Лідія Лозова, культуролог, дослідниця православʼя, науковий співробітник Британської академії на факультеті богослов’я та релігії Університету Ексетера, член Софійського братства
Про Шлях святого Антонія, присвячений відомому преподобному Антонію Києво-Печерському, я дізналася приблизно рік тому. Відтоді мені хотілося взяти в ньому участь: інтуїція підказувала, що серед невирішуваної кризи в українському православ’ї і серед зневіри, яку несе з собою нескінченна війна, це, можливо, найсвіжіша й найглибша ініціатива в сучасному духовному житті України. Тому, повернувшись в Україну після кількох років за кордоном, я записалася до паломництва за першої нагоди — хоча, з огляду на різке посилення російських ударів по Києву, ідея не видавалася цілком безпечною.
Що ж таке Шлях святого Антонія? Це паломництво, яке було задумане двома мирянами – підприємцем Андрієм Мельником і теологом Олесандром Філоненком – та священиком ПЦУ Георгієм Коваленком, які шукають сенсів серед сучасних викликів і як православні християни, і як громадяни країни, що переживає багатошарову кризу. Натхненням для нього став не традиційний православний хресний хід до святині, а досвід участі Андрія Мельника у Шляху св. Якова, поєднаний зі спільним бажанням віднайти зв’язок із власною духовною традицією у товаристві таких самих подорожніх. На відміну від Шляху св. Якова, паломництво святого Антонія сьогодні є не пішим, а переважно автомобільним, оскільки відстані занадто великі, а автобусу легше стати ціллю для російських дронів. Відправляючись з Києва, паломники на декількох автівках їдуть до місць життєвого шляху святого в Україні: Любеч на кордоні з Білоруссю, куди потрібно було отримати спецільальний дозвіл на в’їзд від прикордонної служби, Чернігів – і знову Київ. У вересні 2026 на Шляху св. Антонія нас було близько двадцяти п’яти людей із різних сфер діяльності – від підприємиці та державного службовця до психотерапевтки і іконописиці. Ті, хто ніколи не був на богослужінні, подорожували поруч із тими, хто має чималий церковний досвід. Провідниками були організатори Шляху, які намагалися зробити цей шлях осмисленим для кожного, – а також знавці і співробітники музеїв на місцях.
Ким же був святий Антоній і як із ним пов’язаний маршрут прощі? За агіографічною традицією, що склалася у XVII ст., Антоній (у миру Антипа) народився близько 983 року в Любечі — на той час визначному торговому центрі на шляху «з варягів у греки» і найдавнішому після Києва місті сучасної України за першою літописною згадкою. Місцевий переказ пов’язує з ним печеру для молитви на околиці цього містечка, викопану ще в юному віці. Згодом він вирушив на Афон (очевидно, вздовж Дніпра, тим самим шляхом «з варягів у греки»), де став ченцем. Звідти за вказівкою духовного наставника Антоній повернувся до Києва, щоб принести на київські пагорби афонську традицію суворого чернечого усамітнення. Через конфлікт із київським князем Антоній уже в похилому віці опинився в Чернігові — на той час столиці найбільшого після Київського князівства, — де також викопав печеру, а згодом повернувся до Києво-Печерського монастиря, де й закінчив своє життя і був похований у Ближніх печерах. Оповідь про Антонія Печерського будується за впізнаваною схемою житія Антонія Великого: усамітнення в печері, духовна боротьба, поступове зібрання учнів, які приходять до затворника самі, ще більше усамітнення, ухиляння від ролі наставника громади. Однак якщо житіє Антонія Великого описує пустельника серед розсіяних келій, в Києві довкола Антонія постає монастир зі статутом і настоятелем, який Антоній, однак, відмовляється очолити, ставлячи ігуменом спершу Варлаама, потім Феодосія. Пізніший переказ оповідає, що Антоній бажав, аби його тіло ніколи не було знайдене, — і спробам розкопати могилу завадили вогонь і вода. Мощей його справді ніколи ніхто не бачив: рака в Ближніх печерах лише вказує на приблизне місце поховання.
