Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софіське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Наталія Марінкіна, УПЦ, Софійське братство (Тернопільська обл.)
У сучасних реаліях України ця фраза звучить майже як виклик. Багато хто відразу ставить знак рівності між УПЦ Московського патріархату та політичною лояльністю до держави-агресора. Але все набагато складніше.
Я парафіянка Української Православної Церкви, яка донедавна визнавала духовну єдність із Московським патріархатом. Проте я — громадянка України, мама, волонтерка, християнка. Я — не «московський агент», як багато хто думає. Бо коли почалася велика війна, я не ховалася за словами — я діяла.
Мої чотири сини, виховані в дусі християнської любові та відповідальності, з перших днів стали на захист України. Один — ще з 2014.
Вони воюють на різних ділянках фронту — за рідну землю, за наше майбутнє. І щодня я молюся за них, допомагаючи всім, чим можу — ліками, амуніцією, теплом, словом. Я об’єдную навколо себе своїх сусідів, своїх односельчан. Людей, які належать до різних конфесій. Ми разом готуємо смаколики, плетемо маскувальні сітки, збираємо кошти на потреби односельчан, які зараз воюють. Бо я — мама, волонтерка, і це мій другий фронт.
І так, я продовжую ходити в храм УПЦ. Бо віра моя — не в Москві, не в патріархові, не в політичних заявах. Моя віра — в Бога, Який бачить серце. І я не бачу суперечності між тим, щоби стояти в молитві і водночас допомагати нашим військовим, говорити українською, піднімати прапор і співати гімн.
Чи соромно мені за деякі речі в минулому і теперішньому УПЦ? Так. За мовчанку, за обережність, за окремі приклади відвертого відсторонення від реальності, за колабораціонізм окремих священників. Але поруч з цим — гордість. За священників, які благословляють військових і їдуть на передову. За парафії, що працюють, як маленькі штаби підтримки. За тих, хто не боїться говорити правду.
Так, я в УПЦ, але не підтримую Москву. Моя Церква — в Україні. І я вірю, я впевнена, що Церква має очищуватися, змінюватися, говорити правду, не боячись втрат. Бо втратити довіру — страшніше за втрату майна чи статусу.
Не всі, хто залишається в УПЦ, є ворогами України. Багато з нас — ті, хто люблять свою землю і готові за неї жити, працювати, молитися і, якщо треба, померти. Просто ми ще шукаємо, як поєднати вірність Богові з вірністю країні, яка щодня бореться за життя.