суперечки? Чи не має милосердя переважити «правильність»?
Можливо, досвід солідарності та служіння, який демонструють інші християнські конфесії, має стати уроком для православних Церков в Україні? Уроком того, що справжня віра проявляється не у безкінечних дискусіях про юрисдикції, а у дієвій любові до ближнього, у здатності переступити через дріб’язкові розбіжності заради спільної мети — допомоги своєму народу та захистити правду. Адже саме тоді, коли ми сперечаємося, хто з нас є «більш православний», інші просто йдуть і допомагають, втілюючи заповіді Христа у життя.