Для чого нам сьогодні в Україні проходити маршрут святого Антонія – який, очевидно, все життя тікав від людей? Серед причин можна виокремити декілька, у яких екзистенційне переплітається з духовним і культурним:
Базова потреба в тиші. У Києві війна відчувається як постійна тривога. Звук тривоги роз’їдає повітря вдень і вночі і продовжується в тілі відчуттям неспокою, навіть коли звук згасає. Періодичні вибухи, руйнування і новини про смерті роблять тривогу фоновою – навіть для тих, хто слідкує за подіями з відносно безпечних місць. У цій ситуації тиха, спокійна, глибока молитва часто відчувається майже фізично неможливою, але, з іншого боку, – екзистенційно необхідною для зустрічі з Богом і собою. Ми заїжджали в Любеч в машині з пристроєм для визначення руху ракет у небі. Печера-капличка св. Антонія, у яку ми зайшли одразу по приїзді (і яку зараз доглядає громада УПЦ) і де читали і співали першу частину «Акафісту» Антонію, пов’язану з Любечем, відчувалася як бажане укриття у прямому й переносному значеннях. Так само було і з печерою св. Антонія в Чернігові, у яку ми заглибилися після того, як співробітник музею розповідала про особливості ісихастської практики під акомпанемент сирени.
Потреба в понадлюдській підтримці: Під час війни очікувати підтримки та заспокоєння від рідних і близьких особливо складно через загальну перевтому всередині суспільства, в той час як люди (навіть друзі і партнери) ззовні, закордоном, переважно живуть зовсім інше життя і не можуть зрозуміти ні контекст, ні потреби людей в Україні, ні свою власну роль у тому, що відбувається. Тоді потреба у Бозі стає сильнішою, оскільки гостро усвідомлюєш, що надія на «синів людських» себе не виправдовує. Радикальна втеча Антонія від людей допомагає у пошуку безпосередньої зустрічі з Богом, оскільки досвідно свідчить про те, що це взагалі можливо. Це особливо відчувалося в Антонієвих печерах в Чернігові, де після спільного читання-співу частини Акафіста, у якій йдеться про чернігівський період Антонія, ми мали 10 хвилин абсолютної тиші на глибині 12 метрів під землею.
Потреба в сенсі. Коли криза сенсів – у житті особистому, суспільному чи церковному – настільки глибока, що не вирішується через обговорення, аналіз, моделі, стратегування тощо, стає актуальним радикальний заклик із 45:10 псалма «Вгамуйтеся і знайте, що Я – Бог!». Антоній був тим, хто постійно шукав сенсу в Бозі через радикальну відмову від звичних «позитивних» стратегій. Вирушаючи в паломництво за тих обставин, в яких ми живемо в Україні сьогодні, учасники якоюсь мірою відмовляються від того, що знають самі, щоб з надією відкритися до того, що не можуть осягнути.
Потреба у зв’язку з власною духовною історією. Парадоксально, що через Антонія, який все життя тікав від людей, зрештою розквітла багата культура київського християнства. Шлях Антонія задуманий також як паломництво до власних культурно-історичних джерел. У ньому відкривається багатство не лише давньоруського середньовіччя, а й спотверена російською історіографією традиція Київської богословської школи XVII-XVIII ст., яку Георгій Флоровський у XX ст. помилково звів до провідника «Західного полону» православ’я. Адже відкрили святого Антонія для сучасників — і, зрештою, для нас — саме православні інтелектуали київського кола на чолі зі святителем Петром Могилою. 1643 року, коли Київська митрополія була під Константинополем, службу печерським преподобним на доручення Могили уклав посланець Константинопольського патріарха, грецький богослов Мелетій Сириг, що стало фактичним актом їх канонізації. Ґрунт для цього готували заздалегідь: у попереднє десятиліття могилянське коло видало друком житія печерських святих і збірку монастирських чудес, щоб у тодішній міжконфесійній полеміці з католиками, уніатами та протестантами показати, що київське православ’я має власну давню історію. Показово, що аргументом у цій полеміці слугували саме святіcть, а не догми: житіє Антонія слугувало не ілюстрацією до вчення, а радше спосом це вчення висловити.
Робота Петра Могили не завершилася з його смертю: її підхопило наступне покоління могилянців в Чернігові довкола чернігівського архієпископа Лазаря Барановича. Вони діяли вже в Гетьманщині — козацькій державі, чия церква первісно належала і мала пуповинний зв’язок із Константинопольським патріархатом. До кола Барановича належали Йоаникій Ґалятовський, колишній ректор київської колегії; святий киянин Димитрій Туптало, більше знаний у світовому православ’ї як «Ростовський» — бо наприкінці життя, попри хворобу й небажання, був відправлений на північ Петром І; і згодом святий митрополит з Ніжина Іоанн Максимович, засновник Чернігівського колегіуму – (більше відомий як «Тобольський», оскільки той самий Петро відправив його на Тобольську кафедру), на чию честь через два століття дістав ім’я його родич з української Слобожанщини, святий Іоанн Шанхайський. У XVII-XVIII ст. ці люди не просто відбудовували після тривалого занепаду давні храми, які ми мали змогу оглянути під час паломництва (наприклад, храм Спаса – маловідомого ровесника Св. Софії в Києві) — вони писали їхню історію. Завдяки їм чернігівські старожитності вперше склалися в оповідь, де Антоній уже не був епізодом Києво-Печерського патерика, а фундатором традиції, у якій Чернігів став другим полюсом одного духовного простору. У самій Антонієвій печері ми читали вголос главу з «Руна орошенного» — книги чуд Іллінської Богородиці, яку Димитрій Туптало написав 1683 року в Іллінському монастирі над цією печерою. Так само і в Любечі ми відвідали не лише Княжу гору доби св. Антонія, а й дізнавалися про пізнішу традицію. Наприклад, місце, де розташовувався Свято-Антоніївський монастир, куди в 1739 році прийшов послушником майбутній преподобний Паїсій Величковський. Усю цю історію російська імперська історіографія, яка довго панувала і за межами Росії, описувала не як самостійну і київську за походженням традицію, а просто як ранній розділ російської церковної історії, а багато що просто замовчувала – настільки, що багато фактів сьогодні стають відкриттям і для самих українців.
Шлях Антонія до Любеча й Чернігова важливий не лише як знайомство з історією для паломників, а і як спосіб повернути цим містам сенс для тих, хто в них живе, а заразом підтримати їхню економіку й культурне життя. Якщо паломництва до занедбаного сьогодні Любеча — маленького, тихого і мальовничого містечка над Дніпром, з чудовими краєвидами, аж до обрію, на Дніпровську заплаву — стануть регулярними і тривалішими, це оживить його для місцевої громади, яка, до речі, пережила російську окупацію в березні 2022 року.
Повернувшись увечері з Чернігова до Києва, де того дня лунали кілька тривог і були влучання БПЛА у будівлі, ми закінчили паломництво в Києво-Печерській лаврі. Наш візит почався не з давнини, а з огляду – разом із директором Заповідника – пошкоджень Успенського собору, який дивом уцілів після удару двох російських дронів. У Ближніх печерах ми прослухали історично інформовану оповідь про це місце з наголосом на його українській ідентичності і разом із двома ченцями монастиря ПЦУ проспівали останню частину Акафіста св. Антонію. Нарешті, у будинку заповідника, де Могила колись відкрив свою Лаврську школу, яка згодом виросла у Києво-Могилянську академію, була нагода обмінятися враженнями про побачене і пережите. Гадаю, у цьому й полягає справжній духовний спротив війні: коли особливо важко, йти на глибину, молитися, бути на самоті — і йти разом, відкриватися до несподіваного і до власної традиції, спілкуватися і сподіватися, що найглибші глибини зможуть відкрити скарби і допомогти творити людську солідарність і українську духовну культуру навіть у «безнадійні» часи.
